Сьогодні, в чергову річницю загибелі видатного українця, лезнівчанина, бандуриста, засновника кобзарської школи, політичного та громадського діяча Костя Місевича, представники влади міста, депутати, жителі громади поклали квіти до пам’ятної дошки, яка розміщена на будівлі Хмельницької міської ради.

11 вересня 1943 року на хуторі Загадки, неподалік від Кременця на Тернопіллі, героїчно загинув наш земляк, знаний діяч Українського визвольного руху у 1917-1943 рр. ХХ століття Кость Місевич. Схиляємо чола перед пам`яттю незламного борця.

Нині ім`я видатного українця Костя Місевича, за словами дослідника його життєпису з м. Рівного Назара Волощука, «впевнено повернулося до рідного міста Хмельницького». Влада і громада обласного центру вшанували визначного борця за Українську державність у ХХ столітті, назвавши його іменем вулицю, відзначивши пам`ятною дошкою будівлю колишнього реального училища (нині – приміщення міськради), котре свого часу закінчив К. Місевич. У 2023 р. за сприяння Хмельницької міської ради побачив світ ілюстрований альбом-біографія Костя Місевича «Мусив узятися за бандуру як за останню зброю», котрий узагальнює і суттєво доповнює новою інформацією життєпис нашого земляка.

Кость Місевич - український політичний та культурний діяч, просвітянин, учасник Української революції 1917-1921 рр., депутат Української Центральної Ради від Проскурівського повіту. Один із співорганізаторів Української Громади і товариства «Просвіта» у 1917 р. в Проскурові, комісар Подільської залізниці часів Української Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР. Учасник підпільної повстанської організації «Спілка Визволення України», котра у 1921 р. діяла при повстансько-партизанському штабі Ю. Тютюнника, готуючи Другий Зимовий похід. Учень кобзаря Антона Митяя, засновник школи кобзарського мистецтва, яка діяла на Холмщині, Волині та в Галичині у 20-х-30-х рр. ХХ ст., майстер з виготовлення бандур, педагог, співорганізатор з А. Демо-Довгопільським українського театру «Заграва» («Театр Вогняної доби») на Холмщині. Активний діяч Організації українських Націоналістів, надрайоновий провідник ОУН на Кременеччині (Тернопілля), учасник Української Повстанської Армії, повстанський кобзар.

Для наступних поколінь українців ця постать цікава не лише внеском у боротьбу за розбудову вільної Української держави у 1917-1943 роках, у розвиток її освіти, культури, у виховання цілої плеяди культурно-освітніх діячів, котрі продовжили справу Костя Місевича у другій пол. ХХ і в ХХІ ст. Власне, сама особистість Костя Федоровича, його життєві принципи, ставлення до людей, праці, громадських справ, до улюбленого захоплення – бандури, його сталева воля, незламний характер, здоровий спосіб життя мають бути взірцем у вихованні молодих українців. Найбільш влучним епіграфом до життєвого подвигу Костя Місевича є слова його учня і друга, сотника Армії УНР Дмитра Гонти: «Тверда він був людина, коли щось постановив собі, переборював усі перешкоди, щоб дійти до мети. Понад 30 років тому лікарі передбачили йому, хворому на легені, жити не більше півроку, але він зразу сказав їм, що переживе їх усіх. І так сталося. […] він ставить себе на гостру дієту, не вживає алкоголю, не курить, не вживає м`яса, старається якнайбільше перебувати на свіжому повітрі, на сонці, щоденно робить руханку та лікується домашнім способом. Грає на бандурі не менше як три години денно, творить школу гри на бандурі, випускає пару десятків бандур, залишає багато учнів, а при тому багато читає… […] Був державником до шпіку костей, Україну любив понад усе, для неї працював ціле життя і за неї згинув».

Кость Місевич народився 17.11.1890 р. в селі Лезневе під Проскуровом в сім`ї адвоката Федора Гнатовича Місевича та доньки псаломника з приміського села Олешин Лукії Дмитрівни Кучер. Закінчив церковно-парафіяльну школу в Лезневому, вищу початкову школу в Проскурові та 6 класів Проскурівського реального училища. Здобувши професію телеграфіста, працює на залізничних станціях Проскурів, Чорний Острів, де вже працювали за цим фахом його старші брати Дмитро і Павло. Після Лютневої революції 1917 р. К. Місевич діяльно взявся за організацію Української Громади в Проскурові, котра відстоювала реалізацію політичних, соціальних, культурно-освітніх прагнень українців. Викладає в залізничній школі українознавчі та фахові дисципліни. Створює й очолює проскурівську «Просвіту» залізничників. Водночас, разом з однодумцями створює організацію «Просвіти» та с/г кооператив у Лезневому. Спрямовує зусилля на українізацію Південно-Західної залізниці, освіти та церкви в Проскурівському повіті.

