…21 століття. Центр Європи. Ніхто не сподівався на таке варварство північного «великороса», хоч всі знали його незмінну багатовікову понуру натуру: нищити, завойовувати, катувати, «пильнувати» чуже добро, нажите важкою працею волелюбного народу.

Давидківці… Край людей, які люблять свою вільну працю, свою землю, є господарями життя. Краса природи, любов і злагода, самодостатність – це стан їхнього буття. І ніякі буревії їх не ламають і їм не страшні. Родина Стасюків Олександра і матері Тетяни у Давидківцях поважна і хазяйновита. Народили двох синочків Богдана і Юрія. Діти зростали в любові, душевному теплі і взаємоповазі. Батько передав синам силу розуму, чоловічої аристократичності і честі, ненав’язливе вміння турбуватися про ближнього, а мати – доброту і мудрість віків. Богдан був молодший.

Богдана завше можна було бачити з багатокілограмовим навантаженням під час щоденного бігу десятків кілометрів: Хмельницький-Давидківці – за 45 хвилин і у власне задоволення. Пробіжка у бронежилеті із 24-кілограмовою гирею – це було його щоденне звичне заняття. А дальше купання: чи то влітку, чи то в крижаній ополонці взимку за будь-якої погоди в його улюбленій річці Дзвінці. Друзі дивувались його витривалості і надто ранніми о п’ятій годині спортивними заняттями, а він не зважав, казав: «Що проспиш, то не проживеш» і продовжував майстерно гартувати свій дух і тіло. І мріяв…, планував… Не терпів шкідливих звичок, вважав безглуздим витрачати своє життя на алкоголь та сигарети.

Богдан рано пішов працювати, вмів усе: чи то зварка металу, чи будівельна галузь, чи інша робота, але обов’язково якісно, професійно, чесно і скорпульозно. Він жив і працював для всіх, хто потребував того, допомагав всім із задоволенням.

Працюючи в Ізраїлі, скучив за рідною мовою, почав багато читати і не просто читав, аналізував, приміряв обставини, героїв книжок до себе, робив власні висновки. Як народився синочок Дмитро, разом із дружиною Світланою привчали і його читати, розуміти логіку подій, аналізувати. Богдан не тільки працював над своїм духовним рівнем, він обточував своє тіло, як каменяр лупає скелю і творить витвір.

Народився 1 липня 1987 року. Закінчив у Давидківцях школу. У 2003-2005 роках навчався у вищому професійному училищі №4 за спеціальністю «Муляр, електрозварник ручного зварювання, монтажник сталевих і залізобетонних конструкцій». Це був незвичайний юнак. Він ніколи не сидів без діла. Його сила характеру, його доброта і порядність дивувала односельчан і спонукала його поважати.
Мав всюди багато друзів і знайомих. Його любили, його чекали, щоб поспілкуватись, почути розумні речі. Але він більше любив самоту, спорт, свої книги, свою родину і свою Україну. Розумів, що Україну чекає важка, велика війна і тихо готував себе до спротиву. В АТО він пішов у 2017 році, уклав контракт із славнозвісною «вісімкою». Хотів бути серед найкращих. Сили спеціальних операцій – це було йому і по духу, і по гарту. Був зачарований професійністю, силою волі і силою духу спецпризначенців і органічно вписувався в їхню незламну когорту.

24 лютого не було для Богдана несподіванкою, але не думав, що так масштабно. Обняв ще сплячу дружину, заспокоїв, узяв вже давно підготовлений наплічник і пішов незламно захищати свого сина, родину і свободу свого народу. Дружина Світлана, його тендітна розумниця, з якою Богдан прожив майже 13 золотих років, тривожилась за свого коханого, бо був для неї всім: справжнім чоловіком, і другом, і порадником… Як була вільна хвилинка, телефонував їй з фронту, заспокоював, надсилав смс з квітами для неї, писав, що все добре і що обіцяє повернутись.

6 червня 2022-го… 14:30 фатальний обстріл селища Покровського на Донеччині. Це там, де свідомі жителі в перші дні війни, коли ворожі обстріли не припинялись ні вдень, ні вночі і неможливо було підвести військову амуніцію, підгодовували наших воїнів і просили не покидати їх, утримати рубежі… 
Богданова машина потрапила під мінометний обстріл, і ввесь удар він взяв на себе… Його Світланка о 14.00 хотіла надіслати йому фото шкільного табеля Дмитрика із відмінними оцінками, порадувати, але передумала турбувати свого лицаря. Він і справді Лицар, сильний духом і вірою, і ту віру передав синові. Коли Світлані важко, Дмитро питає рідну маму: «Чому ти сумна, розкажи, я тобі допоможу?», – і це в 11 років. Син став дорослим, заступив батька.

Богдан прийшов до Світлани уві сні й попросив пробачення, що обіцяв і не повернувся: «…Вибач за 22-й. Вибач, що не все сказав»…

Отакі вони ті Українці. Нестерпно прагнуть волі, спішать жити, люблять красу, романтику життя, господарювати і дітей. Діти – то їхній увесь замріяний світ, і вони ладні за нього життя віддати. Богдане, як ми тебе любимо, але не встигли сказати… Пробач. Як ми тобі вдячні, за те лицарство, за ту звитягу, що не дала ганьби, а дала всесвітню Честь і Славу Україні, можливість перемогти ганебного ворога і не дати за три дні пройти по Святому Хрещатику… Віримо, що остаточна перемога буде, вона не за горами… Віримо!

Указом Президента України №471/2022 Стасюк Богдан Олександрович нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.