Народився Дмитро 11 листопада 1997 року в українській родині Аліни Анатоліївни та Сергія Валерійовича Іверових. Закінчив загальноосвітню школу № 23, здобув фах маляра-штукатура-плиточника у професійно-технічному училищі № 24, але ні дня не працював за спеціальністю, пішов за контрактом служити.

Дмитро Сергійович Іверов – Воїн! Велет національного духу. Не піти на війну – це не про нього, та ще й не сам, а з рідним братом Владиславом. Мати виростила трьох синочків, трьох соколів-красенів, розумних, освічених, цілеспрямованих. Найменший Денис, улюблениць у братів, берегли його як родинний скарб, наставляли добре вчитись, займатись спортом, допомагали матеріально. Батько Сергій, тренер по картингу, заклав дух сили, дух боротьби за перемогу. Красивий, статний, мав кучеряве пшеничне волосся і голубі очі… Воїн-Русич! Дмитро ніби з кінокартини про українську Русь.  Дмитро захищав Україну ще з 2016 року, тоді йому було тільки 18. Служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Їздив у ротації, служив за контрактом. Коли розпочалася повномасштабна війна, він теж пішов одним із перших захищати Україну. «Це мій обов’язок, я маю йти!», «Ми для того тут, щоб у вас все було добре», – пояснював рідним, і ніщо не могло зупинити цього русявого, добродушного, вічно усміхненого Велета із зростом 1,84… «Один із нас обов’язково повернеться живим», - обіцяли брати-воїни батькам.  На війні Дмитро був безстрашний, міг безпечно по мінному полю провести на завдання цілу групу побратимів, просив допомоги у свого діда, який був льотчиком і заклав у ньому силу волі, гідність і мужність.  Дмитро казав друзям, що дід його чує з небес і допоможе.

Дмитро хотів бути військовим ще з дитинства, гартував себе і чекав повноліття. У дитинстві разом із старшим братом займався картингом, мотокросом. Тренером був їхній батько Сергій Іверов. Він на той час очолював команду з картингу в Хмельницькій області. Його друзі дитинства і колеги по картингу кажуть, що Дмитро був найкращий серед них, сміливий, веселий, життєрадісний простий хлопець, який пішов захищати країну… Вони вірять, що Україна переможе і звитяга Героїв не буде даремною.

У складі штурмової бригади «Едельвейс» пройшов Бородянку, Ірпінь, Бучу. Під Гостомелем з братом Владиславом були поранені, але після тижня реабілітації знову фронт… Це був надто тернистий шлях визволення населених пунктів. Тижнями не виходив на зв’язок, проте ніколи не розказував рідним про пекло війни, лишень заспокоював вагітну дружину. З Вітою зустрічався ще з шкільної лави, у 2017 році побрались, народили синочка Артема, а ще у Дмитра є донечка Соня, любив з ними бавитись і гуляти з своєю маленькою коханою квіточкою.

Дмитро зателефонував дружині 3 липня 2022 року, довго розмовляв, розпитував про все і всіх. Він ніби хотів набутись їхньою із сином Артемом енергією і несподівано сказав: «Як мене не стане, не плач за мною!», а четвертого він пішов до свого Діда, який був його оберегом…

Указом Президента України №805/2022 про відзначення державними нагородами України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі  нагороджений Дмитра Сергійовича орденом “За мужність” ІІІ ступеня..

Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції», нагрудним знаком «Учасник АТО».

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.