Ми, українці, маємо тисячолітню традицію державотворення. Ми - народ-державник, народ-господар, народ-воїн і безліч разів впродовж століть зі зброєю в руках відстоювали свою державність.

Сьогодні, у 547-й день повномасштабної війни, з якою прийшли на нашу землю чужинці-вбивці, ми мужньо захищаємо свободу, суверенітет і цілісність України.

Ми усвідомлюємо, що саме відстоюємо! Іншої рідної землі у нас немає. Державність – скарб, який, попри все, мають зберегти українці, щоб забезпечити вільне майбутнє наступним поколінням нащадків поруч з іншими державницькими народами. Це боротьба не лише за людей і територію, а й за право народу бути собою, самим вирішувати, як жити і яке майбутнє обирати.

Століття бездержавності коштували нашому народові величезних жертв. Приміром, втрата Україною незалежності внаслідок більшовицької окупації після Української революції 1917–1921 років призвела до того, що злочинні тоталітарні режими – комуністичний і нацистський – забрали мільйони життів. Лише у ХХ столітті внаслідок Голодомору, державного терору, депортацій та воєн загинули мільйони українців. Маємо пам’ятати, що лише сильна власна держава є гарантією неповторення подібних трагедій.

Роки незалежності продемонстрували світу, що Україна відбулася як держава, здатна утверджувати демократичні цінності, відстоювати свободу, гідність та розмаїття, захищати свій суверенітет і цілісність.

Саме тому 24 серпня – День Незалежності – є найбільшим державним святом. Воно встановлене на честь виняткової історичної події – ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР Акта проголошення незалежності України. Цей документ увінчав тисячолітні прагнення Українського народу мати власну суверенну державу і самостійно визначати свою долю.

Для українців свобода і гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. Мільйони українців століттями мріяли про власну суверенну державу й творили і зберігали все те, що зараз є надбанням української культури.

У XX столітті наш народ декілька разів здобував державність.

Тому правильно вважати, що 24 СЕРПНЯ 1991 РОКУ УКРАЇНА ВІДНОВИЛА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.

Важливим кроком до повернення історичної справедливості стало ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, якою проголошувалася самостійність, повнота і неподільність влади Української держави в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Тоді Верховна Рада УРСР підтримала прагнення народу ліквідувати політичну та економічну залежність від московського центру і розбудовувати самостійну державу, відроджувати національну культуру, історичну пам’ять.

Акт про державну незалежність 24 серпня 1991 року спирався на Декларацію про державний суверенітет. А результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року стали найпереконливішим підтвердженням волі народу.

Власне «Акт проголошення незалежності України» – політико-правовий документ Верховної Ради України, яким засвідчувався новий статус Української держави.

Прийняття Акта відбувалося в умовах, коли під дією зовнішніх чинників суверенітет України опинився під реальною загрозою. Спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991-го виявила повну залежність союзних республік-держав від розвитку подій у Москві, їх беззахисність. Тільки повний провал московського путчу зберіг Україну від втрати національного суверенітету та повернення її до тоталітарних часів. З огляду на це 24 серпня 1991 року в Києві розпочала роботу позачергова сесія ВР УРСР. З доповіддю про політичну ситуацію в країні виступив Голова ВР України Л. Кравчук. Зі співдоповідями виступили народні депутати О. Мороз – від більшості та I. Юхновський – від опозиції.

У доповіді й співдоповідях висловлювалася єдина думка про необхідність вжити рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Було запропоновано визначити і створити всі структури суверенітету та механізм його практичної реалізації, надійну обороноздатну систему, прийняти закони про статус військ, розміщених на території України, вирішити питання про деполітизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Від імені Народної ради Iгор Юхновський запропонував проголосити акт, у якому мали бути зафіксовані незалежний статус України, абсолютне верховенство її Конституції, законів та урядових постанов. Проголошення цього акта пропонувалося підтвердити республіканським референдумом. Надвечір 24 серпня 1991 року позачергова сесія ВР УРСР (392 депутати – «за», 4 – «проти») проголосила Акт незалежності України, в якому констатувалося:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує:

Незалежність України та створення самостійної української держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».

