Статний красивий юнак, з великими карими, розумними очима… Йому би в голівудських блокбастерах зніматись, а він пішов на війну… Не мислив себе без неба. Гвинтокрили, літаки – це було його дитяче хобі: збирати світлини і систематизувати їх в альбомі, яке переросло у ціль, у мрію – стати льотчиком. Вадим знав різні типи, технічні характеристики цих крилатих птахів і марив небом. Закінчивши школу, подався вступати до Харківського авіаційного, переживав, що худий, що не складе нормативи. У кінцевому результаті не встиг на льотне відділення і пішов навчатись у коледж на техніка-інженера, але мрію свою не полишав.

Навчатись було важко: складна інженерна техніка, поглиблене вивчення математики, креслення, розрахунки, іноді засинав на парах, але не здавався. Щира, прекрасна посмішка ніколи не сходила з юного обличчя. Був серйозний, до обов’язків ставився відповідально, виручав товаришів, коли ті не встигали. Тішився, що його як одного з кращих взяли на Міжнародний Яворівський полігон перекладачем на час навчань. А скільки було радощів, адреналіну після першого стрибка з парашутом…

Закінчивши коледж, Вадим зібрався йти в АТО, вже був у списках зі своїми однокурсниками, але несподівано зателефонував його
найкращий друг Ігор Самойлов і повідомив, що на льотному відділені є вільні місця. Вадим довго не думав: пройшов комісію і його зачислили на факультет у Харківський національний університет Повітряних Сил. Мрія стати льотчиком наближалась. Мав проблеми із зором і щоб не ризикувати при проходжені комісії, самостійно вирішив зробити лазерну корекцію очей, оминувши військовий госпіталь.

Народився Вадим Положай у Хмельницькому у мікрорайоні Ружична, в гарній українській родині Сергія і Лілії Положай, закінчив СЗОШ № 19. Колишній класний керівник Вадима Положая, Людмила Ткачук каже: «Ми пам’ятаємо його світлим, чемним, завжди слухняним, життєрадісним, веселим. Бачились в місті. Він розповідав, що в нього все гаразд, його мрії збуваються, він буде в небі».
 
Йому фортунило. Успішно склав практичний екзамен у 2020 році на перший самостійний виліт: надто серйозно ставився до цієї справи, старанно виконав усі програмні завдання, пишався тим, що йому повірили і оцінили гідно його результат.

Лютий 2022-го… зустрів у Миколаєві у військовій частині повітряних морських сил. На Миколаївському аеродромі в ті дні було пекло, військові не спали, не їли по кілька діб. Ворог нещадно бив з усіх видів смертоносної зброї. Вадим тримав себе в тонусі, не давав страху заволодіти його тілом, психікою, підбадьорював своїх молодих колег. Ще в проміжках між свистом куль і осколків встигав поговорити з мамою і рідною бабусею Ніною, відгуку-
вався, щоб не тривожились, заспокоював, що все буде добре, говорив, що ми переможемо. Останні слова сина до рідної матусі були після важкого нічного чергування: «Я сплю…». І ці слова стали вічністю для Вадима…

Мама Ліля і батько Сергій завжди давали синам Вадиму і Валерію право вибору в прийнятті власних рішень. Обидва сини стали військовими, обидва освічені і відповідальні. Родина дружна, у сім’ї панує взаєморозуміння. Батьки потерпали від нестабільності на військовому напрямку, але синам не перечили. І навіть у коханні Вадима були обізнані і розуміли його юнацький максималізм. Вадим мав матусю за подругу і довіряв їй сердечні справи. Хотів після закінчення вишу одружитись зі своєю Тетянкою, обіцяв, що всиновить її сина… Війна забрала кохання…

Молоде покоління України взяло на свої плечі страшні випробування і несамовито нищило і нищить загарбницькі плани ворога. Україна переможе, а пам’ять про її нескорених Синів має майоріти через віки…

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Вадиму Сергійовичу Положаю присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.