Рік тому, 11 березня 2017 року, перестало битися серце великого патріота України, щирої і доброзичливої людини, артилериста 79 окремої десантно-штурмової бригади Андрія Рибцова. Капітан, позивний якого був «Балу», помер у віці 56 років від обширного інфаркту.

Таких людей одиниці. Він був талановитим у військовій справі. Був веселим і водночас вимогливим, у нього було велике серце, яке роздавав кожному з нас. Саме завдяки таким людям тримається наша держава. Якби хоч четверта частина молодого покоління була схожою на Андрія Рибцова, то Україна б вистояла і перемогла. Так говорили, вшановуючи пам’ять нашого земляка, його друзі, бойові побратими, ті, хто знав «Балу» на вечорі-спомині, на який усіх запросила вірна дружина Андрія Івановича – Наталія Романівна Рибцова. А любили його всі, від малих дітей до підлеглих військовослужбовців, які жартома називали його татом і мамою. Учасники меморіального заходу переглянули аматорське відео та фотографії пересувної фотовиставки «Боги війни» про бойове життя на передовій у зоні АТО, зроблені бійцями батальйону «Фенікс» третьої батареї 79-ї бригади, а також фото з домашнього архіву родини Рибцових.

У вечорі, присвяченому пам’яті герою, взяв участь Хмельницький міський голова Олександр Симчишин, який добре знав Андрія Івановича.

«Мені Господь Бог дав бути знайомим з такою великою, позитивною, чудовою і справжньою людиною. Вже рік ми без Івановича. Вже рік ми говоримо про те, що будемо пам’ятати, робити усе можливе, аби пам’ять про нього жила у наших серцях вічно, - зазначив міський голова, звертаючись до присутніх. – Сьогодні дуже багато теплих слів ми почули від його бойових друзів, кожне слово, яке тут звучало, насправді справедливе, бо Іванович, як ніхто, ці слова заслужив. Мене з ним теж познайомила війна, як і кожного з його бойових побратимів, як і нашого волонтера Ігоря Білого, щоправда не там, а тут, у Хмельницькому, влітку 2014 року, бо тут теж був свій фронт».

Міський голова Олександр Симчишин згадує: у цей період саме працював в облдержадміністрації, коли вперше Андрій Іванович прийшов до нього з проханням про допомогу на схід. Тоді, у 2014-му, на фронт потрібно було все, починаючи від бронежилета, шолома, тепловізора, закінчуючи питною водою. З того часу з ним зустрічався часто, навіть декілька разів на день, коли він був уже демобілізованим.

«Я не згадав жодного разу, щоб Іванович попросив щось для себе. Він завжди приходив і говорив про те, що треба допомагати хлопцям. І ми відправляли вантажі на схід. Потрібно було поселити бойового побратима, ми селили, треба було допомогти матеріально, ми шукали таку можливість, а когось і лікували у госпіталі… З бажання Андрія Івановича народилася і сьогодні успішно виступає футбольна команда атошників «Легіон». Це говорить про те, що в Івановича насправді величезна душа і неймовірне серце, бо людина завжди турбувалася про когось», - додав міський голова.

«Він хоч і народився в Росії, але вважав Україну Батьківщиною, любив її і був справжнім патріотом. Був моєю опорою і моїм другом, - розповідала Наталія Рибцова. – Він зростав дуже жвавою і пустотливою дитиною. Як усі хлопчики, дуже допитливим був, але непосидючим. Його важко було посадити за уроки, величезний згусток енергії. А от книги просто «ковтав». З книгою не розлучався. Був начитаний, обізнаний у всьому. Був закоханий в історію. Мав гарну ерудицію. З ним ніколи не було сумно, було дуже цікаво. Андрій був душею будь-якої компанії. Умів згуртувати, організувати свято. Був дуже добрим, привітним, щирим і ввічливим... З династії військових Андрій не довго обирав свій життєвий шлях. Військове училище – свідомий вибір юнака».

Народився Андрій Іванович Рибцов 1 лютого 1961 року у м. Владивосток Приморського краю, в родині військового. Навчався у школі № 12 міста Хмельницького. Армійську освіту здобув в Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі ім. Маршала артилерії Яковлева. За час служби пройшов війну в Афганістані. Мешкав з родиною в Хмельницькому. Він любив Україну, казав: «Вона мене вигодувала і викохала. Це моя Батьківщина».

З початком російської збройної агресії проти України Андрій Іванович вже у березні 2014 року прийшов добровольцем до військкомату. Тричі просився відправити його на фронт, але йому відмовляли через пошкоджену ногу. Зрештою домігся призначення в 3-й десантно-штурмовий батальйон «Фенікс», сформований з добровольців у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Командир артилерійської батареї. Зі своїм підрозділом обороняв населені пункти в районі Маріуполя (Широкине, Гранітне, Чермалик). Андрій Іванович добре пам'ятав слова батька: «Найбільший тягар війни лежить на солдатах. Офіцер повинен берегти їх». Беріг своїх солдатів, навчав їх всьому, що знав. Ніхто з його артбатареї не загинув, перебуваючи більше року під вогнем. Його дружина Наталія Рибцова стала волонтером.

Повернувшись з фронту, Андрій Іванович активно займався громадською діяльністю та справами ветеранів АТО. Був керівником Хмельницької Спілки учасників бойових дій, Хмельницької обласної філії ГО «Українська асоціація інвалідів АТО», директором хмельницької футбольної команди ветеранів АТО — ФК «Легіон». Брав участь у зустрічах ветеранів з молоддю, в організації та презентації фотовиставки «Боги війни», на якій були представлені фото, зроблені бійцями батальйону «Фенікс».

В нього залишились дружина та син.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Андрій Іванович Рибцов нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (10.06.15 р.). Андрій Рибцов також нагороджений Почесною відзнакою Хмельницької міської громади "Мужність і відвага" (посмертно) та медаллю "23 окремий батальйон "Хортиця" (посмертно) за порятунок бійців 23 батальйону.

Похований на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.

Пам’ятаємо…