30 червня 2024 року минає 117 років від дня народження борця за Українську державність, Головнокомандувача Української Повстанської Армії  Романа Шухевича.

Роман Шухевич, як і багато його однодумців, свідомо обрав шлях національного революціонера і розглядав свою діяльність в лавах українського визвольного руху як основний сенс свого життя. Вже на Львівському процесі ОУН у 1936 р. на запит свого адвоката, що спонукало його до вступу в ОУН, він відповів: «Це був наказ мого серця». Ще більш вражаючу відповідь дав Р. Шухевич, перебуваючи у 1937 р. у Львівській в’язниці, своїй дружині Н. Шухевич–Березинській, котра прохала його залишити політичну діяльність заради безпеки власної родини. «Нічого я не можу зробити, – сказав він, – бо ідею я люблю сильніше за тебе і сина».

25 років свого короткого життя (загинув 43-річним) Р. Шухевич віддав діяльності в лавах українського визвольного руху, пройшовши шлях від бойовика УВО і підпільника ОУН до Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Голови Проводу ОУН і Головного Командира УПА. Весь цей час він був об’єктом пильної уваги з боку польської поліції, спецслужб Третього Райху і каральних органів тоталітарного совєтського режиму, пережив страшну й трагічну за наслідками драму власної родини.

Його життя і боротьба –  приклад того, що поневолена нація має право і обов’язок із зброєю в руках виборювати свою незалежність і державність. Роман Шухевич, як ніхто інший, розумів: власну державу не можна випросити у ворогів, за неї треба боротися, при цьому – силою зброї.

«Ми - усі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я - свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, - ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити...», - ці знамениті слова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, датовані липнем 1944 року, підкреслюють готовність – його і побратимів - покласти заради волі України власне життя, взяти на себе відповідальність  боротьби української нації за державність.

Його назвали «Командир Армії Нескорених». У надскладних умовах бездержавності, розділення рідної землі між різними окупантами Шухевич і його побратими чинили спротив загарбникам, творили діяльну армію захисників-месників, виношуючи образ соборної суверенної України в своїх серцях, плекаючи і будуючи його у своїх думах, мріях, планах, наближаючи своєю жертовністю, боротьбою, конкретними справами світлий день проголошення Української Держави. За неї проливали кров і віддавали життя. Можливо, лише нині, в умовах повномасштабної війни за державність і збереження України, ми можемо вповні оцінити діяльність і чин Романа Шухевича, котрий поклав за Україну життя, пожертвувавши задля неї родиною, дітьми, усім найдорожчим…

Роман Осипович Шухевич (1907-1950) - визначний український політичний, військовий діяч, Головнокомандувач Української Повстанської Армії (1943-1950), чисельність якої сягала до ста тисяч воїнів, голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР), голова проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Україні.

Генерал-хорунжий Шухевич (псевдо “Дзвін”, “Борис Щука”, “Тур”, «Чернець», “Тарас Чупринка”, “Р. Лозовський”) став одним з  найяскравіших лідерів національного руху за незалежність України під час Другої світової війни і в перші роки після неї. Саме йому вдалося консолідувати патріотичні сили і стати на чолі визвольної боротьби українського народу в дуже важкий час, у період Другої світової війни, укріплення більшовицько-енкаведистського режиму на землях України, перерозподілу світу, в якому Україні відводилася роль колонії. Попри усі зовнішні перешкоди, в умовах бездержавності, він був одним із тих незламних, котрі творили бойовий Дух нашої Нації та підтримували віру мільйонів у те, що Українська Держава відбудеться.

30 червня 1907 р. у Йосипа Шухевича та Євгенії Стоцької, доньки священика з с. Оглядів Радехівського повіту, народився син Роман, котрий згідно з традицією отримав при хрещенні й друге ім’я Тарас. У цей час молода сім’я мешкала у Львові, у квартирі будинку по вул. Собіщизни № 7 (сучасна вул. Довбуша № 2), яка належала проф. В. Шухевичу та його дружині Герміні – дідусеві й бабусі Романа по лінії батька.

