«Дивлюся їм в очі, а вони усміхнені, цей погляд неможливо забути, мурахи по тілу, вони більше ніж янголи! Вони ЖИВІ!!! ГЕРОЇ!!! ВІЧНО залишаться в наших серцях!!! УКЛІН МАТЕРЯМ І РІДНИМ!!! ДЯКУЮ!!!»

Ці слова-коментар небайдужої громадянки України до галереї портретів активістів Майдану - Героїв Небесної Сотні співзвучні з почуттями мільйонів українців, котрі пам`ятають і вшановують громадянський подвиг, сміливість, жертовність та готовність до боротьби співвітчизників, котрі віддали життя за краще майбутнє Батьківщини.

До пам`ятних лютневих днів, до десятиліття подій Революції Гідності, до Дня пам`яті Героїв Небесної Сотні Український Інститут Національної Пам`яті спільно з Національним меморіальним комплексом Героїв Небесної Сотні – Музеєм Революції Гідності та Громадською організацією «Родина Героїв Небесної Сотні» на вшанування полеглих євромайданівців підготували для друку їхні світлини – неофіційні, вихоплені з життя, з короткими підписами, котрі виявляють життєві кредо і внутрішній світ Героїв. Вдивляємося, читаємо: Петро Гаджа (Київ): «Він вірив у силу українського народу!», Володимир Рибак (Горлівка): «Він відстоював скривджених, бо не терпів несправедливість», Володимир Кіщук (Київська область): «Полюбляв віршувати й знав «Кобзаря» напам`ять», Сергій Кемський (Коростень): «Вірив, що спільними зусиллями тисяч громадян можна змінити Україну», Олександр Капінос (Тернопільська область): «Він і далі кличе повставати за честь українського народу», Олег Ушневич (Сколе): «Він, як і його дід, мріяв про вільну і по-справжньому незалежну Україну», Людмила Шеремет (Хмельницький): «Допомагати людям – це було її життям», Василь Аксенин (Чернівці): «Сини мої, моя надіє, зростайте гідними людьми!», Артем Мазур (Хмельницький): «Він хотів кращого для своєї країни», Іван Бльок (Львівська обл.): «Я мав там бути, бо у мене діти», Микола Дзявульський (Хмельницька обл.): «Він дуже любив життя, та Україна була для нього понад усе», Владислав Зубенко (Харків): «Україна понад усе, Києве, як тебе не любити!», Іван Пантелєєв (Краматорськ): «Сам я вільний і ніколи не зламав чужої волі», Ігор Сердюк (Кременчук): «Він був готовий боротися до кінця, до перемоги», Юрій Пасхалін (Київ): «Його син каже, що тепер тато ангел», Устим Голоднюк (Збараж): «У свої 19 років стояв за власну гідність від початку і до кінця»…

Понад сотня наче вже рідних кожному українському серцю, впізнаваних, знайомих облич – живих, усміхнених, сповнених надій, сподівань, жаги до життя та прагнень змінювати світ і рідну землю на краще… Чиїсь сини, доньки, чоловіки, дружини, бабусі, дідусі, наречені… Чиїсь батьки, майбутні батьки… Як боляче, як страшенно несправедливо, як жорстоко, як зненацька чиясь підла, зла воля, підступна злочинна рука обірвала їхнє життя. І де? На своїй землі! І за віщо? Вони - не загарбники, не зловмисники, не руйнівники, не бандити… Звичайні, мирні люди. Ні. Таки - не звичайні! Совісні. Із загостреним почуттям справедливості. Горді. Гідні. Волелюбні. Готові виступити на захист своїх рідних, своїх співвітчизників, своєї країни, заступити грудьми, підставити плече у важку хвилину, відстояти правду, потурити кривду, сказати своє тверде: «НІ!» тим бандитам при владі, що, мов спритники-фіґлярі, безпрецедентно нахабно, зрадницьки обдурювали, обдирали українців, з народу дурнів ліпили, державою торгували, над терплячими коверзували та ще й насміхалися. «Банду ГЕТЬ!» - сказав занадто терплячий народ, коли терпець урвався. І так і зробив – прогнав злодюг-кровопивців! А в тому, що ті злочинці від влади, злодії, запроданці, політичні шулери, бездарні змовники, розгнуздавшись до краю, довели миролюбний, працьовитий народ до МАЙДАНУ, до виступів, до кровопролиття, загибелі, відірвавши від мирної праці, - ще одна їхня вина, котру неможливо ні простити, ні забути. А ще більша вина в тому, що ці «лідори», горе-політики, тільки й здатні, щоб з власних співгромадян три шкури дерти, кинули всю країну, народ, його кращих синів і доньок, у прірву кровопролитної виснажливої війни, на розтерзання чужакам, на грабіж, знекровлення, руйнацію, нищення, зробили з квітучої землі смертельний полігон… Ось плоди їхнього царювання на тронах-золотих унітазах. Незмивна, непрощена вина за кричущий злочин без строку давности. Їхній злочин в тому, що вони виявилися не гідними українського народу і недооцінили народ.

