Народився Костянтин Мочульський 17 березня 1991 року в родині Марії та Володимира Мочульських у місті Хмельницькому. Навчався у НВК № 7. У 2013 році закінчив Одеську національну академію зв’язку імені Олександра Попова.

Родина Марії і Володимира Мочульських виховала двох діток Костянтина і Альону: красиві, розумні, ввічливі, із бажанням рости духовно, самовдосконалюватись і творити вільне життя. Шанували рід, були чесні і правильні. Мріяли, ставили для себе високу планку життєвого шляху.

Син Костянтин був IT-фахівцем, любив свою роботу, працював у різних європейських країнах, запрошував до себе друзів, щоб подивились, як живе цивілізований світ і щоб набирались досвіду будувати свою успішну державу. Сам теж не збирався полишати рідну країну. Вчився на марші життя. Мобільність і пізнання, фаховість в роботі – це його природнє буття. Де б не був, йому була потрібна когорта тих, які прагнули бути успішними, працювати над собою, не гаяли час і робили інших свідомими, відповідальними і постійно вчились. Для Костянтина самовдосконалення не мало меж. І все добротою і любов’ю. Це був сучасний чоловік, не по роках досвідчений, який жив у гармонії з собою та іншими. Працював у міжнародній IT- компанії VAIMO на посаді Senior Frontend developer. Компанія має представництва та офіси у близько 20 країнах світу.

Але у долю Констянтина і долю його країни постукала війна… Костянтин саме прилетів у Лондон захищати міжнародний проєкт. Норвежські журналісти, які брали у нього інтерв’ю в аеропорту Бориспіль, допитувались, чи українці втікають від війни, а чи будуть захищатись? Дивні були це питання для Костянтина… Його внутрішній світ диктував інше. Чоловік, який змінював себе і хотів змінити світ своєї країни, не збирався ховатися у європейських столицях. Лондон, Польща і вже вранці 26 лютого така бажана, зажурена і незборима Україна. Запитав матір, де його військовий квиток, і пішов до військкомату. «Сину, страшно», - казала мати Марія Іванівна. Не лукавив, тихо відповів: «Страшно» і спокійно збирав свій наплічник, а мати тривожну валізку. Костянтина зразу призвали, був професійним зв’язківцем, а їх так мало було досвідчених.

Доручили у Рівно створювати бригаду звя’зківців. Це було надзавдання. Ворог в перші дні вимкнув ввесь локаційний зв’язок. Війська були «сліпі». І в таких умовах треба було давати відсіч ворогу. Далі була передислокація бригади в Умань і -  Схід. Був командиром відділу зв’язку 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Налаштовував зв’язок не просто на нулі, а далеко попереду нуля. Рації відсутні, старлінги відсутні. На завдання йшов сам, щоб заступити собою товаришів. Брав з собою зброю, але не брав до неї набої, не міг призвичаїтись, що перед ним ворог і його людяна душа і любов до ближнього не давали йому шансів вбивати.

Він рано відкрив двері раю. Не одружився. Не здійснив свою мрію… Хотів на Летичівщині, звідки його рід, в селі Малаківщина відбудувати прабатьківську хату, осучаснити її, провести туди інтернет і там в тиші і спокої,  на власній землі займатись улюбленою IT-справою, змінювати себе і  країну.

Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.