Роман Шухевич ріс у патріотичному середовищі, кілька поколінь його роду - і з боку батька, і з боку матері - були священниками у Західній Україні. Вони мали ґрунтовну освіту, були елітою регіону, виразниками інтересів українців на теренах земель, які на той час належали Польщі, впродовж ХІХ-ХХ століття сприяли українському національному відродженню. З його родини вийшла велика когорта політичних, культурно-громадських й військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її незалежність і державність.

Роман Шухевич успадкував найкращі риси своїх родичів і галицької інтелігенції загалом: патріотизм, інтелектуальність, високу культуру у ставленні до себе і оточення.

Під час навчання в Академічній гімназії (1917-25 рр.) у Львові юний Роман заснував спортивний гурток «Ясний Тризуб». Був активним учасником організації «ПЛАСТ», вправно їздив на ковзанах, лижах, ходив у гори, обливався крижаною водою, веслував, любив футбол (грав за гімназійну команду «Русалка»), займався легкою атлетикою, та встановив декілька рекордів Львова з бігу та плавання. Володів п'ятьма мовами: латинською, старогрецькою, польською, німецькою, англійською; здобув освіту інженера з мостобудування у Львівській політехніці (1926-1934 рр.), паралельно навчався у військовій школі старшин і у Львівському музичному інституті імені М. Лисенка з класу фортепіано (улюблені композитори Ґриґ і Шопен). Закінчив курс народних танців Василя Авраменка. Він виступав з концертами на різних сценах Львова. Родинні військово-патріотичні традиції, прищеплені юнакові батьком Осипом та дядьком Степаном (адвокатом, котрий під час Української революції 1917-1921 рр. воював проти поляків і більшовиків, командував бригадою в складі Української Галицької Армії), зміцнив полковник Євген Коновалець – командант УВО, який у 1921-22 роках деякий час винаймав у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування його свідомості й характеру.

Він, як і багато його ровесників, пережив становлення польської окупаційної влади. Свавілля окупантів приводило юнаків до лав УВО – Української Військової Організації, утвореної 1920 року, котра стала основою створеної у 1929 році Організації Українських Націоналістів. Доля поставила перед Шухевичем й тисячами інших вибір – жити поневоленим, або боротися за свободу до останнього подиху. Вони обрали останнє й повністю присвятили себе служінню ідеї Української Державності. В Організації Українських Націоналістів Роман Шухевич одразу зайняв позиції лідера. Він очолював бойову референтуру і ввійшов до радикального крила організації, яке очолив Степан Бандера. Роман Шухевич багато зробив для становлення цієї організації, вироблення її стратегії. У 1930-х планував та брав особисто участь в бойових акціях організації проти польських та більшовицьких україножерів  (атентати на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, польського шкільного куратора у Львові С. Собінського,  секретаря генерального консульства СРСР у Львові Алєксєя Майлова та інших ворогів).

Перебував під судом, а після - в концтаборі Береза Картузька.

Слід наголосити: Шухевич був успішним підприємцем у сфері реклами: після звільнення з трирічного ув’язнення він разом із приятелем Богданом Чайківським заснував першу в Галичині українську рекламну фірму «Фама» (з латини – «чутка», «поголоска»). Фірма вдало розвивалася завдяки креативним новаторським підходом до реклами, вийшла на ринки Угорщини та Німеччини. При цьому Роман Шухевич весь час вів «чорну» бухгалтерію і щомісяця перераховував чималі кошти на потреби українського підпілля.

Майбутній генерал-хорунжий УПА починав як звичайний рядовий гарматник у польському війську. У 1928-1929 роках Шухевич проходив строкову службу в артилерійській частині у Володимирі-Волинському і навіть навчався в так званій підстаршинській школі. Але через участь в українській націоналістичній організації він вважався неблагонадійним, тому не зміг завершити навчання і залишився рядовим.

