Іван народився 4 грудня 1979 року в селі Юрченки Летичівського району, в гарній українській родині Василя та Тетяни Віхтюків. «Він ріс турботливим сином та братом, завжди допомагав батькам, робота горіла у його руках, умів ділитись, віддавав останнє, – згадує старша сестра Івана Оксана. – Зі шкільних років захоплювався історією, посідав призові місця в олімпіадах з історії». Після школи в рідному селі хлопець навчався в Летичівській школі №2, вступив до Кам’янець-Подільської сільськогоспакадемії, де й здобув звання офіцера на військовій кафедрі.

В історії залишиться мить вічності, означена датою 28 серпня 2015 року: 35-літній командир інженерно-саперного взводу оглядав оборонні позиції біля Волновахи. Було оголошене перемир’я, позаду рік війни, а попереду, за кілька тижнів, Іванове повернення додому. Але – постріл із російського танка... Поранений лейтенант Іван Віхтюк щосили намагався допомогти побратиму прапорщику Віталію Олійнику. Він же завжди говорив бійцям: «Хлопці, я вас сюди живими привів – я вас живими звідси всіх виведу!».

Досі бойова вдача не підводила цієї обіцянки менеджера за професією захищати Батьківщину. Боротьба за життя взводного Віхтюка розпочалася через двадцять хвилин у машині швидкої допомоги, потім на операційному столі. Кажуть, що Іван і з хірургами намагався жартувати, а вони тримали його на цьому світі ще вісім годин, сподіваючись на його міцний організм. Та в ніч з 28 на 29 серпня серце Івана Віхтюка перестало битися.

Ця мить по-різному важить в історії родини Віхтюків, в історії війни і в історії України. Передісторія, мабуть, почалася з повістки з військкомату. Офіцери запасу були напохваті.

«Я тоді наполягла, аби чоловікові дали відстрочку, адже доня була ще зовсім маленькою. Потім було ще дві повістки, та я була проти того, щоб чоловік ішов на війну. Ми навіть сперечалися через це, – розповіла дружина Івана Віхтюка Наталя. – Та коли повістка прийшла вчетверте, Іван сказав: «Я не буду ховатися! Бо коли вони прийдуть на наші землі, що я скажу синові, якщо спитає: «Тату, а де ти був?»». З початку вересня 2014 року Іван поїхав на навчання в Яворів, звідки його направили до 72-ї окремої механізованої бригади в Білу Церкву, а потім – відрядження в зону АТО. Рідним своїм Іван Віхтюк не розповідав про місце перебування, та стрілянину й вибухи інколи було чути через телефон, дружина вже розрізняла постріли з БТР і танка.

«Виконуючи одне із завдань у Гранітному, підрозділ Івана встановив український прапор на території, яку контролював ворог. Його наші сапери замінували, – згадував побратим Віхтюка майор Євген Фоменко. – Противник навіть не міг до прапора наблизитися».

У першу відпустку перед Новим роком він приїхав із Гранітного, що над річкою Кальміус на Донеччині. Навіть перебуваючи вдома, Іван тримав ситуацію в зоні АТО під контролем, бо йому постійно дзвонили, питали його поради. Він знаходив спільну мову з усіма і вмів професійно командувати.

Іван розповідав, що їхню бригаду майже повністю забезпечували волонтери. І Наталія Віхтюк стала активно співпрацювати з волонтерськими організаціями, передаючи продукти, маскувальні сітки, які плели в Хмельницькій школі мистецтв, учнем якої був син Віхтюків Дмитрик. Іван піклувався про підлеглих, віддавав свій маскувальний чи термоодяг, якщо комусь не вистачало. А коли волонтери через обстріли не могли вибратись на мирну територію, то ночували в укритті військових. Іван віддавав їм своє ліжко, а сам спав на підлозі.

Працювати розпочав у селі Голосків, де познайомився з майбутньою дружиною. «Особливо вразив синій глибокий погляд… У такого парубка не можна було не закохатися», – зізналася вона. Подружжя осіло у Хмельницькому, народився первісток, незабаром – дочка Аліна.

Іван дуже любив збиратись у родинному колі, шанував українські традиції, звичаї та свята. Завжди зі своєю сім’єю приїжджав до батьків на Різдво та Великдень, навіть коли перемітало дороги. Був сильний духом, уважний до батьків, відповідальний у праці. Захист України став його покликом і обов’язком у буремний час.

Нагороджений Іван Васильович Віхтюк орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медалями «Захисник України», «За оборону рідної держави». Його нагороджено Почесною відзнакою міської громади «Мужність і відвага».

За проявлену мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України рішенням дев’ятої сесії Хмельницької міської ради від 26 жовтня 2016 року Івану Віхтюку присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького». Він також Почесний громадянин Летичева.