На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів Указом Президента України від 23 серпня 2004 року №987 встановлено День Державного Прапора України, який відзначається щорічно 23 серпня. Державний Прапор є одним із головних державних символів країни, поряд із Гербом та Славнем.

Державний прапор – це стяг правильної геометричної (частіше прямокутної) форми із спеціальним забарвленням. Кольори прапора відбивають національні традиції, які ідентифікують певну територію протягом тривалого історичного періоду. Постанову «Про Державний прапор України» затвердила 31 рік тому, 28 січня 1992 року, Верховна Рада України. У цьому документі зазначено: «Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».

ВІД РУСІ-УКРАЇНИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОЇ «ВЕСНИ НАРОДІВ»

Жовто-блакитні барви ще тисячу років тому символізували державу Київську Русь. Князь київський Володимир Великий мав власний герб – золотий Тризуб на синьому тлі. Прапор Руської землі був переважно червоний із золотим тризубом. Корогва Галицько-Волинського князівства – блакитного кольору із золотим левом. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виготовлялися з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносився хрест, зорі, зброя, постаті святих.

Утвердження синьо-жовтого поєднання українських національних кольорів відбулося у 1848 році під час так званої європейської «весни народів». У червні 1848 року на міській ратуші Львова вперше замайорів синьо-жовтий прапор. Відтоді прапори в національних кольорах почали використовувати під час проведення Шевченківських та інших свят у Галичині, Буковині та Закарпатті.

Використання синьо-жовті прапорів на Наддніпрянщині стало можливим після революції 1905-1907 років. На час повалення царизму у 1917 році ці барви були вже звичним і загальновизнаним елементом української національної символіки.

ПРАПОР УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РОКІВ

25 березня 1917 р. під синьо-жовтими прапорами відбулася 25-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді в Петрограді. Своєрідною репетицією запланованої Українською Центральною Радою та патріотичними силами української маніфестації в Києві стало Свято Свободи на честь російської революції, що відбулося 29 березня 2017 року на вулицях столиці. Тоді у святкових заходах, за газетними репортажами, взяло участь близько 250-ти тисяч учасників. Українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами. “Ціле море людських голів навкруги, – описує “Свято свободи” Сергій Єфремов. – І розгорнулась поруч безконечна стрічка людей, що безупинною лавою йшли і йшли протягом цілого дня. Мають корогви на вітрі, голосно лунають нечуті ще слова, гремить бадьора мелодія… Ось блакитно-жовті – сонце і небо – українські прапори. Ось біло-червона лава польських стягів і нечисленна сила інших”.

А 1 квітня 1917-го учасники української національної маніфестації в Києві несли 320 національних прапорів. Солдати-українці київського гарнізону несли синьо-жовті знамена з написами: «Вільна Україна», «Вічна пам’ять борцям за волю» тощо. Незабаром синьо-жовті прапори стали обов’язковим атрибутом всіх зібрань української громадськості у різних містах України та колишньої Російської імперії. Влітку 1917 р. під синьо-жовтим стягом вирушав на фронт перший український підрозділ – полк ім. Гетьмана Богдана Хмельницького.

Історик Віктор Адамський у статті «Утвердження національної символіки на Поділлі в добу Центральної Ради» простежує, як в часи Української революції 1917-1921 років відбувалося утвердження синьо-жовтого прапора як загальнонаціонального символу, зокрема, на теренах Поділля. Вперше використання на Поділлі національних символів після перемоги революції дослідникові вдалося зафіксувати 10 березня 1917 року. Цього дня у Кам’янці-Подільському відбувалися урочистості з нагоди зміни політичного режиму. На Семінарській площі зібралося багато громадськості. Тут була влаштована спеціальна сцена, на якій проводилось богослужіння. Сама площа, за констатацією часопису «Подолянин», була уквітчана національними прапорами.

Про перше підняття українських національних прапорів у Проскурові навесні 1917 року свідчить у своїх спогадах «Дні радості й надії» діячка Української Громади в Проскурові Наталя Дорошенко-Савченко. За її словами, Українську Громаду було створено в Проскурові 13 березня, а «швидко потім зорганізувалася й «Просвіта». І там, і тут працювали майже ті самі люди, з малими відмінами».

«Перший виступ нашої громади – зазначає Н. Дорошенко-Савченко, — це була участь у святі революції. Як тепер пам`ятаю, був гарний весняний день. Громада призначила збірку коло повітового Земства: хотілося перейти маніфестацією через місто — головною його вулицею Олександрівською.