Коли у 1938-1939 роках у Закарпатті виникли умови відродження Української Держави, Роман Шухевич під псевдонімом «Майор Щука» разом з побратимами Михайлом Колодзінським і Зеноном Коссаком увійшов до Головного Штабу «Карпатської Січі» та допомагав захищати рідну землю від мадярської окупації. Вважається, що в 1938 р., до подій Карпатської Січі,  він закінчив спеціальні курси у Німеччині, у Баварській військовій академії.

З початком Другої світової війни Шухевич стає Крайовим Провідником Західних Окраїн Українських Земель. Як член Революційного Проводу ОУН за підтримки німецької розвідки «Абвер» організує і очолює курінь Дружин Українських Націоналістів «Нахтігаль»(«Соловейко»). Не маючи власної держави та можливості створити власну армію, українські патріоти використали можливості співпраці з іноземцями задля вишколу власних військових формувань, котрі змогли б, за сприятливих політичних умов, внаслідок воєнного конфлікту між Німеччиною і Радянським Союзом, активно підтримати та оборонити відроджену Українську Державу і стати основою для її регулярної армії. До речі, як свідчать документи, «соловейки» присягали на вірність зовсім не німецьким кураторам, котрі навчали їх військовим премудростям та прийомам війни, а саме – проводові ОУН і українському народові, за чию свободу й державність українські добровольці готувалися воювати.

Отож батальйон «Соловейко» під керівництвом Романа Шухевича одразу після відступу більшовиків, 29 червня 1941 року, першим входить до Львова. Наступного дня, 30 червня 1941 року, сотник Роман Шухевич разом зі Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком бере участь у проголошенні відновлення Української Державності і стає другим заступником міністра з військових справ в уряді Я. Стецька. Саме в цей день майбутній генерал сповнив жалобу над своїм рідним братом Юрком, закатованим московським ворогом у Львівській тюрмі на Лонцького. Я. Стецько дав Шухевичеві вичерпну характеристику в часи його керівництва ДУН («Дружинами українських націоналістів»): «Роман Шухевич черговий раз показав свій небувалий талант єднати вірність принципові суверенітету української політики і незвичайно складну реальну дійсність, відношення сил. Він виявився геніяльним стратегом революційно-політичної повстанської дії у найважчій епосі нашої боротьби. Заки на горизонт вийшла Українська Повстанська Армія, творилися її передумови». Слід зауважити, що й досі ворожі українській справі пропагандисти фабрикують інсинуації проти батальйону «Нахтігаль», звинувачуючи українців в погромі, який відбувся у Львові з 30 червня по 2 липня 1941-го.

Проте дослідники наголошують, документи Нюрнбергських процесів (1945-1946 рр) свідчать про встановлений факт: терор у Львові здійснила німецька оперативна група SD, котра увійшла до міста вранці 29 червня 1941 р. Суд встановив, що підрозділи Айнзацгрупи С, зокрема, Einsatzkommando 5 и 6, а також Sonderkommando 4b брали безпосередню участь у львівському погромі, а серед них абсолютно не було українців. Виконавці цього злочину – гітлерівські солдати -  свідчили, що здійснювали погром за наказом свого керівництва і їхнім завданням було подати ці розстріли як помсту за вбивства радянською владою українців і поляків у Львові за період 1939-1941 років. Крім того, не так давно Службою Безпеки України було оприлюднено документи, що засвідчують: напередодні здійсненого німцями погрому у Львові, гестапо зверталося до керівництва ОУН, щоб ті організували погром як помсту радянським комуністам за закатованих українців. Проте в проводу ОУН були інші завдання і вони не піддалися на явні провокації.

Німецьке командування негативно поставилося до проголошення незалежності України і пропонувало цей захід відкласти на майбутнє. Як відомо, Гітлер вважав, що Україна має стати колонією і постачати Німеччині робочу силу, продукти, корисні копалини … Але бандерівське крило ОУН, зважаючи на антиукраїнську політику гітлерівців під час проголошення Карпатської України, вирішило випередити події.

Після п’ятиденного перебування у Львові батальйон «Соловейко» передали в безпосереднє підпорядкування німецькому командуванню. Бійці під проводом Романа Шухевича вирушили з боями на схід через Тернопіль, Проскурів до Вінниці.

