29 вересня 1866 року народився Михайло Грушевський — один з найвідоміших українців ХХ століття: історик, редактор, голова Центральної Ради Української Народної Республіки, автор багатотомної «Історії України-Руси», член Історичного товариства ім. Нестора-Літописця, член Чеської АН (1914), почесний член Київського товариства старожитностей і мистецтв (1917), академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897—1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894—1914), автор понад 2000 наукових праць.

За головування М. С. Грушевського у Центральній Раді УНР Третім Універсалом УЦР 7 (20) листопада 1917 року БУЛО ПРОГОЛОШЕНО УКРАЇНСЬКУ НАРОДНУ РЕСПУБЛІКУ.

Наступ більшовиків на Київ викликав появу Четвертого Універсалу УЦР. 9 (22 січня) 1918 року (фактично — 11 (24) січня) на засіданні Центральна Рада під головуванням та на пропозицію М. Грушевського ПРОГОЛОСИЛА УНР САМОСТІЙНОЮ, ВІЛЬНОЮ І СУВЕРЕННОЮ ДЕРЖАВОЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 25 січня (7 лютого) разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 28 січня (10 лютого) прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги в боротьбі з більшовиками. На пропозицію Михайла Грушевського 12 (25) ЛЮТОГО НА ЗАСІДАННІ МАЛОЇ РАДИ В КОРОСТЕНІ ГЕРБОМ УНР БУВ ЗАТВЕРДЖЕНИЙ ТРИЗУБ. 9 березня 1918 року голова УЦР М. Грушевський повернувся до Києва.

Під його керівництвом розроблено Конституцію незалежної УНР (затверджена 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголосили Всенародні збори, котрі безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади.

У цей час Михайло Сергійович ще й плідно працював над своєю багатотомною «Всесвітньою історією», а також працями «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи».

Михайло Грушевський ще навесні 1917-го відійшов від Товариства українських поступовців, до якого належав ще з 1908 р., і пристав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, партійна програма яких багато в чому відповідала його власному баченню майбутнього України. Крім того, українські есери були селянською партією, а селяни складали переважну більшість населення України. Отож М. Грушевський зробив ставку саме на УПСР. Однак офіційно до складу партії голова УЦР тоді так і не вступив (він зробив це пізніше, уже на еміграції), що зовсім не заважало йому бути одним із її лідерів. Дмитро Дорошенко, до речі, пише, що, прибувши навесні 1917-го до Києва, Грушевський дуже швидко зорієнтувався в ситуації і в той час «більше перебував в товаристві молодих есерів (соціалістів-революціонерів), радився з ними, оточував себе ними, а з нами балакав і радився дуже мало». Старшим товаришам «ухиляючись заявляв, що реальна сила за цими «молодиками», що за ними скоро підуть маси, через те лучче відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок». Відомо, що партії українських есерів та есдеків були найбільш представницькими в ЦР, за Д. Дорошенком, «протягом всього існування ЦР вони задавали тон її діяльності, контролювали всі її структури…»

Особлива тема – це стосунки «автономіста» Грушевського та соціаліста-самостійника Миколи Міхновського. Їй варто приділити окремий розгляд. Ще одна тема, оповита флером таємничості, – «масонська біографія» М. Грушевського. Втім, українські історики О. Гуржій, О. Крижановська, О. Реєнт у праці «Таємні обличчя масонства», виданій 2017 року, дослідили цей напрямок, подавши низку фактів і висновків. Зокрема, й про те, що «багатьом київським братам», не кажучи вже про російських масонів, «безкомпромісна позиція Михайла Сергійовича в національному питанні здавалася занадто радикальною», і насправді під маркою декларованого федералізму він камуфлював самостійницьку українську ідею. Реалізувати ж її проникливий Грушевський задумав за допомогою масонства з його добре налагодженою системою взаємопідтримки «братів», вживленням у владні структури, широкими міжнародними зв`язками.

Взимку 1919-го лідер українських есерів Михайло Грушевський прагнув взяти реванш і вплинути на державну політику УНР, при цьому надії покладав на Трудовий Конгрес України, котрий був скликаний у Києві 23-28 січня 1919 року. Адже колишній голова Центральної Ради УНР був відсунутий від державного керма внаслідок перевороту Гетьмана П. Скоропадського. Він прагнув повернутися у владну верхівку і взяти діяльну участь у творенні молодої української держави, котра після антигетьманського повстання номінально опинилася під владою Директорії, де серед п`яти директорів вели перед голова Директорії В. Винниченко, який при Грушевському очолював уряд, та С. Петлюра, військовий міністр за влади УЦР. Грушевського ж у Директорію не запросили…

