Ми ведемо війну проти країни, розмір якої у 28 разів більший за розмір нашої держави, населення якої чисельніше за наше у 4 рази, військовий потенціал якої кратно перевищує наші можливості. Ми ведемо війну на суходолі, у повітрі, на морі, в кіберпросторі… Не знаю, як хто, але ми тримаємось, перегруповуємося, нарощуємо резерви, зміцнюємо оборону і поступово звільняємо рідну землю. Ця констатація факту генералом Валерієм Залужним говорить про те, які залізні і незламні наші воїни, які мотивовані перемогою, і яка висока ціна свободи нашого народу…
Перемога дається нам дуже важко. Але вона неодмінно буде. Ці слова рефреном звучали у голові нашого воїна Вадима і в головах його побратимів, але у дзвінках рідним ні слова печалі, ні крихти втоми від риття окопів, від холоду і голоду, ні розчарування, що стоять проти лютого, до зубів озброєного важкою технікою ворога з одними автоматами, тільки ніжне і тепле: «Люблю тебе, МАМО!» Один у мами СИН, чорнявий, стрункий і кремезний, освічений, вихований добротою, стриманістю і любов’ю. Був завжди усміхнений, світився людяністю, мав добре, щире серце, шукав себе у цьому житті. Любив футбол, це була його стихія, звичка піти пограти з друзями і насолодитись свободою сили, яку вкладав у м’яч. Був сумлінним майстровитим різьбярем по каменю, жив з вірою у прекрасне, завжди був вірним другом.

Народився Вадим Борисович 30 жовтня 1989 року в Хмельницькому. У 2005 році закінчив Технологічний багатопрофільний ліцей, у 2009 році Хмельницький університет економіки і підприємництва. Пройшов строкову військову службу у Збройних Силах України.

16 лютого 2021 року підписав контракт зі ЗСУ та проходив службу в 128-й гірсько-штурмовій бригаді міста Мукачево, військова частина 1556.
«Усі люди воюють і я буду», – повідомив батькам і поїхав на передову в зону АТО. Завжди дзвонив рідним, писав смс, повертаючись із важких завдань: +, «Я є!», «Все добре» – незважаючи на ті пекельні події в Пологівському районі Запорізької області. Стояли з побратимами піч-о-пліч, стримували знавіжнілого ворога, який сунув і обстрілював з важкої техніки. Батьківське серце трішки заспокоювалось короткими повідомленнями і тішилось любов’ю і гордістю за єдиного сина. Але не надовго.

У час великих випробувань, людина завжди відчуває вічність розлуки… Вадим у той вічний день, 20 квітня 2022-го, коли у рідної мами Галини Аркадієвни навіть 90 Псалом кудись дівся, обзвонив всіх: рідних, однокласників, навіть  троюрідних  сестер  в  Парижі  і Празі, встиг усім сказати добре слово, бо мав у серці невичерпну любов і доброту…

«Зараз наші воїни скроплюють своєю кров’ю українську свободу та державу. Якби не було цієї жертви, ми б не вистояли. Тому, дякуючи Вадиму і всім нашим Героям, ми сьогодні можемо спілкуватися, жити, трудитися, дихати українським повітрям. І у ритмі синьо-жовтого українського прапора вільно б’ються наші серця», – сказав його капелан.

«Завжди був веселий, завжди людина, яка жартувала, завжди всім допомагав. Вчилися в школі, буквально два тижні тому з ним говорили. Вадим вірив, що все буде добре, вірив в перемогу, дуже хотів додому. Нам дуже буде його не вистачати. Всі його дуже любили і поважали», – кажуть його однокласники.
«За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Якимчук Вадим Борисович – старший солдат нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня – указ Президента від 26 травня 2022 року.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.