В кінці минулого, 2023 року, та на початку нинішнього, зрештою, після десятка літ слідчої тяганини, коли всі строки давності покари за злочин вичерпуються, спромоглися оприлюднити результати виснажливої праці правоохоронців із розслідування вбивств Героїв Небесної Сотні. І таки встановили причетність тодішніх владоможців, починаючи від екс-президента, котрі потрапили на гачок до своїх феесбешних ляльководів, та керівництва силових структур до організації масових вбивств своїх співвітчизників. Слідство встановило, що під час Майдану злочинні владці розправляючись з непокірним народом, котрий добивався справедливості, діяли не лише всупереч Конституції України та юридичному законодавству, натравлюючи на мітингарів силовиків – міліцію, спецзагони «Беркута» та інші. Вони, формені бандити, вчинили тоді так, як звикли в своєму босяцькому житті: організували за гроші через підвладні силові структури бандитські формування, легітимізували «співпрацю» «правоохоронців» і бандюків-убивць, котрих в народі прозвали «тітушками», щоб розправлятися з правдолюбцями Майдану, нищити і залякувати. Встановлено слідством, що під час масових протестів восени-взимку 2013–2014 років правоохоронці застосовували спеціальні засоби, не передбачені переліком дозволених, наприклад ручні гранати подразнювальної та світлошумової дії "Дрофа" й водомети за температури, нижчої від нуля градусів за Цельсієм.

Тодішня влада вдавалася й до інших злочинних дій: винесення неправомірних судових рішень із порушенням процедури щодо заборони мирних мітингів; залучення до нападів на беззбройних протестувальників озброєних найманців, так званих «тітушок»; викрадення та побиття мирних мітингувальників, а пізніше катування та вбивства; створення так званих ескадронів смерті; залучення провокаторів; протизаконне тримання учасників Революції Гідності під вартою; використання зброї проти мирних людей; розстріли в середмісті столиці беззбройних протестувальників.

І це все – замість того, щоб вийти до народу і пояснити свою непослідовність, політичну безсистемність, безпорадність (як вони «проспали» чи потурали, заохочували роботу іноземних спецслужб) і жалюгідне петляння між умовними «Сциллою і Харибдою» Саме оте їхнє «ми вирішили, що йдемо, але – куди, ми ще не вирішили», викликало спершу скептичний сміх, а потім обурення і протести волелюбних українців. Зважаючи на темні часи правління Януковича і «сім`ї», коли цькувалося, зневажалося, трощилося й переслідувалося усе, що стосується української національної ідентичності, вийти на майдан у вишиванці під українським прапором і заспівати Гімн України в листопаді 2013-го – це вже було геройством. Майдан, у якому взяли безпосередню участь понад 20 відсотків або понад 8 мільйонів українців став своєрідним катарсисом, горнилом повернення самоідентифікації і звільненням-визнанням своєї ідентичності, а ще - пробудженням громадянської свідомості для мільйонів громадян. І якщо метою Євромайдану на першому етапі було підписання Угоди про асоціацію з ЄС, то після трансформації у Революцію Гідності за основну мету було взято перетворення України на демократичну європейську державу. Основними вимогами учасників протестів було не отримання влади чи приведення до влади певних осіб, а оновлення політичних інститутів і здійснення системних змін. Це, зокрема, проведення конституційної реформи, забезпечення процесу євроінтеграції, покарання винних у злочинах проти Майдану, боротьба з корупцією, здійснення люстрації всіх чиновників часів Януковича, деолігархізація політичного та економічного життя, реформування судової системи та прокуратури, правоохоронної системи, декомунізація… На думку директора Центру Близькосхідних досліджень НАНУ у Києві Ігоря Семиволоса, Євромайдан має всі ознаки антифеодальної, національної, демократичної революції, котра висунула вимоги демократичної трансформації суспільного ладу та демократичних змін. Але злочинці при владі вирішили замість змінюватися самим і очолити процес змін в політичному й економічному курсі, котрі самі ж анонсували, душити і вбивати.

