До Дня Української Державності згадуємо Героїв-державників, які, не шкодуючи життя, виборювали право України на свободу.

Одним із багатьох таких борців був наш мужній земляк Віктор Чекирда – легендарний отаман Чорний Ворон.

Повстанець-відчайдух був одним із тих, хто надихнув письменника Василя Шкляра створити збірний образ холодноярського отамана Чорного Ворона у відомому романі «Чорний Ворон. Залишенець», за мотивами якого знято популярний фільм. За свідченням самого Василя Шкляра, у спогадах повстанського отамана його вразив і запав у пам`ять промовистий факт: знищивши ворога-більшовика, Чорний Ворон вишивав на шлику своєї козацької смушевої шапки хрестика. Про подвиги Подільського отамана Чорного Ворона написав дослідник Роман Коваль у книзі «Багряні жнива Української революції»

Народився славетний отаман 11 листопада 1894 р. в родині селян Оникія та Єфросинії Чекирд у селі Іванківці Проскурівського повіту Подільської губернії (тепер околиця міста Хмельницького). Дитячі роки провів у рідному селі. Після цього два роки жив у Проскурові у свого дядька, який служив у казначействі старшим бухгалтером.

Освіту Віктор здобував у Проскурівській міській школі, шість класів якої закінчив 1911 року. 1913-го здав екстерном екзамен у Проскурівському реальному училищі ще за два роки. Саме дядько й підготував небожа до іспиту на атестат зрілості.

Після цього Віктор влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського. Напевно, й тут сприяв рідний дядько - на жаль, ім’я його не збереглося.

На початку 1915 р. Віктора Чекирду мобілізували до війська. “В 1915 році скінчив Першу Київську школу прапорщиків, після чого увесь час був на фронті аж до Революції 1917 року”, - згадував наш герой.

Однією з ознак революції була українізація російських частин. У ній взяв активну участь Віктор Чекирда. В Армії УНР хорунжий Чекирда був від початку її створення. Пройшов з нею усі фронти і бої. Брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка. У лавах українського війська “до останнього менту боровся за самостійність Батьківщини”.

Коли в жовтні 1920 р. внаслідок прелімінарного мирного договору в Ризі між поляками та росіянами протибільшовицький фронт завмер на Поділлі, Віктор Чекирда перебував у запіллі червоних. Не дочекавшись визволення свого терену рідною армією, він перейшов кордон та проінформував українське командування про дислокацію більшовицьких частин. Робив це неодноразово. Виконав і доручення командування передати особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї совєтської дивізії Володимиру Стойкіну, який мав таємні зносини зі штабом української армії. Про цю небезпечну місію Віктор Чекирда детально розповів у своєму спогаді “3 недавнього минулого”.

Перемир’я для української армії мало катастрофічні наслідки: червоні підтягнули ешелони солдатні із внутрішньої Росії й 11 листопада перейшли в рішучий наступ, відкинувши війська Петлюри за Збруч. Віктор Чекирда до Польщі не пішов. Перебувши зиму на нелегальному становищі, навесні 1921 р. він встановив зв’язок з Повстансько-партизанським штабом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника, який готував повстання в Україні.

Легалізувався Віктор під вигаданим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту. Але, відчувши, що за ним стежать, мусив тікати. Ще раз змінивши прізвище, влаштувався “начальником міліції на 4 волості”. Та й тут він не загрів місця - після двох місяців служби довелося знову рятуватися втечею. Роздобувши документи на нове прізвище, знайшов роботу на цукроварні.

Його козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали здебільшого вночі, атакували переважно “ріжні чека”, нещадно нищили живу силу ворога, документацію, майно, випускали політв’язнів. Удень отаман знову ставав “совслужащім”.

Налагодивши службові стосунки з директорами цукроварних заводів, переважно поляками, перезнайомився з командирами більшовицьких частин, які стояли гарнізонами в цукроварнях. Проводячи з ними дозвілля, діставав цінну інформацію. Червоні й не здогадувалися, що гарний з лиця, смаглявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за голову якого вони обіцяли “велику нагороду».

1921 року (очевидно, напередодні зими) Віктор Чекирда приїхав до Польщі зі звітом до українського командування. Перезимувавши в таборі в Каліші, повернувся на окуповану Батьківщину.

Раптом в одну неділю в сінях почулося: - Здоров, куркуль, давай жрать!

Чекірда ледь устиг скочити на горище. Це були “сєвєрниє братья”. Отаман добре чув, як непрохані гості “замовляли” собі мед, сметану, вареники, курятину... Казали, що невдовзі сюди прийде їхній командир. Господар присягався, що сметани немає.

