Сім’я, родина, Україна – це рідні серцю Олександра слова і почуття. Жив. Працював. Любив життя…

Одружився в 2000 році. Чекали з дружиною Світланою довгих п’ять років народження своєї донечки Каріни. Любив свою доньку понад усе своє життя, пестив її, виконував забаганки та наставляв на шлях істинний, щоб розумницею була. Каріна завжди чекала свого батька з роботи, щоб разом виконувати уроки. Радів, що має гарну донечку, родину, що в дома затишно йому, бо зростав самотньо, без батька. Мати ростила сама єдиного сина і теж рано пішла в засвіти. Сім’я Олександра жила дружно, в достатку, любили і поважали один одного. Вільний час проводив завше в теплому сімейному колі, відчував, що його чекають, люблять і цінують. Олександр завжди пам’ятав свій день одруження із Світланою, був уважний, завжди були квіти в їхнє весільне свято. Був гурманом м’ясних страв. Це було його хобі приготувати і почастувати родину м’ясними смаколиками і не тільки в свята. У 1 клас вів донечку Каріну за руку з дружиною, не міг пропустити цей щасливий момент, а після випуску в четвертому класі з гордістю танцював з нею «Вальс». Каріна чекала того танцю з рідним батьком і на випускному вечорі в 11 класі, але не судилось вже сивочолому батькові танцювати з єдиною донечкою-красунею… Воював… Війна забрала кохану, рідну людину…

Олександр Володимирович воював ще з 2015 року. Брав участь у зоні АТО, згодом в ООС на території Донецької та Луганської областей. «Гарячі точки»: Авдіївка, Попасна, Лисичанськ… такі надривні і виснажливі для українських воїнів. Пройшов… Мав позивний «Сідий», був сивочолий як молоко, і це був не єдиний наслідок війни…

Після повернення з АТО в 2016 році пішов знову працювати на будівництво, але завжди хотів до своїх побратимів у 24 роту. Коли російська армія розв’язала активну фазу війни в Україні лютого 2022 року, Олександр на початку березня знову пішов захищати її цілісність і державність.

Народився Олександр Володимирович 16 січня 1976 року в селі Пашківці Хмельницького району. Закінчивши місцеву школу пішов навчатись в Хмельницьке вище професійне училище № 25 на спеціальність «Слюсар-монтажник». Після строкової служби в армії влаштувався працювати в Хмельницькому на підприємство «Будкомплект».
На війну Олександра викликали по дзвінку, дзвонили кожен день, запитували, чи на місці, а 6 березня 22-го вже відправили в місто Рівне на злагодження.

Через ракетний обстріл їх перевезли в Умань, а далі – Мар’їнка, яка нещадно обстрілювалась ворогом. За словами військових ЗСУ, місто Мар’їнка, неподалік Донецька, щодня обстрілюється фосфорними снарядами, забороненими Женевською конвенцією із російських реактивних систем залпового вогню та іншого важкого озброєння. Фосфорні гради щодня падають на українську землю. З міста нічого не залишилось. Натиск ворога йде з усіх сторін. На одного нашого воїна 15 ворожих москалів. Проте українські воїни вірили, що утримають рубіж, ще й встигали під обстрілами підгодовувати місцевих жителів, що не виїхали і ховались по підвалах від реактивних снарядів… Олександр не втрачав віри у перемогу, дзвонив дружині і жартівливо говорив: «Не переживай, ми через Білорусь на червону площу дійдемо. З українськими прапорами!». Воювали в польових умовах, були як на долоні у ворога. Зброї не вистачало, мали два гранатомети на увесь батальйон і берегли їх, більше власного життя. І в тому останньому бою Олександр 8 квітня 2022-го під Мар’їнкою віддав життя за Україну, рятуючи побратимів і свій такий цінний для них і нього гранатомет…

Капелан Даніїл Тарнавський наголошує, що «немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою покладе за друзів своїх»…

«Повною мірою це стосується кожного військовослужбовця, який вирушає на поле бою, захищаючи територіальну цілісність своєї держави України, який охороняє свою сім’ю, охороняє своє місто, село, свою земну Батьківщину», – додає капелан. Голова громади села Пашківці Віталій Гралюк розповідає: «Ходив із Олександром в одну школу, той був на кілька років молодшим. Після школи Олександр навчався в училищі у Хмельницькому на будівельника. Був доброю і світлою людиною, не боявся працювати. Мати Любов Петрівна виховала його людяним, чесним, справедливим, з шаною до людей».

…Його руки були в мозолях, обпечені війною, але вони надійно тримають небо над Україною. І над його родиною, над його донечкою Каріною, яка не мислить своє життя без України, яку захищав її батько.

Олександр Володимирович Самофалов указом Президента № 418 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Має нагрудний знак «Учасник АТО».

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Олександру Володимировичу Самофалову присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.