Нагадаємо, що скликати Конгрес Трудового народу України, котрий повинен був стати найвищим органом влади, свого роду передпарламентом, і схвалювати закони, було запропоновано у грудні 1918 р. на нараді членів Директорії УНР і представників політичних партій з метою ефективної боротьби з більшовиками. Виборче право мали, згідно із законом, громадяни УНР, якщо вони належали до трудових груп населення. Тобто в основу організації влади було покладено так званий «трудовий принцип», за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. Загалом пропонувалися ідеї, схожі з більшовицькими, але на власний, суто український, лад. Себто – ніяких ревкомів, як у російських більшовиків, а такий собі український парламентаризм, демократичний, але водночас і національний, і соціалістичний, і інтернаціональний, і «трудовий». Таким чином, від управління державою були усунуті такі українські партії як соціалісти-самостійники, українські хлібороби-демократи, хлібороби-державники, а тим більше – поміщики, капіталісти та заможне козацтво, котрі свідомо підтримували українське національне відродження.

В. Верига вказує, що із 593-х депутатів Трудового Конгресу 550 вважали себе соціалістами. На самих же засіданнях ТКУ, котрі відбувалися в умовах стрімкого більшовицького наступу на Київ, точилися гострі суперечки щодо політичного вибору та принципів організації влади в УНР. За партійністю найчисельнішою фракцією була Селянська спілка, що йшла разом з соціалістами-революціонерами.

Але соціалісти-революціонери розкололися на три течії: ліву, центр і праву, які боролися між собою. Ліва течія – т. зв. боротьбісти – виступала за радянську владу, права стояла на ґрунті соціалістичного демократизму, а центральна, що об`єднувала найбільшу частину партії під проводом М. Грушевського, М. Любинського і М. Шаповала, – була за передачу влади трудовим радам селянських і робітничих депутатів, тобто, як констатує В. Верига, «зайняла позицію між большевизмом і демократією». М. Грушевський у цей час втратив колишню популярність, виступав за радянську лінію і цим протиставив себе поміркованим делегатам Селянської спілки».

До речі, голову Конгресу так і не обрали. Михайло Сергійович претендував, але проти його кандидатури виступили урядові кола, зокрема, і його співпартійці Микита Шаповал та Федір Швець. Зі звітів на засіданнях ТКУ представників Директорії та уряду – Ради Міністрів, котрі належали до соціал-демократів, випливало, що українські есдеки, Директорія і уряд не мають «ясного плану діяльности на майбутнє». Міністр військових справ генерал Греків взагалі переконував Трудовий Конгрес у необхідності «знайти порозуміння з Антантою та увійти з нею в союз, бо іншого виходу в своїй обороні проти Совєтської Росії Україна не має». Представник центральної течії УПСР М. Любинський зачитав декларацію, в якій було висловлено недовіру Директорії. Взагалі група Грушевського вимагала повернути владу Центральній Раді, а лівиця есерів ратувала за створення українських рад на противагу більшовизму, що загрожував Україні. Із наближенням червоної армії до Києва суперечки на ТКУ навколо питання за владу ставали все завзятішими, Директорії загрожували відставкою, хоча першочерговою проблемою був захист столиці.

Зрештою у підсумку роботу Директорії більшістю було схвалено і ТКУ висловився проти організації робітничої диктатури, але за демократичний лад в Україні. Тоді ж , в останній день засідань, 28 січня 1919 р., В Києві відбулася конференція українських есерів (центральної течії), до якої належав і М. Грушевський. Вона заявила, що партія стає на ґрунт соціалістичної революції і приймає радянську форму влади в Україні.

Вже 5 лютого 1919 року частини Армії УНР після триденних боїв залишили Київ. Директорія і уряд УНР 2 лютого перебралися до Вінниці, а 6 березня 1919 р. – до Проскурова, згодом до Рівного. При цьому частина українських політиків, громадських діячів, науковців осіла на той час в далекому від лінії фронту Кам`янці-Подільському, де розгорнула активну політично-культурну працю. Серед них – і Михайло Грушевський, котрий прибув до губернського центру ще 14 лютого і пробув там півтора місяця, до 31 березня, а після цього, через Проскурів, вирушив на захід України, а далі – за кордон.

Про громадсько-політичну та наукову діяльність Михайла Грушевського в період Центральної Ради УНР та після гетьманського перевороту написано достатньо наукових досліджень. Нас же цікавить, чим займався Михайло Сергійович, фактично зійшовши з політичного олімпу внаслідок гетьманського перевороту, взимку-навесні 1919 року у подільський чи пак кам`янецький період своєї діяльності, а також – після того, як залишив наш край і, власне, Україну, відбувши на захід з проскурівського залізничного вокзалу.