- Кантррєвалюция?! - гаркнуло знизу. - А ето відіш?!

І кацапило показав нагайку.

- Але господин... товаріщ... барин, чи як там вас?! - намагалася сперечатися господиня.

Побоюючись обшуку, Віктор виліз на бантину, а з неї глибоко пірнув у сіно. За хвильку почув, що хтось обережно ходить по горищу. То була Марися - наймолодша, чотирнадцятилітня, дочка господаря. Як кішка, вилізла вона на бантину і звідти звернулася до отамана:

- Ой, пане Чорний Ворон, нате вам кусок хліба і сала, бо обідать ледве прийдеться сьогодні. Біда! Сьогодні в нашім селі став на дньовку карбаталіон. У нас командир якийсь... Мамка побігли до Софронової Явдошки за сметаною, бо хотіли бити “за контрреволюцію”... Від дівчини Чорний Ворон довідався, що каральний батальйон вирушає в путь завтра вранці - йде в дальнє (20 верст!) село, яке відмовилося здавати продподаток. У тому селі й забили червоноармійця. Скоромовкою поінформувавши отамана, Марися набрала з мішка гороху й понесла до хати.

- А татко полізуть на горище по тютюн, то й усе розкажуть, - на прощання сказала вона.

Справді, невдовзі виліз на горище й господар. Оповів те саме, що й метка дівчина. Отаман дав йому завдання переказати хлопцям, які ховалися в сусідній хаті, що він чекає їх о 8-й вечора в рові за цвинтарем. Попрохав також послати зв’язкового до лісничого, де завжди гостював хтось із повстанців, і передати, щоб наполохали червоних у містечку, зробивши “нальот” на зсипний пункт.

Господар пішов, а Чорний Ворон витягнув з торби “Три мушкетери” Олександра Дюма. Читав, доки не заснув. Збудив його господар. Надворі вже сутеніло. Дядько сказав, що з усіма завданнями впорався, і простягнув отаманові листа. У ньому повідомлялося, що до містечка приїхав секретар “ком’ячєйкі” і що о 8-й вечора 15 козаків із двома “Люїсами” піднімуть стрілянину, а дядьки одночасно “нападуть із мішками на зсипний пункт”. “Нехай кацапня трохи вгамується, хай дрижать, падлюки!” - так закінчувався лист.

Поки Чорний Ворон читав, дядько бідкався, що червоні поставили в нього п’ятеро коней, а один жеребець покусав тільну корову й тепер, певно, пропаде молоко. Жалівся, що москалі беруть у хаті все що бачать. “А я до того не звик”. Казав селянин, що комісар дуже лаявся, коли довідався, що він відіслав в інше село своїх старших дочок. Наприкінці короткої розмови домовилися, що господар повідомить, коли можна буде прошмигнути з горища у двір. О пів на восьму, після сигналу, Чорний Ворон наважився - і тінню промайнув через двір за клуню. Коли вже проходив повз хлів, двері прочинилися і Марися простягнула йому клунок.

- Це на вечеру, - стиха сказала вона і, засоромившись, причинила за собою двері...

За кілька хвилин Чорний Ворон уже був за городами. У цей час із боку містечка почулася стрілянина. Не прискорюючи ходи, він прямував до умовленого місця. Коли дійшов до рову, стиха свиснув і занімів в очікуванні відгуку. З рову, прямо в нього під носом, почувся такий же тихий свист. Отаман зіскочив до товариства. Не було лише Скорого зі своїм “співмешканцем” - виявилося, що в хаті, де вони переховувалися, зупинився політрук, навколо ходила варта і непомітно вибратися було неможливо. Почувся стукіт копит. Троє вершників промчались у бік містечка - червоні били на сполох.

Шукаючи зручного місця для засідки, повстанці пройшли ще з півверсти і знову залягли в рові. Стрілянина в містечку ставала густішою. Серед рушничних пострілів вирізнялися впевненістю голоси “Кольтів”. Було холодно, довкола розлігся густий туман. Сіяла мжичка. Та що поробиш - треба сидіти. Чекали на карбат, який мусив поспішати на згуки бою.

Неголосно оповідали про останні події. Один з повстанців розказував, як сьогодні “товаріщ” ледь не кинув його замість сіна коням за драбину. Отаман згадав про згорток Марисі й запропонував перекусити. Розгорнули. Знайшли чотири калачі й... дві гранати. Чорний Ворон із вдячністю подумав про дівчину, яка, можливо, ще й досі мерзне в хліві - аби лише не потрапити червоним на очі. Розламали калачі. Та їсти не довелося: хтось уже хляпав дорогою. Спливло кілька напружених хвилин. Над повстанцями повільно проплив силует. Один, другий... Це розвідка. Коли передова стежа пройшла далі, отаман сказав, ні, скоріше подумав:

- Стріляти в голову колони... І розсуньтесь трохи.

