Народився Максим Яровець у Хмельницькому 13 січня 1995 року. У 2012 році закінчив школу №18 імені В’ячеслава Чорновола. Малим його навіть не було за що особливо сварити. Любив історію, читав багато про військові події, а коли підріс, то зацікавився військами спецназу. Купував книги про спецназ, дивився фільми, слухав їхні пісні. Старшокласником швидко подолав свою хворобливість і став серйозно займатися спортом, готуючись до вступу. І хоча родичі просили, щоб вступав до Хмельницької національної академії Державної прикордонної служби, Максимів вибір був непохитним: лише розвідка та спецвійська. Тренування, навчання, стрибки з парашутом – ніколи й додому з Одеси було їздити. Батьки щомісяця приїздили до нього, бо в курсанта був напружений графік навчання й підготовки. І лише після випуску перевів дух під час відпустки. Він почувався по-справжньому щасливим і хотів своїм щастям поділитись. Телефонував своїм друзям і однокласникам, аби поспілкуватись і разом провести час. А ще в Максима був намір: коли приїде у відпустку – організувати спільну поїздку однокласників у Карпати на п’ять днів. Нагадував їм, щоб відпросилися з роботи на той час…

«Максим обрав шлях воїна, сміливо ставши на захист України в складний для неї час. «Скіф», такий позивний мав Максим, прийшов на війну 21-річним юнаком, який прагнув щось змінити, прагнув учитися й навчати інших. Він був прекрасною людиною та хорошим командиром для бійців. Мав свою точку зору і, коли був упевнений у ній, переконливо її відстоював. Завжди був поруч зі своїми хлопцями і, був у них у повазі, не дивлячись на зовсім юний вік. Бо тут повага та визнання здобуваються не кількістю зірочок на погонах, а вчинками. Офіцер. Дійсно гідний, справжній та мужній офіцер», – поділилася спогадами його посестра Руслана Нечаєва.

Після двотижневої відпустки по закінченню факультету військової розвідки Одеської військової академії батьки поїхали з ним до міста Рівного, куди його направили служити в 130-й окремий розвідувальний батальйон. Максим з однокурсником Олександром Чехрієм пішов у військову частину доповісти про прибуття, а батьки вирішили в місцевій газеті оголошень пошукати житло для молодих офіцерів. Зателефонували за одним із номерів і вже збиралися йти дивитися помешкання.

«Тут, бачимо, виходять хлопці з КПП, такі серйозні, – розповідає мама Наталя Леонідівна. – Максим каже, що, мовляв, забирай, мамо, усі ці ковдри й подушки, і їдьте додому. Я питаю: а де ж будуть жити? І тоді він сказав правду: «Усі наші в зоні АТО, на Луганщині. І ми теж їдемо туди, бо ми ще в академії написали рапорти, щоб направити всіх у зону АТО. Як будемо сидіти вчитися, коли там іде війна?». Він перебрав речі, лише військове склав у наплічник. Батько вирішив, що піде служити добровольцем у його батальйон, та син нагадав, що він уже не дитина й по-офіцерському розпорядився: обом пильнувати молодшу сестру Марину. З війни Максим намагався телефонувати сам: їсти вистачає, взутий, одягнутий. Зізнався, що купив німецькі берці, бо отримані ще зразу розлізлись і промокали.

Командир мав можливість не ходити на «вилазки». Та після наради таки пішов. Під час повернення із завдання до своїх позицій групі залишалося 600 метрів. Міна-розтяжка «МОН-50», прихована під водою в рівчаку біля міста Мар’їнка Донецької області, не дала здібному командирові роти шансів стати колись генералом…

Указом Президента України від 3 лютого 2017 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Рішенням дев'ятої сесії Хмельницької міської ради від 26 жовтня 2016 року за жертовність, героїзм, незламність духу в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України воїнові присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».