Кам`янецький журналіст і краєзнавець О. Будзей дослідив, що Михайло Грушевський перебував у Кам`янці на Поділлі півтора місяця – з 14 лютого по 31 березня 1919 року і цей період в житті політика і професора був дуже плідним і насиченим подіями.

У Кам`янці 52-літній Михайло Сергійович активно зайнявся політикою. А що українським есерам потрібна була публіцистично-агітаційна трибуна, то відомий своєю напористою вдачею Грушевський і його співпартійці просто усунули з редакційних крісел демократичної газети «Життя Поділля» менш досвідчених у таких справах «провінціалів». Вони успішно провели фактично рейдерське захоплення газети «Життя Поділля». Видавався часопис з 15 грудня 1918 р. з ініціативи Подільської губерніальної управи та при підтримці Подільського українського товариства «Просвіта», Кам’янець-Подільського державного українського університету і відомих українських діячів». Редагував газету приват-доцент Кам’янець-Подільського державного українського університету Леонід Білецький, а секретарем редакції був Володимир Січинський – син Євтима Сіцінського.
Як відбулося захоплення редакції, описав історик Дмитро Дорошенко, який тоді працював у Кам’янці-Подільському в університеті: «Одного ранку, коли члени редакції, як звичайно, поприходили до редакційного помешкання, то побачили, що всі їхні столи й ціле помешкання обсаджені якоюсь компанією. Так само були обсаджені новими людьми контора і друкарня. Зоставалось або битись навкулачки, або зробити «ретираду». Члени попередньої редакції вибрали друге. Наступного дня в редакції засів професор Михайло Грушевський – і «Життя Поділля» відразу змінило свій напрям; появилось на першій сторінці гасло: «Вся влада трудовому народові» і статті на тему про потребу порозуміння з більшовиками. Появились також статті, в яких глузувалося з університету та його професорів. Між іншими, були присвячені спеціальні глузливі фейлетони Огієнкові й мені».

А вже 26 лютого в газеті «Життя Поділля» з’явилася стаття Михайла Грушевського «Спільний фронт». У ній він стверджував, що не вироблено потрібної «програми соціальної перебудови» і соціалісти не спромоглися сформували єдиної української соціалістичної партії. Грушевський наголошував на потребі тісної співпраці між українськими соціалістами-революціонерами і соціал-демократами. Ця співпраця потрібна для «охорони спільних національних і політичних здобутків».

Залишив розповідь про захоплення редакції і Володимир Січинський, відомий син відомого подолянина Євтима Сіцінського. Його спогади, оприлюднені 1993 року журналом «Дукля», наводить кам`янецький дослідник Олег Будзей. Січинський зазначав, що ім’я Грушевського в домi його батька згадувалося часто і у великiй пошанi, що Михайло Сергійович дуже цiнував працю Юхима Йосиповича. Володимир Євтимович також зазначив, що прихильність Грушевського до його батька, очевидно, перейшла і до його скромної особи, коли Володимир юнаком став виступати в українському громадському житті та як мистецтвознавець-початківець.
Проте, зауважив Січинський, у полiтичному життi Грушевський поводився без особливих сантиментiв, особливо, коли виступав як представник якоїсь полiтичної партiї. Саме так і сталося у випадку з газетою. «Життя Подiлля» зазнавало великої атаки з боку мiсцевих есерiв. Січинський писав, що їхнє намагання вiдiбрати в нього редакторську працю йому «вдалося довгий час унешкодити, використовуючи для того управу «Просвiти», яка була видавцем часопису». Але коли до Кам’янця приїхав професор Грушевський, есери використали його особу в наступi за володiння часописом. Січинський писав: «Звичайно, проти заслуженого професора молодик-редактор не мiг порiвнятися, i редактором газети став Грушевський. Це було для мене великою поразкою, тим бiльше, що я вложив у згаданому щоденнику багато працi, винахiдностi й сприту, i газета стала найбiльш почитуваною серед громадянства. Я вийшов з редколегiї з великою нехiттю й подразненням».

З кінця лютого - середини березня 1919-го Кам`янець-Подільський, де перебувала частина урядових установ УНР, а також лідер українських есерів Михайло Грушевський, став політичним центром «лівої» опозиції до уряду С. Остапенка.