Розповідаючи про Героїв Небесної Сотні, котрі від початку прийняли на себе удар по українських демократичних цінностях і загальнолюдських громадянських свободах, нині називають серед перших загиблих в період 21-22 січня 2014 року Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жизневського…

Хоча найпершими відчайдухами, котрі пролили свою безвинну кров, відчули на собі кийки (Геннадій Москаль заявив, що беркутівцям для цієї спецоперації –провокації спеціально видали не гумові, а пластикові кийки, дуже травматичні й заборонені усіма конвенціями у світі), кулаки й чоботи двох тисяч «правоохоронців», слід, безперечно назвати отих чотири сотні героїв, студентів, котрі зосталися чергувати на Майдані в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Хто-хто, а вони тоді навіть не підозрювали, наскільки підступною, цинічною і жорстокою може бути помста за свободу. І варто дослідити наслідки цього побиття для здоров`я постраждалих.

Та, певно, серед офіційно визнаних та облікованих 107-ми загиблих Героїв Небесної Сотні хронологічно першим можна назвати учасника Євромайдану, Героя України інженера-програміста Павла Мазуренка, який загинув 22 грудня 2013 року. Увечері 18 грудня 2013 р. його дорогою додому на Борщагівці в Києві перестріли люди в чорній формі спецпризначенців, в бронежилетах і шоломах, по-звірячому побили палицями й ногами, покинули лежачого закривавленого на землі й втекли. Тяжко побитий, з численними забоями і травмами голови Павло зміг дістатися додому. Пізніше його доправили до Київської міської клінічної лікарні №12, де 22 грудня 2013 року він помер унаслідок численних забоїв і травми голови (офіційно – від пневмонії).

За нез’ясованих обставин загинув активіст Майдану тернополянин Тарас Слободян. Він зник у грудні 2013 року, а його тіло було знайдено на Сумщині лише 1 березня 2014 року. Експертиза показала, що Тарасові вибухом відірвало руку. Батько хлопця розповів пресі, що на тілі загиблого були сліди катувань.

Після ухвалення 16 січня 2014 коаліцією провладної Партії регіонів 10 «диктаторських» законів, спрямованих проти фундаментальних громадянських свобод – свободи виявлення поглядів, свободи мирних зібрань, свободи об’єднань, які повністю знімали відповідальність із причетних до жорсткого розгону мітингувальників на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади, впроваджували тотальний контроль над населенням, протистояння між майданівцями і силовиками радикалізувалося.

19 січня 2014 року увійшло в історію під назвою Вогнехреща, на київських вулицях вперше пролунали постріли по протестувальниках, а деякі з них отримали травми й пошкодження, котрі в подальшому спричинили смерть. Після чергового віча на майдані Незалежності частина учасників, обурена не тільки «диктаторськими законами», а й відсутністю чіткої програми дій у лідерів опозиції, вирушила до будівлі Верховної Ради. На початку вулиці Михайла Грушевського шлях їм перекрили загони міліції та «Беркуту». Майже одразу виникли сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону «Динамо» та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світлошумові гранати й інші спецзасоби. З боку протестувальників полетіли петарди та «коктейлі Молотова». Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники спорудили з підпалених шин вогняну барикаду, яка утворила щільну димову завісу.

