Кадровий офіцер, педагог з патріотичного виховання із першого дня повномасштабного вторгнення російських окупантів став у бойовий стрій у складі 3-ої окремої танкової бригади. Займав посаду командира новоствореної військової частини А4168 гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону окремої танкової бригади Корпусу резерву Сухопутних військ ЗСУ.

Безпосередньо у військовій частині Анатолій Петрович проводив навчання особового складу премудрості артилерійської науки, здійснював розконсервування бойових машин, організовував волонтерську допомогу для відновлення їх боєздатності, координував допомогу волонтерів щодо забезпечення воїнів військовою амуніцією.

Анатолій Назаренко вже в березні 22-го здійснив бойове злагодження дивізіону артилеристів, вивів ввірений йому підрозділ на бойове чергування в районі пекельного Ізюму Харківської області.

Згідно з повідомленнями Міноборони за березень місяць: «На Харківщині ворог силами до 2 батальйонних тактичних груп намагається захопити місто Ізюм. Українські захисники стійко боронять населений пункт, тому противник вдався до своєї підступної та злочинної практики – обстрілів житлових кварталів. Ракети та бомби влучили і в центральні райони Ізюму. Нелюди ведуть справжній геноцид українського народу. Дії російських окупантів нічим не відрізняються від тактики фашистських військ».

Ціною власного життя 28 березня 2022 року в селі Сулигівка Анатолію Назаренку вдалось забезпечити передислокацію артилерійського дивізіону з-під ворожих артилерійських обстрілів та авіаударів. Артилерійський дивізіон не втратив боєздатності після бойового зіткнення з ворогом через чіткі та професійні дії свого командира, який до останнього керував підрозділом та залишався на полі бою. Побратим Анатолія Назаренка Юрій Ісько каже: «Це був справжній командир: вольовий, грамотний. Він організовував нашу бойову роботу так, як потрібно. Сам був попереду. Він був дуже професійним, підготовленим, мужнім, героїчним офіцером, патріотом нашої країни».

Народився Анатолій Назаренко 8 червня 1968 року в с. Новосілки Самбірського району Львівської області у сім’ї військового. З переїздом батьків до Хмельницького закінчив тут гімназію № 2. У 1985 році вступив до Хмельницького артилерійського командного училища, після закінчення отримав офіцерське звання лейтенанта. Із 1989 року почався його довгий, тернистий шлях військового, воїна, який своїм розумом, вмінням, цілеспрямованістю дослужився до високих посад: від командира протитанкового взводу до начальника штабу 55 окремої бригадно-артилерійської групи В/Ч 1552 в м. Біла Церква. До цього служив у військових частинах міста Хмельницького, Веймарі (Німеччина), Києві.
 А до цього в навчальному закладі міста Хмельницького Анатолій Петрович викладав предмет «Захист України», в інституті післядипломної освіти – ділився знаннями із вчителями. Його колеги згадують про Анатолія Петровича як дуже відповідальну людину. Він приділяв чимало уваги патріотичному вихованню молоді.

У Хмельницькому Анатолія Петровича Назаренка знало чимало людей. Це був чоловік з глибоким національним ядром і ця ядристість була в кожному його вчинку, слові, ділі, пораді. Був освіченим, щирим і професійним, не байдужим до справ громади. Мав велику когорту навчених ним вчителів і учнів. Мав загострене почуття справедливості, вмів турботою про ближнього зігріти душу кожного, допомогти, запевнити ближнього у вірі, що все буде добре.

«Мав честь бути знайомий з Анатолієм Петровичем особисто. Ще років десять тому в Хмельницькій міській раді на зміну «рускомировской зарнице» ми запровадили навчальну військово-патріотичну гру Сокіл (Джура). Анатолій Петрович, працюючи в обласному інституті вдосконалення вчителів, працюючи в одному із закладів громади, допомагав нам реалізовувати і запроваджувати військово-патріотичну гру, – розповідає Олександр Симчишин. – Пам’ятаю його, як спокійну людину, людину надзвичайно патріотичну. Людину, яка виховала тисячі, а можливо й десятки тисяч діток на хвилі патріотизму, на хвилі любові до України. Вони завжди орієнтувалися на героїв. Героїв минулого. На козаків, на гетьманів. І тепер – я впевнений – ці діти будуть орієнтуватися на таких, як Анатолій Петрович Назаренко».

Анатолій Назаренко завжди був героєм, чудовим сім’янином та вірним другом. Про це говорить його дружина Наталія Назаренко: «Він подарував 33 роки щасливого, сімейного життя, взаємного кохання, взаємоповаги, радості та любові мені, його дружині. Де б ми не жили, де б не служили, ми завжди були разом. Дві половинки одного цілого. Ми виховали чудових дітей – сина Романа та доньку Аліну. Діти виросли, одружились та народили нам онуків Поліну і Любомира.»

Так… Народив сина, посадив дерево, побудував будинок… захистив Україну! Іншим він не міг бути.

Донька Альона згадує, що коли батько дізнався, що вона народить йому онука, він зробив свято і жартував, що буде Любчик. Любов і мир – так було виконано волю батька, вже вдруге дідуся. Любомир дуже схожий на діда Толю: лоб, посмішка, грайливі очі. А ще, родина пригадує, як батько смачно вмів готувати і запрошувати всіх на гостину. І тепер за традицією вони і надалі збираються в родинній хаті, відчуваючи єдність і тепло батьківського роду.

Указом Президента полковник Анатолій Назаренко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.