За себе скажу, я йшла з завмиранням серця: а що, як нас буде жменька? Національне почуття домагалося бачити маси народу в рядах своєї маніфестації. Е, дурниці, каже Верхола, буде багато, побачите: це все зовнішня полуда, ота русифікація! Правда, це місто, але побачимо. А втім, коли б і було нас небагато, то це ж початок...

Жовто-блакитні крила прапорів залопотіли на вітрі, — маніфестація рушила...

На тлі чистої блакиті ніжного весняного неба зацвіли кличі прапорів та плякатів: «Хай живе вільна Україна в федеративній республіці», «В своїй хаті своя сила і правда й воля», «Нехай живе рідна українська школа»…

Жовто-блакитні кокарди — на червоному тлі вказують, хто українець. З кожним кроком уперед росте наша маніфестація, ряди більшають…

Дайте й мені значок, підбігають підлітки, дорослі тиснуться до нас — жінок, шо роздавали відзнаки.

Оглядаюсь і серце рветься від радощів та гордощів: нас так багато! Ось ідуть поважні військові-офіцери. Ось молоденький офіцер-ґвардієць причіплює собі український значок, а там — мої любі учениці!

Співає хор: «Ще не вмерла», слова, що сміялися з марних зусиль двох сотень років російського панування. Слова, що саме тут, на терені «обрусєнія» прибирали ще більшу урочистість.

Коли підходили до площі, де відбувалося свято, то це вже була численна поважна маніфестація.

Наша струя влилася в море голів, що хвилювалися, мов розбурхана стихія. Тяжко протиснутися.

«Товаріщі! Дорогу товаріщам-українцам! Дорогу делегації!» — кричать розпорядчики.

Насилу видряпуємося на поміст трибуни для делегатів і промовців.

Наші прапори замаяли навколо трибуни, а прапор громади став, осяюючи своїх делегатів, на трибуні».

За дослідженням В. Адамського, українські маніфестації, свята Вільної України на підтримку національно-демократичної революції та самовизначення Української Республіки відбувалися по містах, містечках та селах Поділля навесні 1917 року обов`язково з використанням національної символіки: національних прапорів, портретів Т. Г. Шевченка, з виконанням українських пісень, Славня «Ще не вмерла…», «Заповіту» Т. Г. Шевченка… Історик робить висновок: «Таким чином, приклад Подільського регіону цілковито засвідчує, що з початком Української революції 1917-1921 рр. національний синьо-жовтий прапор став невід’ємним атрибутом суспільно-політичного життя та відчутним чинником процесу українського державотворення. При цьому словосполучення «синьо-жовтий» у визначенні прапора сприймалося й озвучувалося багатьма не за правилами вексилології, тобто й синьо-жовтий прапор могли називати «жовто-блакитним». Однак він ідентифікувався українською громадськістю як історичний прапор, що мав безпосереднє відношення до національного відродження».

Офіційно національний прапор УНР затвердили в Тимчасовому законі про флот УНР 27 січня 1918 р. Прапором торговельного флоту визначалося «полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах». Прапор військового флоту відрізнявся лише наявністю блакитного Тризуба в кряжі верхньої блакитної смуги.

29 квітня 1918 р. на есмінцях та лінкорах, що базувалися у Севастополі, були підняті українські прапори. Флагманський корабель «Георгій Побідоносець» подав сигнал про підняття прапору над українським Чорноморським флотом. До Києва та німецького штабу надіслано відповідні повідомлення. Зокрема, в телеграмі до Києва зазначалося: «Цього числа Севастопольська фортеця і флот, що перебувають у Севастополі, підняли українські прапори». Незабаром Центральна Рада надіслала відповідь на радіограму, в якій прохали видати наказ про підняття українських прапорів в Керчі до 8-ої години 30 квітня.

За влади гетьмана Павла Скоропадського на блакитно-жовтій основі формувалися різні службові прапори. 16 липня 1918 р. гетьман затвердив військовий прапор Української Держави. 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила державним прапором Західноукраїнської Народної республіки синьо-жовтий стяг.

За доби Директорії УНР також використовувався прапор у синьо-жовтих барвах.

Під українським прапором йшли у бій українські бійці під Крутами проти російських більшовиків, цей прапор піднімали у битвах воїни Армії УНР та Української Галицької армії — і під час Українсько-польської війни, і на антибільшовицькому фронті, оскільки синьо-жовтим був і прапор Західно-Української Народної Республіки.