Знаний громадський діяч, активіст партії українських есерів та Селянської спілки К. Місевич бере участь у Всеукраїнському селянському з`їзді 10.06 – 16.06.1917 р. в Києві. В числі обраних на з`їзді до Всеукраїнської ради селянських депутатів 133-х представників від губерній 15.06.1917 р. за наполяганням М. Грушевського кооптується до Української Центральної Ради. В серпні 1917 р. обраний депутатом Проскурівської міської думи. Восени 1917 р. телеграфіст залізниці Місевич активно допомагає командувачу Першого українського корпусу П. Скоропадському роззброювати й відправляти до росії деморалізоване більшовицьке військо. В цей же час УЦР призначає його комісаром Південно-Західної залізниці. На цій посаді Місевич активно працює на розбудову УНР до листопада 1920 р. Опинившись разом з урядом та військом УНР за Збручем під натиском більшовиків, разом з проскурівчанами Т. Верхолою та М. Тарановичем вступає до Повстансько-партизанського штабу Ю. Тютюнника, нелегально переходить Збруч, організовує українське підпілля на Проскурівщині. Після поразки Другого Зимового походу перебуває в польських таборах для інтернованих. Звільнившись у 1924 р., працює на українську справу на Холмщині, Волині, в Галичині. Організовує Спілку пасічників на Перемишлянщині, створює майстерню бандур, організовує концерти та турне від Збруча до Берліна разом зі своїми учнями, з дружиною Маргаритою Боно-Місевич, пропагуючи українську культуру, історію, кобзарське мистецтво. На закритих концертах перед українською інтелігенцією, ризикуючи життям, виконує заборонені польською владою українські патріотичні твори. Гуртує молодь, передає знання й уміння, створює власну школу гри на бандурі, стає фундатором галицько-волинського бандурного виконавства.

В часи Другої Світової війни Кость Місевич як надрайоновий провідник ОУН стає зв`язковим УПА, з весни 1943-го виступає з бандурою в лісових таборах українських повстанців, піднімаючи бойовий дух. Переслідується гітлерівцями та польськими жандармами. Загинув у сутичці з польськими жандармами на хуторі Загадки біля с. Попівці на Кременеччині 11 вересня 1943 р.

Про його славетний чин у боротьбі проти гітлерівців згадує у «Повстанському записнику» Михайло Данилюк («Блакитний») в оповіданні «Золоті струни Костевої бандури». Про повстанський рух на Волині та обставини загибелі Костя Місевича подаємо розділ «З легіону Нескорених» з книги – ілюстрованого альбому-біографії про Костя Місевича «Мусив узятися за бандуру як за останню зброю».

Із настанням весни 1943 р. здавалося, що проти нацистів піднялася вся Волинь. Місяць березень ознаменувався масовою появою нових повстанських боївок і сотень. Успіхи перших відділів у лютому (звільнення в`язнів Кременецької в`язниці, напад на комендатуру міста Володимирця), надихали на більш сміливі й масштабні операції проти нацистів.

9 березня 1943 року боївки Івана Климишина («Крука») й Гордія Загоруйка («Гармаша») атакували село Великі Бережці Кременецького району Тернопільщини. Загинуло 14 німців, серед яких і ляндвірт – урядовець, який сприяв окупантам в пограбуванні українського села. Його спалили у власному будинку.

Після того як повстанці спалили у Бережцях панський двір, де перебував ляндвірт (керівник господарства, який займався заготівлею продуктів для німецької армії) із польською охороною, німецькі окупанти посилили переслідування українських повстанців. 6 квітня того року окупантське керівництво оголосило на Кременеччині, де перебував штаб УПА «Волинь: Південь», надзвичайний стан. Кость Місевич, остерігаючись арешту, часто залишав домівку, переховувався у Млинівцях. Німці ще з весни 1943-го проводили облави, арешти українських патріотів. Польська поліція, що перебувала на службі у німців, виступала проти місцевого населення.

