Анатолій Павлович Якушко народився 25 липня 1987 року в місті Хмельницькому. Навчався в загальноосвітній школі №2. Ольга Ярославівна Якушко згадує, що з раннього дитинства її син дуже любив природу. Цю ніжну любов до всього живого та сущого йому та старшому братові Андрієві прищепив їхній батько, Павло Іванович. Сини виросли справжніми чоловіками. І хоч вони росли жвавими, непосидючими, весь час зі збитими колінами, проте ніколи не давали кривдити ні себе, ні тих, хто був слабшим.

Коли війна увірвалась у наше життя, з військкомату прийшла повістка й до Анатолія Якушка. Молодий чоловік, який разом зі старшим братом Андрієм з перших днів підтримував Євромайдан, сказав: «Мамо, я не буду ховатися, як інші. Як же я не піду? Там такі самі хлопці, як і я. Вони теж хочуть додому… Їх потрібно замінити. Я не боягуз!».

За плечима вже була строкова служба в тих краях, які окупував ворог: у навчальному центрі при морському училищі в місті Ізмаїл, потім у містечку Щолкіно в Криму. Сповненого рішучості боронити Україну Анатолія спочатку навчали військовому ремеслу в навчальному центрі в Житомирі, а потім відрядили до «передовиків» війни: у 80-у Львівську десантну бригаду. Дорогою зі Львова до зони АТО в жовтні 2015 року була миттєва зустріч на пероні Хмельницького залізничного вокзалу. Мати, Ольга Ярославівна, назавжди запам’ятала її: «Усі хлопчики, які вийшли з потяга, такі стрункі, такі красені, усім до тридцяти років… Навіть зимової форми їм не встигли видати. Я їм передала багато теплих речей».

Місцем воєнної служби Анатолія Якушка стало селище Штормове Новоайдарівського району на Луганщині. На місці колишнього санаторію розташувалася військова частина. Бійці облаштовували побут у суворих фронтових умовах, готуючись до зими. Анатолій телефонував додому щодня, але говорив завжди дуже коротко: мовляв, усе в мене добре, не хвилюйтеся…

Якось він сказав матері: «Я ніколи не здамся в полон!». Дав зрозуміти родичам, щоб серед полонених його не шукали. Адже війна – це війна, і ніхто не застрахований від поранень, полону чи смерті. І загинув Анатолій 10 листопада 2015 року під час навчання. «Мамо, як пече…», – були останні його слова. Як пригадує Ольга Ярославівна, вона того листопадового дня поповнила рахунок Анатолієвого телефону і чекала, що син зателефонує, але дзвінка не було ні вдень, ані ввечері…

Рішенням дев’ятої сесії Хмельницької міської ради від 26 жовтня 2016 року за жертовність, героїзм, незламність духу в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Анатолію Якушку присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».