Відтоді як Грушевський посів пост редактора газети «Життя Поділля» (від 24 лютого 1919 р.), часопис пропагував на своїх сторінках потребу порозуміння з радянською владою. Українські есери використали повітовий селянський з`їзд, що 20-22 березня відбувався в Кам`янці. Під впливом М. Грушевського, І. Лизанівського, інших есерівських провідників з`їзд ухвалив резолюцію на користь радянської форми влади в Україні, висловився проти переговорів з Антантою та підтримав проведення переговорів з більшовиками на предмет визнання ними самостійності України. На тому самому з`їзді 22 березня незадоволені представники соціалістів на противагу уряду Остапенка утворили так званий Комітет Охорони Республіки (КОР), до складу якого увійшли есдеки В. Чехівський (голова), І. Романченко, І. Мазепа, М. Ткаченко, есери А. Степанеко, І. Лизанівський. М. Грушевський, редактор «Життя Поділля», відмовився від участі, оскільки виїжджав за кордон. В цей час «Життя Поділля» (підшивка якого зберігається в ДАХмО – авт.) з номера в номер друкувало гасло «Вся влада трудовому народу» та виступало з критикою дій Директорії та правого кабінету Остапенка. Соціалісти все ще вірили, що російські більшовики погодяться на самостійність українців, якщо вони запровадять радянську владу. Праві партії розцінили дії КОР, як спробу державного перевороту. Лідери опозиції (КОР) звернулися до населення та армії, виставили свої вимоги Петлюрі. Голова Конгресу КОР А. Степаненко поїхав у Ставку Директорії в Гусятин, де зустрівся з «директором» Ф. Швецем, а соціал-демократ Ісаак Мазепа доставив звернення Петлюрі в Проскурів. Але Петлюри на той час в місті не було. Він був на фронті, адже крім шаленого натиску більшовиків, ще й 21-23 березня у Вапнярці призначений ним командир Запорозького корпусу Омелько Волох організував пробільшовицький заколот, припинив бойові дії проти «червоних» і проголосив 28-29 березня про підтримку влади Української СРР. Це призвело до катастрофи Південно-Східної групи армії. Якраз 27.03.1919-го «Рада чотирьох» Паризької мирної конференції ухвалила остаточне рішення про евакуацію військ Антанти з Одеси. (Не мине й п`яти місяців, як Антанта не лише не допомагатиме зброєю, амуніцією, а й запровадить повну блокаду УНР, заборонить і іншим державам постачати товари в Україну).

В цей час кам`янецький Комітет Охорони Республіки, не набувши широкої підтримки, 28 березня самоліквідувався.

Зате газета «Життя Поділля» продовжувала виступати на лівих позиціях аж до самого її закриття 10 травня 1919 року головою більшовицького ревкому М. Бараном, про що сама редакція повідомила в останньому № 114 від 10.05.1919 р.

27 березня Петлюра дав наказ всім міністерствам, в тому числі й тим, що були в Кам`янці, негайно прибути до Рівного, де вже розташувався новий урядовий центр, про що газета «Життя Поділля» повідомила в № 83 за п’ятницю, 28 березоля.

31 березня, пробувши в Кам’янці-Подільському півтора місяці, Михайло Грушевський, після безуспішних спроб повернутися до влади, залишив місто. Про це 2 квітня повідомила газета «Життя Поділля».
У Проскурові доля знову звела Михайла Грушевського й Володимира Січинського. Останній згадував, що випадково опинився на станцiї Проскурiв i там зустрiв пана Остаповича – молодого чоловiка, колишнього репортера «Життя Подiлля». Пан Остапович з поспiхом iнформував Січинського, що на станцiї є професор Грушевський, який їде до Станiслава (нині Івано-Франківськ).
– Старий професор, – констатував Остапович, – всiма покинутий, їде сам, i це робить нам, українцям, встид. Чи не погодилися б Ви супроводити Грушевського разом зi мною як його особистi секретарi?
Пропозицiя була для Січинського несподiвана, йому згадалася недавня неприємна iсторiя з «Життям Подiлля», але апелювання його недавнього спiвробiтника до почуття патрiотизму та його довiр’я до особи Володимира Євтимовича зробили своє дiло. Січинський прийняв пропозицiю Остаповича й вирушив у дорогу. Працюючи деякий час на спорудженні залiзниць, він дещо розумiвся на адмiнiстрацiї руху потягiв, тому негайно довiдався, де стоять вагони, приготовленi до подорожi до Тернополя. Січинський згадував:
«Знайшовши тi вагони, я пiд’їхав на перон станцiї одного з тих вагонiв, посадив професора у вiльне «купе» i став у дверях як сторож того «купе». Далi мусив полягатися на свою фiзичну силу, бо пан Остапович, невеликого зросту, мало мiг допомогти менi в цьому смислi. Звичайно, навал подорожуючих був величезний, i треба було вживати рiзних трюкiв, щоби вiдвернути увагу пасажирiв вiд «купе», де сидiв Грушевський. Найтяжче було оминути агресивного поводження якогось старшини Української армiї. Вiн добивався до «купе», грозив, запитував, хто такий їде, i т.д. Нарештi, я йому сказав, що в «купе» їде професор Михайло Грушевський. Але, на велике моє здивування, виявилось, що український старшина не знає, хто такий Грушевський. Цим я, очевидно, скористався i в присутностi iнших завстидав старшину в його непоiнформованостi. Через короткий час згаданий старшина щез з нашого вагону. Дальша подорож була вже спокiйнiша, і я міг приглянутися до нашого професора. Розмовляв він дуже мало, зате цілу подорож виправляв коректуру якогось друкарського складу. Було для мене загадкою – що це за друк, коли поштова сполука з Києвом і за кордоном були перервані».