Його мовчазну команду почули, бо розсунулися. Минула ще хвилина напруженого чекання. Каральний батальйон “плив” у тумані тихо, мов мара. Було чути тільки чавкання болота і форкання коней. Та в коней дзеленчав інколи трензель. Ось з’явилися неясні силуети трьох вершників. Стиснувши в руці Марисину гранату, отаман штовхнув ногою сусіда, мовляв, будь готовий. І враз із рову блиснуло п’ять рушниць. Потім освітив дорогу вибух гранати. Бачила б Марися, що натворила...

“Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло”.

Хтось дико заволав: - А-а-ай!!!

Карбат пішов урозтіч - аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць. Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом.

“Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками”.

Отаман здивувався і припинив стріляти. А з більшовицької застави заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить довго, а вслід продовжував насміхатися кулемет. Мокрі як хлющ дісталися повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.

- Помагай пан Біг, - привітався отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.

- Спасибі. А куди вас Бог провадить?

- Все одно.

- Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут усе згори - аж до нашого села. А там червоного духу нема.

Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та його охоронець вмостилися на підводу, а дядько, вйокнувши, почав збуджено оповідати:

- Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох “товарищів”. А наших було видимо-невидимо - можна було ціле місто забрати в мішки -не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шоста господарів. Буде пшеничка на Паску.

Почувши слово “Паска”, козак, що оберігав отамана, із жалем згадав про калачі, які залишилися в рові.

- Та хай їм грець! - гукнув дядько. - Ось скоро приїдемо додому, то їстимемо вареники. Ми для вас дамо все що хочете, бо ми без вас ніщо. І сьогодня без вас булибисьмо нічого не зробили... Коли прокляті почули, що біля цвинтаря бомби рвуться, кинули кулемета і зникли -як корова язиком злизала. Ось я взяв від нього рукавицю, - дядько показав азбестову рукавицю, - пригодиться старій баняки відсовувати чи окріп носити.

Дядько казав правду - в селі партизанів зустріли добре.

На другий день під вечір Чорний Ворон з козаком відвідав засідання тутешнього “сельсовета” і довідався про подробиці вчорашнього бою біля цвинтаря. Виявляється, що там було забито командира карального батальйону - того, що сметанку з медом любив. Поліг і його помічник. Кільканадцять червоноармійців поранено.

- Повстанці навіть не зняли бурки з тіла командира, лише насміялись над ним, - захоплено розповідав один із членів сільради. - Він лежав, обнявшись зі своєю кобилою, а біля них лежали калачі - як шлюбний коровай.

Селяни аж за боки бралися. Й отаман разом з ними, - хоч добре знав, скільки правди, а скільки вигадок у тій розповіді. Та сміх само собою урвався, коли довідалися про арешт лісничого. Причиною було те, що червоні знайшли в нього такі самі калачі (лісничий якраз справляв хрестини). Й червоні зробили висновок, що він або сам був на місці бою, або мусить знати повстанців. Чоловікові загрожував розстріл. Це стурбувало отамана - лісничий віддавна допомагав йому, і взагалі, в повстанському житті “доводилось дуже важити тими людьми, що жили на самоті”. Тому через сільраду відіслав у містечко коменданту більшовицької залоги такого змісту записку: “Цим повідомляю, що команданта карбаталіону забито Чорним Вороном вчора увечері, о 8-й годині вечора. Лісничий М. в цьому не повинен - ні словом, ні ділом. Просимо його негайно звільнити, інакше відповідатимете Ви та доручена Вам залога, а в першу чергу цей сельсовет, через який пересилаємо Вам оце повідомлення”. На прохання одного з членів сільради отаман дописав: “А калачі по цілім Поділлі однакові: пшеничні, м’якенькі, гарні”. Отаман і козак підписалися, а голова “сельсовета” ствердив їхні підписи печаткою. Невдовзі лісничого відпустили - як сказав сам більшовицький комендант, “за нєдастатком улік”. Як видно, не бажав загострювати стосунки з невідомими месниками. Вони вже показали, на що здатні.

Наступного дня отаман завітав до лісничівки. Там зібрався чималенький козацький гурт. Скорий якраз оповідав, як він зі своїм напарником зараз же по п’ятах карбатальйону зібрав кількох місцевих хлопців, потім до них приєдналося ще кілька дядьків. Зайняли “пузицію” на цвинтарі. Захопивши більшовицьку заставу, почали з кулемета бити по карбатальйону. Скорий, а за ним й інші повстанці сміялися, уявляючи, як “товариші” переорювали носами ріллю, кидаючи манатки. Лише господар був сумний.

