У час боротьби за Україну кожен з нас вносить свою частку в нашу славетну перемогу. Навіть діти сьогодні вражають своєю зрілістю і справжнім патріотизмом, прагненням перемогти зло, яке прийшло до нас з півночі.

Дмитро не тільки вніс свою частку в славетну перемогу – він віддав сповна, віддав життя за Україну. Дуже юний, романтичний, цілеспрямований і відвертий, рішучий і послідовний. Сказав матері: «Іду у військовий комісаріат з друзями, підем служити». Пішов… Бо була ціль – служити Україні, яку любив. Брав приклад з атовців, з якими дружив і ймовірно ставив їх собі за приклад мужності у своєму житті.

Був закоханий у свою чорняву красуню Іринку ще з 9 класу НВО № 4. Здавалось, що їхнє щастя не має меж. Розумні, красиві, юні, обвиті романтикою кохання юнак і юнка розуміли один одного з ніжного погляду очей. Чекали один
одного, і на весну 22-го Дмитро збирався запропонувати Ірині не тільки каблучку вірності, безмежного кохання, а й ціле життя в любові і радості, бо дуже мріяв про велику родину, за як у рідної матусі був єдиний син.

Дмитро мав когорту шкільних товаришів, вони завжди його чекали, бо додавав адреналіну у їхнє і своє життя. Часто знаходив друзів і серед малечі, охоче з ними бавився як з рівними.

Любив книги. Ще змалечку завжди обирав книгу замість ще однієї порції морозива, а пізніше, вже підробляючи і маючи власні кишенькові купував сам і зі смаком читав різні жанри від класики до сучасних письменників. «І навіть пізніше, вже перебуваючи в зоні АТО просив родину переслати йому книги», – згадує рідна мати Анастасія.

А ще надто любив тварин. Навіть на службі в ЗСУ мав чотирилапого друга Кузьміча. Собака ні на крок не відходив від свого господаря, цілував Дмитра і ображався, як той був зайнятий серйозними військовими справами.

Після закінчення школи Дмитро пішов навчатись стаціонарно в Хмельницький фаховий політехнічний коледж, пізніше сам перевівся на заочне відділення, щоб піти служити в десантно-штурмову бригаду – манила сила і безстрашність.

Народився Дмитро 9 листопада 2001 року в селі Петрівське, Кам’янець-Подільського району. З трьох років жив з матір’ю в Хмельницькому, закінчив НВК № 4. Школу дуже любив: у ці роки він пізнавав світ, цікавився усім, шукав щось нове, брав участь в усіх заходах. Клас часто подорожував, і Дмитро кожного разу, повертаючись з чергової подорожі, був вражений красою України, кожним її куточком. Тоді і з’явилась у нього мрія подорожувати Україною, і вони разом з однокласницею Ірою склали маршрут спільної подорожі в майбутньому.
 
Мати не перечила, бо ще з дитинства привчила його до свободи вибору у прийнятті відповідальних рішень. На вишкіл його відправили в навчальний центр «Десна» і вже звідтіля Дмитро зателефонував матері і повідомив, що підписав контракт на три роки, чим поставив матір в стресовий стан. «Диплом випускника коледжу Дмитро захищав уже в окопі, на то було 10 хвилин», – каже директор закладу Вадим Володимирович Овчарук. Захистився, отримав диплом, радів неймовірно.

Мати Дмитра, Анастасія, ще сама така молода і красива, згадує про сина: «Завжди усміхнений, завжди підбадьорить, допоможе розправити плечі і теплим люблячим словом зніме її зажуру і підсилить віру. Одного разу почав поряд із навчанням заробляти власні кошти і на першу зароблену платню накупив троянд і роздав їх біля підземки українським красуням, бо хотів, щоб вони посміхались, як його рідна мати, і були щасливі, але й сам сяяв від такого вчинку».

Дмитро любив людей, завжди намагався усім допомогти і підтримати, поділитись тим, що мав. Він обожнював життя і смакував його наповну, здавалось, ніби заздалегідь хотів насолодитись усіма його гранями…

Спішив жити, бо все хотів спробувати і осягти своїм розумом: секція боксу, регбі, вільна боротьба в спорткомплексі УВС, гопак в «Козаках Поділля», власні вірші, навчання в коледжі, строкова служба, контрактна армія – це все його самостійні рішення. Радів, що проходив вишкіл на Яворівському полігоні, але не тільки навчався, а й відповідав за навченість своїх підлеглих. Прагнув бути професіоналом і цінував професіоналізм кожного задля збереження життя та служіння Вітчизні.

Того лютого ранку 2022 року Дмитро був з побратимами на степовій Херсонщині. Страху не було, але було прагнення встигнути, не дати прорватись ворогу, захистити край… Одну атаку вони відбили з побратимами і, як крутянці, розчарували жорстокого ворога, що їх не зустріли з квітами та хлібом-сіллю… Але наступний бій виявився занадто нерівним по силі, то було пекло в українському степу. Вигідні позиції зайняв ворог. Позиції наших хлопців прострілювались як на долоні та й незабаром ворог посунув суцільною танковою лавиною. Наші воїни йшли на БТР-х проти танкової броні. Місцеві жителі бачили той навіжений бій і крізь власний страх і ризик допомогли зраненим хлопцям вийти з поля бою, але Дмитро був поранений важко…

Мати: «Моє серце в крові, у душі пустка від думки, що Ніколи, Ніколи не прийдеш, не обіймеш, не почую такий рідний до тремтіння голос… Ніколи не прийму, що твоє життя забрали… Ти Герой! Вклоняюсь тобі, СИНУ! Ти завжди будеш у моєму серці!».

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.