Цього дня міліція почала застосовувати помпові рушниці та водомети всупереч закону, який забороняє використання цих спецзасобів за температури нижчої від 0°С. Свої дії силовики пояснили потребою загасити автівки, які раніше підпалили демонстранти. Однак під крижану воду потрапляли й мітингувальники. Серед них зокрема були волинянин Олександр Бадера та мешканець Івано-Франківської області Богдан Калиняк. Обидва через погане самопочуття повернулися додому. За дев’ять днів, 28 січня 2014 року, вони померли. Олександр Бадера, окрім застуди, мав отруєння нервово-паралітичним газом, а 22 січня був травмований під час сутичок із силовиками. Двобічне запалення легень, яке сталося не лише через потрапляння під крижану воду, а й, імовірно, через отруєння речовинами сльозогінної та подразнювальної дії (газом), спричинило смерть Богдана Калиняка.

Рівно за місяць, 19 лютого 2014 року, від отруєння газом, яке спричинило спалах важкої форми пневмонії, у Київській міській клінічній лікарні №17 помер 24-річний активіст Майдану Максим Горошишин.

21 січня, за інформацією медслужби Майдану, протягом доби постраждали 1400 активістів, які мали вогнепальні й осколкові поранення. Дії силовиків посилили революційні настрої протестувальників. Навіть ті, хто не асоціював себе з радикальними рухами, вважали, що треба переходити від оборони до наступу.

Боротьба вийшла на новий етап, кульмінацією якого стали події 22 січня 2014 року. Саме в річницю проголошення незалежності УНР та День Соборності серед протестувальників з’явилися перші загиблі від вогнепальних поранень. Неподалік від колонади стадіону "Динамо" у проміжку між 05:30 і 05:40 вогнепальні поранення в шию, голову та груди отримав 20-річний вірменин із Дніпропетровщини Сергій Нігоян. Мобільна бригада медичної служби перенесла активіста до медичного пункту, розташованого у вестибюлі будівлі Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4, та надала першу медичну допомогу. Однак уже за пів години медики констатували смерть. Згодом до того ж медпункту було доставлено тіло ще одного загиблого – білоруса Михайла Жизневського, який отримав смертельне поранення у грудну клітку в проміжку між 08:30 і 09:00 під час чергового штурму силовиків. Смертельне вогнепальне поранення орієнтовно о 13:45–14:00 отримав «прапороносець Майдану» Роман Сеник зі Львівщини, котрий запам`ятався однодумцям тим, що не розлучався з українським прапором. І в день поранення він з прапором обороняв з побратимами барикади на вулиці Грушевського. У нього було травмовано плече, легені та ребро, активіст утратив понад 3,5 літра крові. Дорогою до лікарні в Романа тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя: зробили три операції, ампутували руку, а близько трьох сотень киян здали для нього кров. Однак урятувати життя Романові не вдалося: він помер 25 січня 2014 року між 10:00 та 11:00 у Київській міській клінічній лікарні №17.

Тіло ще одного учасника протестів, львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали напередодні в Києві з Олександрівської клінічної лікарні разом із відомим київським громадським активістом Ігорем Луценком, було знайдено у бориспільській лісосмузі поблизу села Гнідин Київської області. 21 січня 2022 року слідчі Державного бюро розслідувань оголосили, що смерть активіста настала не пізніш від 24:00 21 січня 2014 року. Незадовго до цих подій, 3 грудня 2013 року програміст, альпініст, науковець-сейсмограф, винахідник, інженер відділу сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України ім. С. Суботіна у Львові Юрій Вербицький захистив у Києві дисертацію та отримав вчений ступінь кандидата фізико-математичних наук. Жорстокість, з якою багато годин підряд катували та убивали 50-річного Юрія, напередодні пораненого на Майдані в око уламками світло-шумової гранати, «підгодовані» «правоохоронцями» нелюди-тітушки з наказу тодішнього керівництва МВС, жахає і не піддається осмисленню, що таке могли робити істоти, народжені матір`ю. Згідно з висновком судово-медичної експертизи, Юрієві Вербицькому було завдано надзвичайно тяжких травм: зламані ліва рука і 13 ребер, перелом тіла грудини в 4-му міжребер’ї з внутрішнім крововиливом. Закрита травма грудної клітки. Травми внутрішніх органів. Спина і груди в численних синцях і крововиливах. Ноги, особливо гомілки також у суцільних синцях і битих ранах, які утворюються внаслідок тривалих ударів по одному місці (тоді лопається шкіра і утворюються відкриті до м'язів рани). На обличчі та голові численні сліди ударів та катувань. Коли він ще був притомний, то, за свідченням автомайданівця Ігоря Луценка, просив катів, щоб не били по нозі, травмованій колись у горах…