Після розділу земель України між Радянським Союзом і Польщею 1921 року, загарбання більшовиками земель Наддніпрянської України та остаточного її приєднання до СРСР, синьо-жовтий прапор, як і всю іншу українську символіку та правдиву історію, комуністами було заборонено, а мільйони тих українців, які становили небезпеку для тоталітарної системи, знищено. Проте українці в еміграції практично одразу після поразки визвольних змагань на території України поставили завдання не лише зберегти усі надбання Української Революції 1917-1921 років, а й відродити Українську державність шляхом збройної боротьби за певних міжнародних політичних обставин.

Ось що писав про суть української державної символіки для своїх сучасників і наступних поколінь С. Черепин у статті «Клейноди», надрукованій у тижневику «Тризуб» за 22 січня 1926 року, Ч. 15, який видавався в Парижі і ставив за мету готувати українців до відновлення власної держави ідеологічно, інтелектуально: «Жовто-блакитний прапор. Пригадайте, яке велике діло зробила непомітно в перші дні революції маленька жовто-блакитна стрічка для тисяч, сотень тисяч людей, які ще вчора не знали, «хто вони, чиї сини, яких батьків», а сьогодні – знайшли себе і виявили це нею, і за неї, спокійні і горді пішли на смерть… Я не можу забути тих сліз, сліз радости, що мимоволі туманили око того теплого весняного дня, коли вперше в золотоверхій столиці нашій побачили ми рідний прапор над стрункими й потужними лавами війська, свого війська. Яку ненависть, лють скажену викликали й викликають ці кольори прекрасні, ніби символ краси нашого неба і багатства нашої землі, у ворогів, імперіалістів і червоних, і білих, у сусідів із Заходу і Сходу...

Якою пошаною оточують цю емблему нації вільної і об`єднаної культурні народи… Мене глибоко зворушило, як тут в Парижі під час перегляду війська в день свята перемоги натовп, живий і рухливий, легкий натовп французький, побожно здіймає шапки перед трьохкольоровим прапором кожного полку… згадуються мені слова батька до малого Енріко з чудової книжки Ед. Де Амічіс, так саме на перегляді війська в день національного свята італійського: «Здійми шапку, схилися, мій сину, перед цим прапором, прапором вільної і об`єднаної Італії. Це прапор Мадженти і Сольферіно. Під ним і за нього вмірали тисячі юнаків… і нові вміратимуть ще…» Честь і слава жовто-блакитному прапорові!».

Автор дає відповідь на питання, чому так важливо берегти власні символи, історію, пам`ять про військову звитягу: «Ясним полум`ям спалахнула визвольна боротьба і пригасла знову, пригасла на час, але освітлила нам, що зосталися живі, той шлях, кудою іти.

Вони залишили нам ідеал нашої державности – України самостійної і соборної, ідеал, освячений кров`ю за волю… І сьогодня нам тут, далеко від отчизни, поґвалтованої, зневоленої, поділеної ворогами, зостався він, той ідеал, та зоря путеводна, що проказує шлях, що ним ми маємо йти. Зосталася непририваємість нашої державности, здобутої і відновленої в крівавій боротьбі, зосталися зовнішні ознаки її, національні святощі, державні клейноди».

Головне, за автором, – не зраджувати власній пам`яті: «Коли в огні війни і революції встала до нового життя Україна і творчим дерзновенням кращих синів її, що за ними пішов приспаний у віковій неволі нарід, який знайшов прокинувшись своє ім`я, себе самого, одновлено нашу державність; коли молода республіка наша нелюдським напруженням сил за кілька місяців встигла зорганізуватись і на тому острові, серед розбурханого страшною бурею моря анархії, підняла 22 січня 1918 року перед загрозою смертельного самому існуванню свойому гордий прапор самостійності… то це чудо воскресення нового Лазаря – на здивовання чужинців, на лють сусідам добрим – сталося тому, що ми, борці за визволення рідної землі, люде не вчорашнього дня. Що ми маємо поважну ідеологію, що за нами довгий ряд предків, велика по них і багата спадщина політична, заповіт пророків, апостолів і мучеників української державности…»

Досі тривають – і подеколи стають гострими – суперечки щодо розташування кольорів: чи правильно, що на сучасному прапорі верхній колір синій, і не мав би прапор залишатися «як в УНР» — жовтим зверху. Сучасні науковці виходять з того, що не існує документів, якими в Українській Народній Республіці затверджувався б «жовто-блакитний» порядок стрічок. На кольорових поштівках того часу зафіксовані обидва варіанти, а за чорно-білими старими фото не можна точно сказати, де який колір.

