Для справжнього героїзму немає вимірів віку, для справжнього героїзму потрібна сила волі й віра.

Якубовський Назар Олександрович народився 20 грудня 1996 року в місті Хмельницькому. Ще змалечку хлопчика цікавило все незвідане, часто полюбляв фантазувати, батьки пророкували синові долю військового. У допитливих блакитних очах завжди світився вогник пізнання, принциповості і мужності. У школі Назар був старанним учнем, займався у творчих гуртках, багато читав. У 2007 році Назар вступив до гімназії №2 міста Хмельницького. Завжди вирізнявся активністю, жодна, навіть найскладніша, справа не проходила повз нього: він був першим у спортивних змаганнях, у шкільних заходах. Учителі Назара, згадуючи про нього сьогодні, зазначають: «Напевне, він просто спішив жити, спішив усе встигнути…».

«Там, на передовій, була можливість, якщо не десять, то тридцять разів загинути. Назар дуже просився до мене в групу, йому декілька разів відмовляли, тоді 17-річний хлопець приписав собі ще два роки й урешті-решт до нас потрапив, пішов воювати, – пригадує командир групи батальйону «Айдар» Михайло з позивним «Борода». – Завдяки таким, як Назар, хлоп’ятам, завдяки добровольцям, улітку 2014 ми стримали ворога. Пам’ятайте про цих людей, і не лише у святкові дні, адже вони віддали найдорожче – своє життя для того, щоб ми з вами жили, ставте за них свічки пам’яті в церквах». «Я щасливий від того, що був із Назаром і з такими, як він, хлопцями в одних окопах. Щасливий від того, що Хмельницький має такого Героя. Він міг створити сім’ю, народити дітей, мати свій дім… Натомість – сидів у окопах, брав у руки лопату, копав бліндаж, будував фундамент своєї країни. Пам’ятайте Назара та всіх наших хлопців», – додав бойовий побратим Назара, айдарівець Роберт.

«Шкода, що зараз до армії не беруть, я б пішов», – журливо говорив він, коли був ще гімназистом. У часи Революції Гідності у вихідні разом із друзями їздив на київський Майдан. Навіть коли почали стріляти, рвався до Києва. Мати не пускала, а він пообіцяв: «До вузу вступати не буду, піду до армії».

Весною 2014 року, коли над Україною нависла загроза російської окупації, Назар поїхав на Схід. Матері сказав, що їде до Києва шукати роботу. «Назар прийшов з роботи й швиденько поїв, помився, почав збирати рюкзак, – згадує його мама Інна Ігорівна. – Я його запитала, куди так поспіхом зібрався. Відповів, що з хлопцями на ставок. А потім – рюкзак на плечі та й каже, що їде в Київ. Це мене насторожило, і я заявила, що не пущу. Та Назар був дуже рішуче налаштований, почав казати, що домовився про роботу в Києві й не може залишитись, бо його там чекають. Він пообіцяв щодня телефонувати й пішов. А через кілька хвилин зателефонував і попросив мене вийти у двір. Я вийшла, запитую, що сталося. А він так якось поглянув на мене і відповів, що хоче востаннє подивитися на мене. Від цих слів стало моторошно. Пізніше я дізналася, що Назар перед від’їздом приходив до всіх родичів попрощатися», – згадує мати той день, коли син пішов на війну. А 3 вересня хлопець перестав відповідати на телефонні дзвінки… Мати і вся родина до останнього не могли повірити, що 17-річний юнак пішов добровольцем на Схід. Як виявилося, 5 вересня військова колона, де перебували наші хлопці у складі другої роти 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», потрапила в засідку ворога на трасі Луганськ – Щастя поблизу селища Весела Гора Луганської області.

Назара Якубовського нагороджено нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту», відзнакою «Народний Герой України», Почесною відзнакою Хмельницької міської громади «Мужність і відвага».

Рішенням дев’ятої сесії Хмельницької міської ради від 26 жовтня 2016 року за виявлену мужність, героїзм, незламність духу в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України воїнові присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».