Через смерті людей опозиційні політики закликали українців з усіх областей прибути до Києва, а також заявили, що загибель мітингувальників – на особистій відповідальності та совісті міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.

На засіданні Штабу національного спротиву ухвалили рішення про активізацію Майданів у регіонах. Як наслідок, в областях України почалося захоплення будівель обласних державних адміністрацій. Станом на кінець дня 24 січня було захоплено 8 облдержадміністрацій (разом із захопленою ще 1 грудня 2013 року Київською міською державною адміністрацією. У напруженому політичному протистоянні лютого 1914 року спільнота Євромайдану зазнала найбільших людських втрат.

Відставка уряду Миколи Азарова, прийнята президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж самого дня більшої частини "диктаторських законів", а також проголошення амністії для мирних учасників протестів створили передумови до деескалації напруженої ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до Основного закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року.6 лютого відбулася попереджувальна хода активістів Майдану до Верховної Ради України з вимогами не переривати роботу парламенту до врегулювання політичної кризи в державі, а також розглянути проєкт змін у Конституції. Таку ж акцію було заплановано Штабом національного спротиву й на 18 лютого, коли депутати ВРУ мали розглянути відповідний законопроєкт.

18-20 лютого 2014 року, відбулися найбільш трагічні події в історії Революції Гідності. У ці дні події розгорталися стрімко і непередбачувано: від мирної ходи до масових розстрілів, від мирних домовленостей до нищівної пожежі в будинку профспілок на Майдані та зупинки руху метро.

18 лютого 2014 року тисячі активістів та учасники Самооборони Майдану розпочали ходу з майдану Незалежності до будівлі Верховної Ради, вимагаючи від парламентарів розглянути законопроєкт щодо зміни Конституції. Будівлю Верховної Ради, Маріїнський парк, вулиці навколо урядового кварталу було перекрито внутрішніми військами, у тому числі бійцями "Беркуту", а на Парковій алеї та поблизу площі Конституції зібралися прибічники Антимайдану й «тітушки». Для протидії протестувальникам силовики активно залучали «тітушок», підтримуючи відверто їхні протиправні дії. Як з’ясувалося згодом, «тітушкам» роздали зі складів МВС, за оприлюдненими УНІАН даними Генпрокуратури, понад 400 автоматів і 90 тисяч набоїв. Силовики застосували світлошумові гранати (за деякими даними, з прикріпленими залізними деталями для збільшення руйнівної сили), травматичну та стрілецьку зброю. Учасники протестів і журналісти повідомляли про стрільців із рушницями, яких помічали на дахах будівель та на вулицях урядового кварталу. Напружене протистояння між Самообороною Майдану та "Беркутом" зафіксовано у Кріпосному провулку, на вулиці Михайла Грушевського. У Маріїнському парку відбувалися сутички між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ і тітушками. Орієнтовно о 14:15 забито до смерті десятника Третьої сотні Самооборони Серед жертв - боєць П’ятнадцятої сотні Самооборони Майдану, охоронець із Хмельницького Артем Мазур (26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер не виходячи з коми у лікарні 3 березня 2014 року. В Артема був проламаний череп, також лікарі діставали з його голови осколки гранати, що вибухнула. Під час сутичок із силовиками біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння, спричинене речовинами сльозогінної й подразнювальної дії, та опіки верхніх дихальних шляхів боєць Афганської сотні Самооборони Майдану Петро Гаджа, який помер від хімічних опіків бронхів та легенів 22 березня 2014 року.