Слід наголосити, що з метою осмислення уроків минулого, на знак пошани до пам`яті про голову Центральної Ради УНР, визначного діяча Українських визвольних змагань, будівничого демократичної УНР, громадського діяча, історика Михайла Грушевського до 100-річчя Української Революції 7 листопада 2017 року у місті Хмельницькому з ініціативи міської влади на будівлі залізничного вокзалу було відкрито меморіальну дошку з його барельєфом.

До слова, історики переконують, що згаданий епізод про перебування голови УЦР в Проскурові зовсім не свідчить, що це були його єдині відвідини Проскурова. Професор Грушевський бував тут і раніше, і, вочевидь, не раз, коли за допомоги Євтима Сіцінського у 1890-х працював над своєю науковою роботою в Кам`янецькому давньосховищі, адже прямого залізничного сполучення до губернського міста не було (відкрита 2.03.1914 р.). Тож окрім, як через Проскурів, добратися до Кам`янця було годі.

До речі, у праці керівника УПСР Микити Шаповала «Моя хроніка», яка охоплює події життя автора з 1919 року по 1929, є запис про його перебування у місті Станіславові навесні 1919 року. М. Шаповал свідчить, що 4 квітня туди ж прибув і М. Грушевський (отже, професор, виїхавши з Кам`янця 31 березня, міг перебувати в Проскурові кілька днів, перш ніж виїхати ), який в цей час намагався перебратися за кордон, щоб потрапити на конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, що мав відбутися в Амстердамі. У Станіславі славетний історик пробув не дуже довго і вже 14 квітня поїхав далі на захід.. У цей час завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікованого у 1919 році.

Наступна згадка про М. Грушевського датована у щоденнику Шаповала 7 квітня 1920 року, коли історик зі своєю родиною приїхав до Праги. Потім перебрався до Австрії.

Історикиня Т. Бевз зазначає, що М. Грушевський ще наприкінці 1918 р. звернувся до центральної течії УПСР з пропозицією, щоб українські соціалісти-революціонери і соціал-демократи «вислали за кордон своїх делегатів для контакту з заграничними соціалістичними організаціями, для обопільної інформації й для контролі державного представництва УНР».

Навесні 1919 р. розкол між течіями Української партії соціалістів-революціонерів поглибився і призвів до остаточного розпаду двома роками раніше єдиного фронту українських соціалістів-революціонерів і створення двох різних партій. На V з’їзді УПСР (боротьбистів) (6–8 березня 1919 р.) вони перейменували свою організацію в УПСР (комуністів), а центральна течія повернула назву УПСР. Центральна течія залишилася єдиною партією УПСР, яка виступала за принцип трудової демократії та боротьбу за українську державну незалежність.

Екс-голова Центральної Ради запропонував свою кандидатуру для поїздки за кордон у ролі представника УПСР. Центральний комітет партії погодився як із потребою створення організації за кордоном, так і з кандидатурою М. Грушевського. До речі, Директорія фінансувала здійснення задуму, а ЦК партії у березні 1919 р. визначив завдання для закордонного представника УПСР. Грушевський та есери планували налагодити зв’язки з ІІ Інтернаціоналом для забезпечення входження партії до його складу, оскільки переконалися, що «самостійна Україна не може сподіватись ні признання, ні піддержки від держав Антанти».

Перебуваючи у Празі, український політик підготував усі необхідні матеріали для подання до конгресу. Вони були опубліковані французькою мовою у вигляді трьох брошур, які розкривали історію і програму УПСР; відображали перебіг подій в Україні з екскурсом у минуле, містили аналіз соціальної структури українського суспільства та земельний закон Центральної Ради з поясненнями .