До Проскурова зайшли через Кам’янецький переїзд і вулицею Кам’янецькою рушили вниз у місто. Був вечір 14 липня 1941 року. На роздоріжжі (сучасне перехрестя Кам`янецької та Подільської, де нині пішохідний перехід), одна група пройшла до в’язниці. Інша група рушила сучасною Проскурівською до приміщень НКВС та до міськкому та обкому партії, який розташовувався у приміщенні, де нині обласний художній музей. Поблизу кінотеатру ім. Чкалова (нині - кінотеатр ім. Т. Г. Шевченка) зупинилися біля пам’ятника кату України Леніну. Особисто Роман Шухевич, використовуючи трос від танкетки, зв’язав «удавку» і закинув на горло комуністичному вождю. Зібралася чимала група патріотично налаштованих проскурівчан. Вони скандували: «Слава Україні! Бандері Слава!».

Роман Шухевич виступив з короткою промовою: «Разом з непереможними військами союзної нам Німеччини ми визволили Проскурів, Ярмолинці, Дунаївці, Городок. Ми незабаром йдемо далі у похід – геть комуняк. Хай живе вільна й незалежна Україна!».

Пам’ятник Леніну потягнули танкеткою до залізничної станції, там він і щез у нетрях проскурівського депо.

Інша атмосфера та інші люди зібралися біля в’язниці. Бандерівці відкрили ворота і всі побачили близько сотні тіл розстріляних людей. Їх знищили солдати НКВС. Але не тому, що це «вороги народу», а тому, що відносно цих людей не було ніяких рішень. То були люди без документів, просто підозрілі особи.

Ще 2 липня секретар ЦК КП(б)У Співак запитав чекістів: що по вашій лінії? Йому відповіли: усіх осіб, стосовно яких ухвалені рішення, вже вивезли на схід. Є більше сотні людей, по яких жодних рішень немає. Прокурори, судді вже евакуювались, згідно з розпорядженнями своїх установ». Чекісти не знали, що з ними робити. Секретар ЦК КП(б)У Співак сказав (дослівно): «…ну что вы с ними возитесь, решайте поскорей!». Аби жоден «ворог» не вцілів, енкаведисти знищили всіх.

Батальйон під керівництвом Романа Шухевича розташувався на ніч в готелі (нині – будівля по вул. Проскурівській, колишнє приміщення музичного училища біля стадіону «Поділля»). «Соловейки» пробули в Проскурові до ранку 16 липня, а далі рушили на Бар-Вінницю… Брали участь в бойових діях проти Червоної Армії, зокрема, під Браїловим і Вінницею. Після цього батальйон було відведено до містечка Юзвин (нині – Некрасове Вінницького району вінницької області).

Уже на початку липня німецька влада арештувала Степана Бандеру, Ярослава Стецька і весь тимчасовий уряд і вимагала відкликати Акт Незалежності. Керівники ОУН відмовилися, тому їх запроторили в концентраційні табори.

Коли Роман Шухевич під час перебування зі своїм батальйоном у Юзвині під Вінницею отримав цю інформацію, дізнався про те, що на нараді 16 липня 1941 р. в ставці фюрера гітлерівці остаточно покінчили з питанням відновлення Української державності, то написав рапорт німецькому командуванню про те, що «Нахтігаль» продовжить боротьбу тільки після звільнення заарештованих керівників ОУН. Тодi курінь роззброїли і вояки були відправлені на Білорусь на охорону доріг і залізниць.

Сам Шухевич ще від початку перемовин не мав жодних ілюзій щодо співпраці з німцями. Мирон Ганушевський переказував слова Шухевича з розмови у Кракові 1940-го: «Я не вірю в їхню добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни».