О 16:00 "Беркут" атакував мітингувальників, відтісняючи їх по вулиці Інститутській у бік майдану Незалежності. Під час цих подій смертельні травми отримав офіцер військово-морського флоту у відставці, киянин Іван Наконечний (82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми.

О 16:03 СБУ та МВС висунули опозиції ультиматум – припинити протистояння та звільнити Майдан до 18:00.

Голова КМДА Володимир Макеєнко ухвалив рішення про припинення роботи київського метрополітену. Та в цей час війська "Беркуту" захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля верхнього виходу зі станції метро "Хрещатик". Рятуючись від беркутівців, пробиралися під кийками спецпризначенців через надто вузький прохід барикади. Опісля на барикаді було знайдено тіла інженера-енергетика з міста Броварів Київської області Антоніни Дворянець (61 рік) та підприємця Зураба Хурції з Грузії (53 роки). Обоє померли від гострої серцевої недостатності, ймовірно, спричиненої тиснявою, побиттям і стресом.

О 16:30 військовослужбовці внутрішніх військ оточили підходи до Українського дому на Європейській площі у Києві, а трохи більш ніж за пів години зайняли його, плануючи звідти почати наступ на Майдан."Беркут" захопив майданчик біля входу до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України ("Жовтневого палацу") на вулиці Інститутській, а пізніше – верхні тераси торгового центру "Глобус".

Близько 20:00 міліція через гучномовці оголосила про початок "зачистки" Майдану Незалежності та закликала жінок і дітей залишити площу. Бійці МВС за підтримки двох бронетранспортерів почали наступ з Європейської площі та від Жовтневого палацу вулицею Інститутською. Протестувальники, яких, за різними даними, перебувало на Майдані від 15 до 20 тисяч осіб, намагалися стримувати атаки. У ніч на 19 лютого отримав смертельні травми журналіст видання "Вести" В’ячеслав Веремій. Він намагався сфотографувати тітушок, перебуваючи в таксі. Журналіста витягли з автівки, почали бити палицями, а потім вистрілили у груди. Від завданих травм В’ячеслав помер під ранок 19 лютого. Того ж дня на Трухановому острові в Києві знайшли тіло активіста з Донеччини Володимира Наумова (43 роки), якого в ніч проти 18 лютого затримали беркутівці – через пов’язану на шиї жовту хустину Самооборони Майдану. Близько 22:00 кілька інтернет-видань, зокрема "LB" та "Тиждень", повідомили про пожежу в Будинку Федерації профспілок України, яка сталася внаслідок спроби захоплення будівлі силовиками. Тут розміщувалися Штаб національного спротиву, харчові, побутові й медичні склади, координаційний та інформаційний центри, кухні й медпункт. Після ліквідації пожежі на згарищі виявили тіла двох майданівців – Володимира Топія зі Львівщини (58 років) та Олександра Клітинського з Хмельницької області (25 років).

Іще один з евакуйованих, Юрій Пасхалін із Черкаської області (30 років), який одержав вогнепальне поранення, помер у лікарні майже одразу після прибуття.

Від смертельних кульових поранень, вибухів гранат, внаслідок дії водометів, побиття у сутичках з силовиками цього дня загинуло щонайменше 22 особи, тисячі зазнали поранень.

Ввечері відкрито резервні склади МВС. “Беркут” та “тітушки” отримали велику кількість зброї.