У серпні 1919 р. відбувалася Люцернська конференція Соціалістичного Інтернаціоналу. У її роботі від УПСР брали участь М. Грушевський і Д. Ісаєвич. За рішенням Люцернської конференції, УПСР була прийнята до ІІ Інтернаціоналу. Це було міжнародне визнання. Завдяки зусиллям соціалістів була прийнята постанова про право на політичну самостійність народів колишньої Російської імперії, у тому числі й українського. Водночас конференція визнала незалежність і суверенність Української Республіки, заявила протест проти положень трактату Паризької мирної конференції, який передбачав поділ українських земель між сусідніми державами, а також виступила з протестом проти окупації Східної Галичини Польщею та вимагала від Паризької мирної конференції визнання України як незалежної держави з прийняттям її до Ліги Націй.

Незважаючи на те, що ці рішення були важливим успіхом українських есерів і українських соціал-демократів, які також були прийняті до ІІ Інтернаціоналу, вони не справили належного впливу на керівні кола країн Антанти, оскільки їх геополітичні та економічні інтереси виключали існування України як самостійної держави. На момент входження до складу ІІ Інтернаціоналу у самій УПСР склалася надзвичайно складна ситуація. В Україні УПСР практично перестала існувати. Колишнє ліве крило партії – боротьбисти в березні 1920 р. оголосили про саморозпуск. Боротьбисти вважали, що «на Україні українська партія с.-р. уже вмерла, комуністична революція її існування не визнає, треба, щоб вона завмерла й за кордоном».

З червня 1919 р. у Парижі почала діяти Закордонна делегація УПСР (ЗД УПСР) на чолі з М. Грушевським. До її складу також входили О. Жуковський, М. Шраг, М. Чечель, Кондратенко. Проте уже восени група переїхала до Австрії. Значна частина українських есерів під проводом Микити Шаповала перебувала у Празі і тому для порозуміння з ними М. Грушевський їздив туди в січні 1920 р.

Як відомо, Микита Шаповал приїхав до Праги восени 1920 p., а вже 31.10. 1920 р. за його участю було закладено Празьку групу соціалістів-революціонерів, яка стала осередком вироблення планів їхньої закордонної праці.

Співпраця М. Грушевського з УПСР загалом тривала з 1917 до 1924 року, коли повернувся в Україну, котра перебувала під більшовицькою окупацією. Історики виявили, що хоча М. Грушевський співпрацював з українськими есерами з 1917 року, проте офіційно вступив у цю партію вже на еміграції у 1921 році, і то – в результаті конфлікту, на вимогу есерів Празької групи М. Шаповала. Це сталося під час ІV конференції УПСР 21–23 січня 1921 р. Головував на ній М. Грушевський. Н. Григоріїв повідомив учасників конференції, що Центральний комітет партії в СРСР заарештовано. Відзначалося також, що ЦК незадоволений політикою Закордонної делегації. Ця конференція була досить драматичною. Раніше підготовлений проєкт нової партійної програми, підписаний і прийнятий Закордонною делегацією 1 вересня 1920 р., був представлений у значно зміненому вигляді, М. Шаповал вважав, що «зміни всі вказували на безнадійне підігравання під марксо-ленінізм». Програма викликала конфлікт між М. Шаповалом і М. Чечелем, який на зауваження М. Шаповала про те, що поданий текст не є автентичним, категорично запевнив, що змін немає. М. Шаповал фактами довів, що зміни є, на що М. Чечель заявив, що є зміни «редакційного характеру». Лідер Празької групи констатував: «Це була брехня, бо замінити поняття трудових мас поняттям пролетаріату, який мусить керувати селянством – це не редакційна зміна, а большевицька теза». Відбулася гостра суперечка. Та це був не єдиний конфлікт.

Другий інцидент був пов’язаний з М. Грушевським. Представники Празької групи не хотіли брати участь у конференції, якщо на ній будуть присутні не члени партії. Це стосувалося насамперед М. Грушевського. Ще в серпні 1920 р. на запитання М. Шаповала про його партійну належність, він відповів, що не член УПСР. Про те, що М. Грушевський не член УПСР, сказали також члени Закордонної делегації М. Шраг і М. Чечель. Вже на конференції М. Грушевський зробив заяву про те, що він “зв’язав навіки своє ім’я з УПСР, віддав їй всі сили, репутацію і став в її ряди”. Цю заяву всі учасники конференції прийняли як офіційний вступ М. Грушевського до УПСР.

Крім того, на січневій конференції між Празькою групою М. Шаповала і Закордонною делегацією М. Грушевського відбувся конфлікт, після якого стосунки між М. Грушевським і Празькою групою зіпсувалися назавжди. З цього часу розпочалося критичне ставлення есерів Празької групи до М. Грушевського.