На початку вересня 1943 р. Місевич з дружиною Маргаритою залишили домівку та в супроводі побратимів з ОУН на чолі з підрайонним провідником Федором Микуцьким, псевдо «Писаренко», «Квітка», виїхали на хутір неподалік від Почаєва. У ніч з 10 на 11 вересня Кость Місевич з дружиною переховувалися на хуторі Загадки біля с. Попівці, за 18 км від Кременця у господаря Данила Шиманського.

А наступного дня налетіли на Млинівці німці й мадяри. Люди з худобою повтікали в ліс, з дітьми – в льохи. Гітлерівці гасали селом, нишпорили в домівках. У Місевичів перевернули все догори дном. Знайшли в стодолі великого металевого тризуба, що їх дуже розлютило. У лівому засторонку стодоли були закопані документи, родинні речі, але їх не знайшли. Хутір Загадки, куди приїхали Кость і Маргарита, був далеченько від села Попівці. На випадок облави було де сховатися. Дочка господаря Данила Шиманського Марія Волинець з чоловіком Федором Волинцем – станичним «Наливайком» - належали до ОУН, мали зв`язок з Ільком Терновим, секретарем Бережецької гміни. Місевич із Терновим давно вели підпільну працю. За ними стежила польська поліція. Ілько Терновий попередив Федора Волинця, що до села Попівців перевезуть родину Костя Місевича. Ну хуторі було спокійно. Господарі копали картоплю. Кость доглядав господареву пасіку. Вечорами грав на бандурі.

На світанку 11 вересня 1943 р., почувши в селі стрілянину, Данило Шиманський зайшов попередити. Подружжя Марія та Федір, дружина Костя Маргарита утекли в сад. А Місевич вийшов у двір. До воріт наближалося троє у німецькій формі. Серед них упізнав начальника Почаївської поліції Мислінського, колишнього сотника Армії УНР. Кость добре знав його, тому вийшов назустріч. Тут його й заарештували разом з Шиманським. Обох повели до села. Дорогою Кость ризикнув утекти, але один з поліцаїв поранив його в живіт. Поліцаї примусили Д. Шиманського запрягти коней, поклали на віз пораненого й повезли у с. Попівці. Дорогою, стікаючи кров`ю, Кость Місевич перетяв собі горло бритвою, яку завжди носив із собою. Загинув смертю хоробрих, але не дав себе на тортури ворогам.

Надрайонного провідника Костя Місевича поховали того ж вечора близькі люди та чота УПА з с. Духів на цвинтарі у с. Попівцях (біля Почаєва) неподалік Свято-Миколаївської церкви під високою липою з усіма військовими почестями. Похорон відправив о. Андроник Ляшук з Нового Кокорева. Згорьована Маргарита Місевич довго переховувалася в родичів, по чужих людях. Після Другої Світової війни повернулася до свого дому у Млинівцях під дівочим прізвищем. Померла після тяжкої хвороби у 1951 році. Місце поховання Костя Місевича було невідоме до середини 90-х років минулого сторіччя. Про останні часи життя Костя Місевича розповіла світові внучата племінниця Маргарити Боно-Місевич львів`янка Клавдія Бачинська (Мисечко) в газеті «Діалог» 9 серпня 1997 року за розповідями Маргарити Боно та Федора Волиця. Також на сторінках газети «Свобода» 27 листопада 1998 року з`явилася її стаття «Дорога у вічність» за підписом засновника школи кобзарського мистецтва у Нью-Йорку імені Костя Місевича – Миколи Чорного-Досінчука.

У вересні 2003 р. на його могилі в с. Попівці після десятків років забуття зусиллями патріотів, зокрема, кобзаря Назара Волощука з Рівного, за підтримки народних депутатів В. Червонія та О. Гуменюка, встановлено пам`ятник з хрестом і тризубом. На підписі читаємо:

«Кобзар-бандурист

Кость Місевич

17.11.1890-11.09.1943

Член Центральної Ради

Сотник Армії УНР

Надрайоновий провідник ОУН

Вічна пам`ять Герою України!»

Нехай і кожен з нас, земляків, покладе на його могилу квіти поваги і вдячності.

За інформацією музею історії міста Хмельницького