19 лютого оборона Майдану тривала всю ніч. У цей період від вогнепальних поранень, травм знову гинули люди. О третій ночі барикаду на Хрещатику було зруйновано, а від Будинку Федерації профспілок до монумента Незалежності простягалася вогняна барикада. На світанку на Майдан прорвалося кілька автобусів із підкріпленням із Заходу України. До ранку вигоріла частина наметового містечка на проїжджій частині Хрещатика біля Будинку Федерації профспілок та біля монумента Незалежності. Силовикам удалося витіснити мітингувальників із частини майдану Незалежності. Рано-вранці з підтримкою прибуло кілька автобусів активістів переважно із західноукраїнських областей, що дало змогу стримати наступ силовиків. 19 лютого біля управління СБУ у місті Хмельницькому смертельні поранення отримали учасники місцевого Майдану Людмила Шеремет (71 рік) та Дмитро Пагор (21 рік), а на блокпості на трасі Одеса–Київ загинув Віктор Чернець (36 років), якого збила автівка з тітушками чи силовиками, що на великій швидкості рухалася у напрямку Києва. Цього дня на Майдані загинуло до десятка людей. У цей час голова СБУ О. Якименко оголосив про початок "антитерористичної операції", звинувативши учасників протестів у вбивствах, захопленні держустанов та застосуванні зброї. Про плани СБУ провести так звані антитерористичні операції "Бумеранг" і "Хвиля" повідомив також народний депутат, перший заступник голови Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, генерал міліції Геннадій Москаль. Увечері того дня почалися переговори лідерів опозиції з Віктором Януковичем, після яких оголосили про перемир’я. Арсеній Яценюк заявив, що штурм і "зачистка" Майдану, заплановані владою на найближчу ніч, не відбудуться. Упродовж дня та наступної ночі активні дії у Києві не велися.

20 лютого 2014 року ‒ найкривавіший день подій Революції Гідності. Не зважаючи на оголошене перемир’я, сутички у ніч з 19 на 20 лютого між протестувальниками і озброєними спецпризначенцями продовжувались. Зранку до Києва приїхали численні автобуси з людьми з західних областей України. Беркутівці намагалися прорватися на Майдан. О 8 годині 55 хвилин учасники Революції Гідності почали підніматись Інститутською, щоб відтіснити силовиків. Приблизно з 9:03 бійці «Беркуту» відкривають вогонь по протестувальниках з майданчика перед Жовтневим палацом, згодом стріляють відступаючи догори парковою дорогою паралельно вул. Інститутській та з позицій за барикадою на вул. Інститутській навпроти верхнього виходу станції метро "Хрещатик". Пізніше ведуть прицільний вогонь по майданівцях з-за вантажівок і бетонних блоків, якими була перекрита вул. Інститутська в районі перехрестя з вул. Ольгинською. Активна стрільба припиняється близько 12:00, хоча останнього майданівця того дня Володимира Мельничука застрелили о 16:57. Лише в один день, 20 лютого 2014 року, смертельно поранені були 48 мирних учасників Революції Гідності, 157 отримали тілесні ушкодження, з них 68 вогнепальних поранень.

Цей відчайдушний героїчний наступ під автоматним вогнем зламав хребет режиму. Масові розстріли беззбройних людей на Майдані стали переломним моментом у перебігу Революції Гідності та привели до стрімкого падіння режиму Януковича. О 22:30 Верховна Рада України ухвалила постанову про засудження насильства в країні й заборонила проведення антитерористичної операції з використанням будь-яких різновидів зброї та спеціальних засобів проти громадян України.

21 лютого Верховна Рада України ухвалила Закони "Про відновлення дії окремих положень Конституції України" та "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України".

У другій половині дня на Майдані розпочалося прощання із загиблими 18–20 лютого. Після відспівування загиблих проводжали в останню путь вигуками "Герой!", "Герої не вмирають!" та піснею "Пливе кача по Тисині". До речі, упродовж січня–квітня 2014 року за різних обставин, подеколи до кінця не з’ясованих, загинули ще кілька учасників Майдану, які поповнили лави Героїв Небесної Сотні. Серед них зокрема Віктор Хомяк (Волинська область, 55 років), учасник Революції Гідності – його тіло зі слідами катувань знайдено 27 січня повішеним на каркасі металевої ялинки ("йолки"), що стояла на майдані Незалежності; Сергій Синенко (м. Запоріжжя, 35 років), учасник Автомайдану в Запоріжжі та Дніпропетровську (нинішньому Дніпрі), – живцем спалений у власному автомобілі 13 лютого 2014 року на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей; Олександр Подригун (Хмельницька область, 42 роки), учасник Революції Гідності – 21 лютого на вулиці Лісовій в одному з житлових масивів Києва його було знайдено з важкими травмами голови, що стали причиною його смерті 23 лютого; журналіст Василь Сергієнко (Черкаська область, 57 років), який неодноразово приїздив на київський Майдан, – закатований у Виграївському лісі неподалік Корсунь-Шевченківського 4 квітня 2014 року та інші. Всі імена Героїв Небесної Сотні та обставини їхньої загибелі зафіксовані Українським інститутом національної пам`яті.