Закордонна делегація нового складу переглянула тактичні та ідеологічні позиції партії у зв’язку з новою ситуацією, яка була пов’язана зі східноєвропейською революцією і західноєвропейським соціалістичним рухом. Поступово члени групи перейшли на радянські позиції і шукали шляхів повернення в Україну. До цієї роботи були залучені партійні сили, які перебували за кордоном, організувавши впродовж першої половини 1920 р. три партійні конференції (в лютому, квітні та травні), лейтмотивом яких була ідея – «вивести на шлях світової революції свій народ! Бути з народом і в ніяких випадках не відриватись від народу – се було першою підставою тактики укр. партії с.-р» .

На першій конференції члени Закордонної делегації під проводом М. Грушевського звернулися до уряду Директорії з вимогою вступити в переговори з Радянською Росією з тим, щоб «УНР як самостійна радянська республіка заключила з нею воєнну конвенцію й економічний договір і за її поміччю вернула собі відірвані українські землі і закріпила своє політичне і державне існування». Вони закликали до негайного запровадження в Україні диктатури «трудового народу» і пропонували, щоб на перехідний період функції управління державою перейшли до коаліційного уряду комуністів і соціалістів УНР. Друга конференція теж зібралася у Празі і гостро засудила дії С. Петлюри та І. Мазепи. Висловилися за підтримку радянського уряду в тому разі, якщо він буде захищати національні, соціальні й державні інтереси «трудового народу» України, а також сприятиме створенню самостійної суверенної радянської соціалістичної республіки в етнографічних межах. Третя конференція відбулася наприкінці травня й оголосила С. Петлюру «українським зрадником», запропонувала договори, підписані С. Петлюрою з іншими державами, вважати неправомірними, а також висловила сподівання, що «трудові маси Європи словом і ділом підтримають справу визволення селян і робітників од нападу польських бандитів, в ім’я збереження в українському народові великої віри в солідарність та братерство трудящих всього світу». За підсумками роботи конференцій і завданнями, які вони поставили, М. Грушевський написав статтю «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебатів на конференціях закордонних членів партії», у якій, як і в попередніх роботах, розглядав питання федералізму.

У цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921. Щодо адміністративно-територіального устрою радянської України, то М. Грушевський вбачав його як федерацію громад і їх рад.

Однак не всі члени УПСР поділяли таку позицію. Частина українських соціалістів-революціонерів, залишаючись на платформі «трудової демократії» й радянської влади, розпочали політичну боротьбу з більшовицьким режимом. Відбулося розмежування із Закордонною делегацією УПСР саме в питанні про ставлення до більшовицької влади. У лютому 1920 р. Центральний комітет УПСР ще з більшою рішучістю засудив всяку збройну боротьбу проти режиму КП(б)У в Україні, зазначивши, що досягнення завдань, поставлених працюючими масами України, лежить у площині співробітництва з радянським урядом (дозвіл займати посади в радянських установах). КП(б)У у березні 1920 р. поповнила свої ряди боротьбистами, а УПСР за кордоном визнала найбільш могутньою і реальною силою, проте вважалося, що закордонні есери є опозицією.

У 1921 р. друкований орган КП(б)У – «Вісті ЦК КП(б)У», аналізуючи політику Закордонної делегації УПСР, визнали її «лояльною опозицією Радянській Україні». З цього приводу В. Винниченко писав: «Закордонна Делегація партії Українських соціалістів-революціонерів (центральна течія) стала виразно на ґрунт радянської влади. Вони мають велике бажання з’єднатись з боротьбистами. Такі тенденції помічаються й у їхнього ЦК, але Делегація не має змоги розшукати його». Даючи цьому оцінку, В. Винниченко констатував, що «більшість, на мою думку, стала на цей ґрунт зовсім щиро. Але не можу з впевненістю сказати, що в них викристалізувалися комуністичні переконання. Вони до цього ще не прийшли, ще лишилося есерівство. Деякі ж, мені здається, просто нездатні до цього, як наприклад М. Грушевський. Він дуже болючу внутрішню боротьбу пережив, поки згодився стати на радянський ґрунт».