Водночас ВР визнала за необхідне провести 1 грудня 1991 всеукраїнський референдум на підтвердження Акта про незалежність та вибори Президента України.

ВР України прийняла також постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Було визнано необхідним створення Ради оборони, ЗС України, Нацгвардії, прискорене формування Конституційного суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю та забезпечити її конвертування.

У зв'язку з постановою про проведення всеукраїнського референдуму 24 жовтня 1991 було опубліковано звернення ВР України до народу, в якому визначалася історична роль Акта про незалежність та підкреслювалася особлива відповідальність кожного при визначенні свого волевиявлення. «Акт проголошення незалежності України, – зазначалося у зверненні, – це не витвір політиків, депутатів чи партій... Це об'єктивна потреба... Незалежність України – єдина можливість зупинити зубожіння нашого народу і створити гідні наших людей такі ж умови життя, праці і відпочинку, якими відзначаються передові країни світу... Незалежність України – це право і обов'язок збудувати правову демократичну цивілізовану державу, де основними цінностями будуть реальність прав і суверенітет особистості, гарантованість розвитку і гідності кожного громадянина, представника будь-якої національності, всебічна повага до кожної етнічної меншини, що живе на українській землі...».

1 грудня 1991 громадяни України взяли участь у всенародному референдумі. У бюлетень для таємного голосування було внесено Акт проголошення незалежності України, прийнятий ВР України 24 серпня 1991, і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Всього у волевиявленні взяли участь 31 891 742 громадянина, або 84,18 % від загальної кількості внесених до списків. Ствердну відповідь на питання бюлетеня – «Так, підтверджую» – дали 90,32 % голосуючих (28 804 071 особа).

Проти – «Ні, не підтверджую» – проголосувало 7,58 %. Недійсними було визнано 2,10 % бюлетенів.

Схваливши на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року Акт проголошення незалежності України, народ України надав цьому документові реальної сили та започаткував новий етап розвитку історії України.

Відновлення державної незалежності 24 серпня 1991 року стало вінцем тривалого шляху Українського народу до свободи. НАША НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ОПЛАЧЕНА ДОРОГОЮ ЦІНОЮ – великою кількістю життів тих, хто боровся за ідею вільної України зі зброєю у руках і без неї, незліченною кількістю років втраченої свободи тих, хто сидів за неї у таборах та в’язницях.

З різних періодів історії Україна успадкувала різні засадничі ознаки держави. Від Русі: цивілізаційний вибір, який визначився із прийняттям християнства у 988 році; тризуб, родовий знак Рюриковичів, що став державним гербом сучасної України; Київ – столицю, політичний і культурний центр українських земель упродовж понад тисячу років; гривню – грошову одиницю; назву Україна, що вперше згадується в Іпатіївському літописі в 1187 році.

Від Галицько-Волинської держави: синьо-жовті барви національного прапора, що походять від кольорової гами герба Галицько-Волинського князівства; утвердження європейського вектора розвитку.

Від Великого Князівства Литовського: європейську традицію міського самоврядування – магдебурзьке право; Пересопницьке Євангеліє – видатну рукописну пам’ятку, на якій складають присягу президенти України.

Від козацької доби: республіканські традиції народовладдя; військові традиції, які лягли в основу збройних сил Української Народної Республіки та пізнішого українського визвольного руху; конституцію нового часу, укладену Пилипом Орликом 1710 року.

Від української державності початку ХХ століття (УНР, Українська Держава Павла Скоропадського, ЗУНР): демократичні засади державного будівництва; перший парламент, в який розвинулася Центральна Рада; перший уряд, яким став Генеральний Секретаріат Центральної Ради; державні символи: тризуб як герб, Славень «Ще не вмерла Україна», синьо-жовтий прапор; соборність – об’єднання українських земель у незалежній державі; Українську Академію Наук, засновану Павлом Скоропадським у листопаді 1918 року. Від Української Радянської Соціалістичної Республіки: статус засновника Організації Об’єднаних Націй; адміністративно-територіальний устрій.

Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року – закономірний результат того, що українське державотворення не припинялося в ХХ столітті.

Уперше в ХХ столітті Україна проголосила незалежність 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради. Держава проіснувала 3 роки. Це був час безперервної боротьби за її збереження. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: територію, окреслену кордонами, герб, військо, грошову систему, мову, налагоджені дипломатичні відносини з іншими державами.

Через рік – 22 січня 1919 року – відбулася не менш вагома подія – об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Ця злука продемонструвала можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу.

Через низку зовнішніх (війна на кілька фронтів) та внутрішніх (неготовність політичної еліти) причин ця державність була нетривалою. Проте сам факт існування незалежної соборної держави відіграв вирішальну роль у подальшому розвитку українського визвольного руху. Його учасники протягом наступних десятиліть боролися зі зброєю в руках чи ненасильницькими методами за відродження Української самостійної соборної держави.

Знову Українська держава постала 15 березня 1939 року. Коли проголошували незалежність Карпатської України, з трибуни Сойму звучали такі слова:

«Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».

Історія Карпатської України стала однією зі сторінок боротьби українців за встановлення української державності.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів (ОУН(б)) проголосила Акт відновлення Української Держави. Цей процес охопив усю територію західних областей, Житомирську та західні райони Київської області, де представники ОУН (похідні групи) проголошували Акт на велелюдних зборах. У відповідь нацисти масово арештовують українських патріотів. Зважаючи на це, ОУН переходить у підпілля і розпочинає руху опору, а вже в кінці 1942 року створюється Українська повстанська армія.

Ще десять років після поразки Третього Райху і закінчення Другої світової війни УПА виборювала незалежність України у протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом.

Наміри мати власну державу роками визрівали у творчості шістдесятників, у правозахисному й дисидентському рухах, у прагненнях мільйонів українців. А вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х років стрімко розвивався масовий національно-демократичний рух, на який суттєво вплинула, зокрема, аварія на Чорнобильській АЕС. Трагедія стала чинником активізації національного руху та відцентрових бажань політичних сил.

Отож 24 серпня 1991-го фактично відбулося відновлення державної незалежності України.

Ми маємо пам’ятати і шанувати всі попередні етапи українського державотворення, які засвідчили ТЯГЛІСТЬ І СПАДКОЄМНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ.

Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи. Це стало початком нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави. Нині незалежність України – запорука вільного розвитку держав і народів Європи і головна перешкода для російського імперіалізму, якому для ствердження потрібне поглинання України, її матеріальних і людських ресурсів. Фактично від часу проголошення незалежності у 1991 році Україні як державі довелося відстоювати власну самостійність. Після проголошення історичного Акта про незалежність Україна ще тривалий час чинили опір спробам накинути їй нове ярмо під вивісками СНД, Євразійський та Митний союзи, боролася за створення власної армії і флоту, відстоювала український Крим та Севастополь.

Москва постійно випробовувала нашу незалежність на міцність. Зрештою, випробувавши «гібридні» методи поневолення, Путін зважився на повномасштабну війну.

Нинішня ціна нашої незалежності – тисячі життів наших захисників і захисниць, які зупинили навалу і наближають перемогу над російським агресором. На загарбані нею землі рашистська імперія принесла старі практики нищення українства: випалену землю і мародерство, фільтраційні та концентраційні табори, позбавлення власності і депортації, вбивства і катування, русифікацію та деукраїнізацію, фейкові референдуми і цинічну пропаганду.

Стійкість і сила духу Збройних Сил України, які грудьми закрили рідну землю і поступально продовжують звільняти від ворога українські міста і села, – варта найвищої вдячності й шани. Україна незламно стримує російський збройний напад завдяки зусиллям на військовому, дипломатичному, інформаційному фронтах, а також – потужній міжнародній допомозі. Завдання українського суспільства – консолідація для перемоги над агресором.

Наша остаточна мета – звільнення усіх українських територій і відбудова Держави. За нами – сила правди й допомога світової спільноти.

Вистоїмо! Переможемо! Слава Україні!

За інформацією Музею історії міста Хмельницького