Пізно ввечері 21 лютого стало відомо, що Віктор Янукович із довіреним колом охорони о 22:40 вилетів у Харків. 22 лютого Верховна Рада України 328 голосами підтримала постанову "Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень". Позачергові вибори президента України призначили на 25 травня 2014 року. Того ж дня виконувачем обов’язків Президента та головою Верховної Ради став Олександр Турчинов.

Однак боротьбу за Україну не було завершено. У лютому росія окупувала АР Крим та почала гібридну війну на сході України, захопила частину Донецької та Луганської областей, інспірувала сепаратистські рухи у східних регіонах України. Після подій у Києві список Героїв Небесної Сотні продовжував поповнюватися майданівцями, які загинули на Донбасі, адже з початком збройної агресії з боку Росії багато членів Самооборони Майдану вирушили на схід України, а дехто з активістів брав участь у заходах на підтримку територіальної цілісності держави. Навесні 2014 року проросійськими бойовиками, феесбешними найманцями були вбиті українські активісти свободівець Дмитро Чернявський, депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, активісти "Правого сектору" Юрій Дяковський та Юрій Поправка Дяковського та ще десятки українських патріотів. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року.

З початком російсько-української війни сотні учасників Майдану вирушили добровольцями на захист України. Серед них - громадський діяч, популярний блогер, перекладач, координатор проєкту «Свідки П`ятого універсалу», лейтенант ЗСУ, офіцер управління Першого десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Денис Антіпов «Бук», котрий одним із перших самотужки і розмістив на стелі Незалежності на Майдані Незалежності прапор Євросоюзу та разом з друзями зніс пам`ятник комуністичному діячу Мануїльському в урядовому кварталі Києва. А також - лейтенант ЗСУ(посмертно) Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі», котрий з листопада 2013-го пройшов увесь Євромайдан, а потім одразу вирушив добровольцем на фронт російсько-української війни і 9 років безперервно боронив рідну землю, одним з перших почав застосовувати на полі бою дрони, створив добровольчий загін «Вовки «Да Вінчі», на рахунку якого безліч вдалих військових операцій. Чи, приміром, капітан ЗСУ, командир 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» Андрій Янченко «Висота» (до речі, позивний отримав на Майдані, коли його сотня у протистоянні з силовиками обороняла верхню барикаду біля станції метро Хрещатик, боєць 1-ї сотні Самооборони Майдану, згодом сотник 42-ї сотні «Львівська Брама», котрий вже в квітні 2014-го почав формувати добровольчий батальйон територіальної самоборони «Київська Русь» у складі ЗСУ, що провів низку успішних воєнних операцій в Луганській та Донецькій областях у 2014-2015 роках (див. фільм «Перша сотня») та ще сотні, тисячі патріотів, учасників Революції Гідності, громадян своєї країни, які, усвідомивши масштаби небезпеки із вторгненням росії в Крим та на Схід України в лютому 2014 року, вирушили з Майдану добровольцями на війну.

У ці тривожні дні десятилітньої війни за свободу України ми складаємо подяку за мужність, гідність і незламність Героям Небесної сотні і Героям Українського Небесного Легіону, які полягли у цій праведній борні за рідну землю. Ми пам`ятаємо! Вічна пам`ять і слава Героям! Їхня кров кличе до помсти! Боротьба за волю триває! Смерть ворогам!

Музей історії міста Хмельницького.