- Чого сумуєте? - нарешті запитали його.

- Та й не сумую, а просто досадно, що мене прозрадили калачі... Як вони там опинилися, не знаю, але то справді були мої. І через них, власне, був би пішов землю їсти. Тьфу! - і він сердито сплюнув набік.

Скорий кинув: - Та все ж не ви, а червоні пішли землю їсти.

Знову вибухнув сміх, а в отамана аж залоскотало в грудях... Починалася весна 1922 року... Скільки було таких кривавих пригод упродовж того року!

Та ми майже нічого про них не знаємо. Завдяки публікації в еміграційному журналі “Дороговказ” уривка споминів Віктора Чекирди можемо дізнатися ще про декілька епізодів його жертовної боротьби за волю й державність України.

Неодноразово переходив радянсько-польський кордон, координував перемовини Уряду УНР з повстанськими отаманами та українським підпіллям. Передав особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї радянської дивізії Володимиру Стойкіну, який контактував зі штабом української армії.

Легалізувався під різними прізвищами, на різних посадах. Партизанський загін Чорного Ворона був непостійним, козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно відділки ЧК, нищачи ворога, документацію та майно. Випускали політв'язнів. Вів Чорний Ворон розвідувальну діяльність.

Козаки-повстанці під проводом Чорного Ворона здійснювали «відплатні акції» — напади на підрозділи ЧК, каральні батальйони, в`язниці на Поділлі.

Для знищення Чорного Ворона було вислано «цілий радянський каральний полк». В бою біля с. Івонівки, що неподалік Яруги на Дністрі, його загін розгромив полк чекістів. Але під час бою отамана поранили. “Коли було вислано проти мене біля сотні чекістів, – писав Віктор Чекирда про цей епізод боротьби, – і коли большовики обіцяли велику нагороду за мою голову, хто мене пійме, я зробив останній наступ і під час бою був ранений, і в силу обставин мусів повернутись до Польщі”.

З таборів для інтернованих хотів він утретє вирушити до України – з метою організації повстання, “але за це усе заслужив лише зі сторони вищого командного состава невдячність – і я рішив їхати до Чехії, щоб продовжувати свою освіту. Но також глибоко помилився, позаяк уже 10 місяців тільки і чую, що стараються і обіцяют, а в цей час я мушу працювати тяжко в лісі, де ледве зможу виробити на харчі”.

Врешті Віктора Чекирду 1924 року прийняли до Української господарської академії в Подебрадах на економічно-кооперативний відділ. Та хвороби, набуті під час збройної боротьби, заважали навчанню.

Рентген виявив у нього початковий туберкульоз легень. Окрім того, він хворів на неврастенію та малокрів’я. Мав відморожені вуха, нариви на голові. Страждав на серцеві напади. Через хвороби він несвоєчасно здавав заліки та іспити. З причини академічної заборгованості його позбавили стипендії. Віктор Чекирда в розпачі пише до ректорату листа, в якому просить допомоги, адже він на чужині “не має жадних засобів для існування”. В цей тяжкий час приходили думки про самогубство...

Довелося забрати документи з академії. Його особиста справа як студента УГА закінчена 4 липня 1925 року. Та від мрії про навчання він не відмовився і пізніше студіював у господарчій школі в Рожнові (Чехословаччина)...

16 грудня 1934 року, маючи вже сорок років, Віктор Чекирда повінчався з дочкою лісничого...

Після Другої світової війни проживав у Німеччині. Далі емігрує за океан. На 13 років оселяється у Парагваї, де створює молочну ферму. Згодом виїхав до США. Співпрацював із емігрантським часописом «Дороговказ» (Торонто) — органом вояцької думки і чину, до редакції якого надіслав чимало спогадів про свою партизанську діяльність.

У листопаді 1964 році редакція «Дороговказу» привітала сотника Армії УНР Віктора Чекирду з 70-літтям та надрукувала невеликий фрагмент одного з його спогадів. У короткому вітанні редакція повідомила, що Віктор Чекирда є лицарем трьох українських орденів: Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Оскільки орден Залізного хреста видавали тільки учасникам Першого зимового походу Армії УНР, то зрозуміло, що він брав участь у цьому визначному поході Армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка на Центральну й Східну Україну. Подальша доля нашого земляка невідома.

В числі десятків і сотень імен борців за волю й державність України ім`я легендарного повстанського отамана Віктора Чекирди заслуговує на нашу шану і вдячну пам`ять.

За інформацією Музею історії міста Хмельницького