У листопаді 1942 року батальйон не дав згоди на подальший контракт і 5 грудня цю формацію розпущено, групу старшин ув'язнено у Львові. Шухевичу вдалося втекти. На початку 1943 року Роман Шухевич пішов у підпілля і повністю присвятив себе збройній боротьбі. Відтоді разом із Олексою Гасином, Дмитром Клячківським, Василем Івахівим, Василем Сидором, Олександром Луцьким та Дмитром Грицаєм творить підпільну Українську Повстанську Армію (УПА).

До слова, науковцям вдалося віднайти документи німецьких спецслужб, котрі свідчать, що станом на 31 травня 1943 року Роман Шухевич перебував у списках осіб, котрих найбільше розшукувала Sicherheitsdienst (SD) (спецслужба СС и нацистської партії NSDAP) на території Генерал-губернаторства. Поряд з Шухевичем у списках були також імена інших українських націоналістів - Ярослава Старуха, Василя Сидора и Омеляна Грабця.

У середині 1943 року на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН Романа Шухевича затвердили головою бюро Проводу ОУН та призначили головним командувачем УПА. Ставши на чолі керівництва ОУН(Б), Р. Шухевич зосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУН стосовно поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванні повстанських відділів в східні області України.

Роман Шухевич був одним з ініціаторів створення в 1944 році Української Головної Визвольної Ради (УГВР). На цьому зборі за пропозицією Романа Шухевича було прийнято багато демократичних програмних документів.

Роман Шухевич виступав проти будь-яких контактів з німцями, бо гітлерівська Німеччина залишилася непримиренним ворогом Української державності.

Статистика свідчить, під час нацистської окупації України (а саме, у 1942-1944 роках) УПА провела 2526  збройних акцій проти нацистів і їхніх союзників. З липня 1941 року і до кінця Другої світової війни (8 травня 1945 р.) понад 13000 членів ОУН і воїнів УПА загинуло в боротьбі проти гітлерівських окупантів або в нацистських концтаборах. 

До речі, 1944 року Роман Шухевич ініціював переговори у Львові з представниками польського підпілля, аби погасити українсько-польський конфлікт. Погляди Шухевича на польсько-українські взаємини – це тема окремих досліджень.

Роман Шухевич, керуючи Організацією Українських Націоналістів, показав себе талановитим політиком. Саме під його керівництвом ОУН зробила  низку вкрай важливих політичних кроків: в серпні 1943 проведено ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН, прийнято розгорнуту програму організації, що була по суті програмою національно-визвольного руху. В листопаді за участі Шухевича було проведено Конференцію поневолених народів, своєрідний антикомуністичний Інтернаціонал, який мав стати основою антирадянського фронту боротьби народів СРСР. В липні наступного 1944 року ОУН створила підпільний парламент — Українську головну визвольну раду. До неї увійшли представники різних політичних сил, причому головним критерієм відбору була готовність до збройної боротьби за створення Української держави.

Найбільшої слави у пам’яті нащадків Р. Шухевич заслужив як талановитий організатор і Головний Командир легендарної УПА. Він розумів, що УПА, хоч і започаткована революційною ОУН, фактично має бути всенародною, всеукраїнською силою. Адже за погодженням із Головнокомандувачем УПА генералом Чупринкою, начальником військового штабу УПА-“Північ” був не член ОУН, а прихильник середовища УНР полковник Ступницький, посмертно призначений генерал-хорунжим УПА. Також Командиром Старшинської Школи УПА “Олені” був член ОУН(м) майор Федір Польовий. Прикладів можна навести й більше. Р. Шухевич поділяв думку, що в боротьбі за Українську Державу мають право і святий обов`язок брати участь всі громадяни, незважаючи на ту чи іншу партійну приналежність.

В червні 1946 року ініціював «реорганізування революційних сил» та зміну форм «широкої повстанської боротьби» на «підпільно-конспіративні» збройні дії та активізацію залучення населення Наддніпрянської України до боротьби за Українську самостійну соборну державу. Задля подолання «отаманщини» Шухевич поставив ультиматум командирам усіх загонів – визнати єдине повстанське командування або скласти зброю і припинити боротьбу. Роман Шухевич та його побратими будували Українську Повстанську Армію за зразками регулярних армій: створювалися штаби (Головний та регіональні), офіцерські (старшинські) школи, система звань та посад, і навіть власна нагородна система. Запроваджені ним принципи і норми політичної та військової діяльності стали концептуальною основою української визвольної боротьби 1940-1950-х років.