ПРАПОР КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ І УПА

20 березня 1920 р. ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор Підкарпатської Русі (яка увійшла до Чехословаччини). У 1934 році чехословацька влада заборонила використовувати прапор. На це представництво українців обурилося: «Ми маємо свій прапор… його історія сягає глибоко в минувшину нашого народа, аж на тисячу років назад… прапора уживав наш князь Лаборець, а потім Федір Корятович. … По світовій війні народні ради з огляду на історичні традиції проголосили синьо-жовті барви за барви підкарпатської Русі й нашого народу». 15 березня 1939 р. Сейм Карпатської України, що відбувся у Хусті затвердив синьо-жовтий прапор Карпатської України.

ОУН та її попередниця – Українська військова організація (УВО) у своїй діяльності використовували національний прапор. У листопаді 1928 р. до десятої річниці Листопадового чину у Львові над собором св. Юра українські активісти вивісили синьо-жовтий прапор з написом «УВО». Згодом так само вчиняли і ОУНівці, послуговуючись червоно-чорним та національним прапорами. На початку 1930-х рр. з’явився гімн ОУН, де є слова: «Під синьо-жовтим прапором свободи з’єднаєм весь великий нарід свій».

У квітні 1941 р. в Кракові Другий Великий Збір ОУН (б) визнав синьо-жовтий прапор національним українським прапором. Влітку 1941 року національні прапори майоріли в багатьох населених пунктах України під час проголошення Акта відновлення Української держави.

14 жовтня 1947 р., коли вперше відзначалося Свято Української Повстанської Армії (УПА), Головний осередок пропаганди ОУН доручив підняти у населених пунктах синьо-жовті – державні і червоно-чорні з емблемою – організаційні прапори.

«Присягу після вишколу молоді стрільці приймали в Нижньому Березові. Засніжений ліс і недалекі скуті морозами гори були свідками того врочистого дійства. Стрій підтягнутих стрільців утворив чотирикутник. Над головами легенько лопотіли на січневому вітерці блакитно-жовтий і червоно-чорний прапори», – так описував присягу сотні УПА «Дністер» Василь Блясецький.

Отже, УПА використовувала національну символіку – синьо-жовтий прапор і Тризуб. Відповідно, й популярна в УПА пісня «Гей-гу, гей-га…» співалася у тому варіанті, де вони фігурують. Зокрема, такий текст вміщений у виданому УПА-Північ у 1946 році співанику «Грими, могутня пісне»:

Прапор блакитно-жовтий – це наше все добро –

Блакитне ясне небо і хвилі морських вод.

Тризуб Володимира золотом миготить…

Любов до України нам каже побідить!

Гей-гу, гей-га! Нам каже побідить!

СИНЬО-ЖОВТЕ ЗНАМЕНО – СИМВОЛ СПРОТИВУ ТОТАЛІТАРНІЙ СИСТЕМІ

У СРСР український національний прапор в арсеналі демократичних сил був елементом спротиву московському комуністичному тоталітарному режиму. У другій половині ХХ ст. борці проти тоталітаризму неодноразово піднімали український прапор в містах і селах України, щоб «розбудити» суспільство і виявити власну громадянську позицію. Зокрема, 1 травня 1966 р., якраз напередодні першотравневої демонстрації, над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині КНЕУ) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Через дев’ять місяців КГБ вдалося знайти хлопців, які вивісили прапор. Це були студент вечірнього відділення наргоспу Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса. Вони отримали 3 та відповідно 2 роки комуністичних таборів суворого режиму.

Кінець ХХ століття. Імперія СРСР – тюрма народів тріщить по швах. 26 квітня 1989 р. у Львові під українськими прапорами відбувся мітинг пам’яті Чорнобильської трагедії. 22 травня 1989 р. у Києві на закритті Шевченківського свята було піднято національний прапор. Локомотивом боротьби за відновлення української державності і забороненої «петлюрівсько-бандерівської» символіки стає Народний Рух України. 8-10 вересня 1989 року. Київ. Установчі збори Народного Руху України Актова зала політехнічного інституту. Маєво синьо-жовтих прапорів. РУХ – це була перша громадсько-політична сила, яка стала альтернативою компартії. 23 березня 1990 р. синьо-жовтий прапор з’явився над Тернопільською міськрадою. 3 квітня 1990 р. – над Львівською міськрадою. 24 липня 1990 р. у Києві блакитно-жовтий прапор був урочисто піднятий над будинком міської ради. Полотнище було попередньо освячене у Софійському соборі владикою Володимиром і настоятелем храму Бориса і Гліба Української автокефальної церкви отцем Юрієм.