Для порозуміння з більшовицьким режимом в Україні, яка вже перебувала в лабетах СРСР, М. Чечель навіть 9 липня 1921 р. зустрівся з О. Шумським, поінформувавши його про діяльність партії за кордоном упродовж 1919–1921 рр. і про вплив, який намагалася здійснювати Закордонна делегація на діяльність партії в Україні. Пояснюючи мету поїздки, наголосив, що хоче з’ясувати можливість легалізації УПСР, «яка тоді стала б активним чинником соціальної революції на Вкраїні, прийнявши організовану участь в роботі для зміцнення радянської України». На цю тему в листі колишнім членам ЦК УПСР в Україні щодо позиції Закордонної делегації УПСР у питанні ставлення до радянської влади М. Грушевський писав: «Ми весь час всіма силами стараємося вияснити РКП необхідність признати національні наші домагання, щоб поруч російського [коня] запрягти і нашого українського коня до воза соціалістичної революції». Здається, викинуті більшовицькою експансією за межі України, в чужину, українські есери щиро вірили, хотіли вірити, що таки зможуть залишатися в політиці у підрадянській Україні і вершити долю України та народу.

Проте Постановою Політбюро КП(б)У легалізація УПСР в Україні визнавалася неможливою; бажаним було повернення в Україну для участі в радянському будівництві людей із Закордонної делегації, особливо М. Грушевського, однак передумовою цього повернення мав би бути вихід з УПСР. Загалом українські комуністи відверто пояснили українським есерам (О. Шумський – М. Чечелю), що вбачають в есерах своїх конкурентів у боротьбі за прихильність українського селянства. Не приховували, що вже розпочали на селі свій зловісний експеримент з роз`єднання на стани: бідняків-незаможників і «кулаків», «підкулачників», який, як відомо, закінчився репресіями й голодомором-геноцидом.

У листопаді 1921 р. М. Грушевський написав відкритого листа Голові Раднаркому Х. Раковському. Його було опубліковано. І вищі партійні органи змушені були повернутися до розгляду питання про долю українських есерів. 30 січня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши питання «Про групу Грушевського (Грушевський, Чечель, Христюк)», прийняв рішення «доручити т. Раковському з’ясувати за кордоном питання про можливість приїзду на Україну групи Грушевського». Були різні варіанти повернення М. Грушевського в Україну. Однак в одному всі були одностайні: не дозволяти займатися політичною діяльністю. Про цей період є надзвичайно цінні свідчення П. Христюка, які вперше оприлюднив сучасний дослідник Ю. Шаповал: «Наша група – «віденців» – стала на становище нової програми лівих укр. соц.-рев. (що її було надруковано в журналі «Борітеся–поборете») і повороту на Радянську Україну. Нова програма визнавала радянську систему влади, де в чому наближалася до Комуністичної програми, але в основному була не комуністична. Програма не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала принцип так званої робітничо-селянської демократії, загострювала національне питання тощо.

Серед нас виникли суперечки щодо питання: для чого повертатись, в якій формі провадити на Україні співпрацю з Радвладою. Частина (Шраг, В. Залізняк і я) запропонували повернутись організовано, всім разом здекларувавши в Україні своє ставлення до Радянської влади і своє бажання стати до співпраці. Але решта (Грушевський, Чечель і Жуковський – члени закордонної партійної організації) відкинули цю пропозицію. Ухвалено було їхати неорганізовано, хто коли зможе, не виступати з декларацією і не посідати на Україні відповідальних посад. Повернення відбулося неорганізовано».

Як знаємо, М. Грушевський повернувся в Україну 1924 року. Мотивуючи причини свого повернення, він називав бажання «відложити на бік старі рахунки, всю історію УСРР і взяти від радянського режиму все, що він може дати для закріплення здобутків революції і підготовлення культурних чи національних вимог українського люду і заразом підтримати радянський режим, оскільки він буде відповідати інтересам краю та не тільки іменем, а ділом самим буде урядом України».

Цей вчинок колишнього голови ЦР викликав бурхливу реакцію у середовищі українського еміграційного політикуму, яка мала, в основному, негативний характер. М. Шаповал присвятив цьому питання окрему статтю під промовистою назвою «Політична смерть М. Грушевського».

Проте частина істориків вважає, що Михайло Грушевський вибрав повернення, щоб таким чином продовжити боротьбу за свої переконання в Україні, хоча це й був надто ризикований крок, бо вважав цю справу поза межами Батьківщини безперспективною. Зрештою, в більшовицькій Україні трагічно склалася доля не лише самого Грушевського, а й його родини. Ім`я видатного українця, його наукова і політична спадщина в окупованій Україні були майже на сім десятиліть викреслені з політичного, наукового, культурного контексту. І лише з відновленням наприкінці ХХ століття Української державності було зроблено кроки до актуалізації інформації про життєвий шлях та вклад Михайла Сергійовича Грушевського у розвиток України.

За інформацією Музею історії міста Хмельницького.