У жовтні 1949 року підготував «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», закликаючи її підтримати всіма силами революційно-визвольний рух в Україні. Роман Шухевич розумівся у всіх дисциплінах військової справи, у теоретичному та практичному плані в організації збройних сил, автор багатьох статей на військово-навчальну тематику («Про бої в лісі», «Про рейди» та ін.). Для Шухевича справою всього життя був військовий вишкіл повстанців. Крім того, як керівник ОУН, УГВР Роман Шухевич був вдумливим політиком і за його участі було підготовлено низку програмних документів, інструкцій для ОУН та УПА з чіткими вказівками, як діяти за різних внутрішньо та зовнішньополітичних умов, щоб зберегти українську армію та виграти справу Української державності. Він планував охопити повстанською боротьбою всю територію України та використати протистояння між Радянським Союзом та країнами Заходу, щоб за певних кон`юнктурних умов здобути державність для України. Відомо, що за Р. Шухевича були підготовлені  плани «Олег», «Дажбог», «Орлик» щодо залучення східних українців до підпілля. Шухевич добре орієнтувався в тодішній геополітиці. Його дії як керівника, загалом, відповідали вимогам і викликам часу, хоч працювати доводилося в умовах двох тоталітарних режимів, з яких один вийшов переможцем у світовій війні. Саме за його керівництва УПА досягла найбільшого впливу на українську і східноєвропейську дійсність, саме під його орудою ОУН пройшла шлях розвитку від партійної структури до всеукраїнської, всенародної організації, здатної вести революційну визвольну боротьбу за Українську Соборну Самостійну Державу проти імперій, прагнула перетворити СРСР і Східну Європу на співдружність самостійних держав. Значення Р. Шухевича як керівника чи не всіх структур національно-визвольного руху важко переоцінити.

Сучасники згадували, наскільки мужнім, відчайдушним – аж до авантюризму був провідник Шухевич. Перебуваючи «під ковпаком» гітлерівських, а згодом – сталінських спецслужб, він безліч разів ризикував, з`являючись в людних місцях великих міст, перевтілюючись у найнесподіваніші образи – то сільського дядька, то радянського офіцера. Так, йому вдавалося побувати на театральних виставах і в опері, яку дуже любив, - у Львові та Одесі, відвідати у власному домі лежачого паралізованого батька, перевдягнувшись у форму високого чина МГБ та пройшовши разом зі своїми побратимами через варту, яка пильнувала його житло. І таких випадків-сюжетів для пригодницького фільму – дуже багато було в його житті. До слова, досі в Україні не створено якіснішого за сценарієм і акторського грою фільму про боротьбу й долю Р. Шухевича, ніж стрічка «Нескорений» (2000) режисера Олеся Янчука з Григорієм Гладієм у головній ролі.

Відомо, що в останні роки перед загибеллю генерал Чупринка серйозно хворів: далося взнаки повстанське життя. Лікарі констатували хвороби серця, шлунку, ревматоїдний артрит. За підробними документами Роман Шухевич двічі улітку 1948-го та 1949-го здійснив ризиковані поїздки до Одеси на лікування в санаторіях разом зі зв`язковою Галиною Дидик. Поїздки до Одеси посприяли його переконанню, що повстанський рух можна поширити й на Схід. Довірені люди Шухевича з цією метою об’їздили майже всі обласні центри, розширили мережу оунівських зв’язків, організували конспіративні квартири. На початку 1950 року важко хворий Роман Шухевич в умовах суворої конспірації працював над планами перенесення підпільних баз, будівництва нових криївок, розробляв інструкції щодо роботи з молоддю, міськими жителями, населенням «Великої України».