Вперше ж у місті Хмельницькому синьо-жовтий прапор (власноруч пошитий) підняв у травні 1989 року над 16-поверхівкою біля підземного переходу багаторічний політв`язень радянської системи Василь Рибак. До речі, над будівлею Хмельницької міської ради синьо-жовтий прапор підняли 27 серпня 1991 року. Це сталося, за свідченням активіста РУХу Кузьми Матвіюка, в присутності великої кількості містян: червоний прапор скинули, а рухівець Володимир Соколовський його спалив, натомість над Хмельницьким офіційно піднявся державний прапор України.

24 серпня, після проголошення Акту незалежності України, група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор до сесійної зали Верховної Ради. А 4 вересня 1991 р. національний синьо-жовтий прапор підняли над Верховною Радою України.

У статті 20 Конституції України за пропозицією фракції Народного Руху України на чолі із В’ячеславом Чорноволом вказано, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Отож, впродовж ХХ і ХХІ століть синьо-жовтий прапор пройшов тернистий, але й переможний шлях до народного визнання. Найбільші історичні події державотворення, боротьби за незалежність, акції протесту та непокори відбувалися під національним стягом. Саме під українським прапором мільйони українців боронили свою державу від проросійського режиму Януковича під Революції Гідності. Саме під українським прапором загинули Герої Небесної Сотні. Саме синьо-жовтий прапор став з 2014 року стягом, під яким захищають країну в російсько-українській війні.

НАШ ПРАПОР ЯК СИМВОЛ ВІРИ В МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Нині синьо-жовтий прапор – це один найяскравіших зовнішніх маркерів патріотизму, відданості ідеалам суверенної соборної України. Новітня історія – Майдан, Революція Гідності, кровопролитна російсько-українська війна, рашистська окупація українських територій засвідчили сотні нових фактів сміливої державницької позиції українців – військових і цивільних – котрі в умовах війни піднімали національний державний прапор як символ нескореної, незламної, готової до бою за власне майбутнє України. Український прапор над Донецьким летовищем та «Азовсталлю», на акціях протесту проти російських агресорів в окупованих Маріуполі, Бердянську, Херсоні в березні 2022-го, рідний прапор над Соледаром, Слов`янськом, Святогірськом, Лиманом і Бахмутом, над островом Зміїний…

Над кожним звільненим українським містом і селом, над багатоповерхівками і приватними оселями, школами і лікарнями, підприємствами, портами і залізничними вокзалами, в руках юних і сивочолих українців, котрі вірять у свою Батьківщину і хочуть бачити її вільною… Як українська родина з Херсона, котра переховувала вдома державний прапор у чорні часи російської окупації, а потім вийшла з ним зустрічати рідних воїнів-визволителів 11 листопада 2022 року. Як мужній патріот з Ізюмського району Харківщини, котрий зберігав українські прапори, закопавши їх в себе на городі у скляній банці, щоб під час деокупації села продемонструвати святиню українським військовим, підняти їхній бойовий дух: рідна земля, українські люди чекають звільнення від загарбників. Як незламний український воїн, котрий, зазнавши важкого поранення, опинився в зоні окупації, але зумів вижити, зцілитися і повернутися через лінію фронту з врятованою святинею – українським прапором, з котрим не розлучався на бойових дорогах… Як тисячі, мільйони наших співвітчизників, які усвідомлюють відповідальність за свою країну – землю, яка виплекала їхніх предків і стане домом для поколінь їхніх нащадків.

Сьогодні наш державний синьо-жовтий прапор майорить над Україною, височіє над українськими бойовими позиціями на фронті, утверджує нашу непохитність небесно-золотим сяйвом на шевронах та зброї українських захисників і захисниць як священний оберіг, знак нашої єдності і перемоги.

Рівняння на прапор! Тримаймо стрій! Разом до перемоги! Слава Україні!

За інформацією Музею історії міста Хмельницького