Життя генерала Чупринки трагічно обірвалося 5 березня 1950 року в збройній сутичці з оперативною групою МДБ УРСР, котра атакувала його криївку в селі Білогорща (нині у складі Львова). У перестрілці він застрелив майора МДБ. Розуміючи, що вирватися не вдасться, важко поранений автоматною чергою залізний генерал вистрелив собі в скроню, щоб не датися живим у пазурі катам. За провал операції з захоплення Шухевича чимало офіцерів і вищих чинів МДБ отримали стягнення і навіть позбулися посад. Нагороду отримав лише автоматник, якому приписали смерть командувача УПА. Після упізнання тіло Романа Шухевича кремували, а його останки таємно захоронили, за однією з версій, поблизу села Гуків на Хмельниччині, де нині встановлено пам`ятний знак.

Ще 1950 року Роман Шухевич посмертно був нагороджений Золотим хрестом Бойової заслуги 1-го класу та Золотим хрестом Заслуги, а 1951-го – Пластовим Золотим хрестом. 12 жовтня 2007 року указом Президента України присвоєно звання Героя України (посмертно).

Богдан Кравців, редактор пластових, націоналістичних часописів, член редколегії Енциклопедії Українознавства написав про Романа Шухевича: «Був людиною з кожного погляду повною і всесторонньою, і нічого людського не було йому чужим: чулий і ніжний, як музика-поет, і суворий-твердий, як сталь, найперше супроти себе. Пластун-мандрівник, піаніст, спортовець, інженер-технік, підпільник – в усьому був на своєму місці і завжди один із перших. Як вояк, коли взяти до уваги те, що він зробив і чого досяг, як і те, в яких умовинах діяв, не має собі рівних в історії новітніх армій і воєн. В порівнянні з ним – творцем єдиної в світовій історії модерної підпільної армії і комендантом її на протязі майже семи років в умовах збройної боротьби з двома світовими потугами – бліднуть такі світові величини, як Фош, Петен, Роммель чи інші».

Усього 43 роки доля відміряла людині-легенді Романові Шухевичу. Його героїчне, сповнене ризику і гідного чину, життя й харизматична особистість надихали й продовжують бути прикладом самопосвяти в ім`я волі Батьківщини для поколінь українських борців.

Доля родини Романа Шухевича :

- батька, тяжко хворого, відправили до Кемеровської области, де він помер 1948 року;

- матір Євгенію заслано до Казахстану, де вона померла 30 червня 1956 року;

- брата Юрія, інженера-геодезиста, НКВД замордувало у львівській тюрмі на Лонцького 24-26 червня 1941;

- сестру Наталю, студентку Львівського медінституту, засуджено на процесі 59-х членів ОУН на 15 років;

- дружину Наталю арештовано 17 липня 1945 на 15 років і забрано від неї двох дітей, віддано їх до дитбудинку в Чорнобилі, потім у Донецьку;

- матір Наталі відправлено на заслання;

- син Юрій відбув у радянських таборах 41 рік і вийшов на волю лише у 1989 році.

- доньку Марію Наталя побачила вперше через 11 років, їй було 14. Зі Слов'янська переїхала до Дніпропетровська (тепер Дніпро), у Львові вступила до Львівської політехніки (інженер з водопостачання)... Дружина Романа Шухевича, Наталія Березинська-Шухевич, відбувши ув`язнення і заслання, повернулася у Львів, поневірялася, не могла отримати ні роботи, ні прописки, на 3 роки була знову запроторена до Чернігівської в`язниці. Згодом її прихистила донька Марія.

Тобто уся родина Романа Шухевича була репресована, зазнала гонінь та утисків від комуністичного режиму.

До Дня Героїв 23 травня 1918 року у місці Хмельницькому на будівлі кінотеатру ім. Т. Г. Шевченка було відкрито меморіальну дошку на честь генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. А в жовтні 2021-го у мікрорайоні Гречани з`явилася вулиця Романа Шухевича.

Пане Генерале, Україна пам`ятає!

Україна надихається й нині міццю незламних. Україна мусить вистояти і перемогти!

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗСУ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

За інформацією Музею історії міста Хмельницького