Народився Віктор Сергійович 22 лютого 1993 року в сім’ї військовослужбовця, українець. Закінчив загальноосвітню школу-інтернат I-III ступенів імені Петра Панча на хуторі Корчунок. Далі Київський військовий ліцей імені Івана Богуна і 1 серпня 2011 року вступив на навчання у Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ». Тут прийняв присягу на вірність Україні. Це був старт важкого, але почесного шляху становлення українського офіцера.

Один із кращих офіцерів, людина сонця і людина життєлюб – саме таким запам’ятали Віктора рідні, колеги і друзі. Він служив у 19 ракетній бригаді «Свята Варвара» у місті Хмельницькому ще з 2016 року, захищав Україну, постійно їздив у відрядження і ротації на схід країни в зону АТО. За два дні до повномасштабного вторгнення російської армії в Україну Віктор Сергійович відсвяткував свої 29 років. Став на захист країни.
18 березня 2022 року, в ході виконання бойового завдання пішов у небо в Запорізькій області. Ракета…
«Віктор був один з кращих офіцерів, який служив у нашій частині. Я познайомився з ним, як тільки він прийшов у нашу частину. Він був добрим, відповідальним, людяним, завжди відгукувався на прохання. Був вірним другом, з яким можна було поговорити на різні теми. Втрата такого офіцера – це не лише горе для нашої військової частини, але й для всієї країни», – каже пресофіцер Олексій Наконечний.
«У 29 років Віктор був капітаном, справжнім офіцером. Тому я хочу дякувати за його героїчне життя. 29 років насправді дуже коротке життя. Але це життя справжнього Героя», – сказав міський голова, звертаючи увагу на низку нагород захисника.
Побратими пригадують перші лейтенантські кроки, які разом із ним розпочали в зоні проведення антитерористичної операції, говорять, що це гарна світла людина, професійна і патріотична, і неможливо оцінити біль втрати жодними словами. Це великий шрам на серці військової частини, великий сум в душі кожного військовослужбовця.

Віктор Мазур служив майже все своє доросле життя. Після закінчення військового навчального закладу він прийшов у 19 ракетну бригаду «Свята Варвара» на посаду офіцера зв’язку. У нього непроста сімейна доля, він рано втратив батьків. Його прийняли на виховання хрещені батьки. Він був відкритим і щирим, і таких людей, на жаль, дуже мало, і дуже шкода, що військове братство втратило такого побратима.
Нагороджений нагрудними знаками: «Учасник АТО», «Ветеран війни»; відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Віктор ішов по життю твердо, красиво і впевнено. Знав чого прагне, мав амбітні цілі, постійно самовдосконалювався фізично і професійно. Турнік, біг навколо озера були улюбленими заняттями. Для нього служба була сенсом його життя. Це той момент, коли професія обирає найкращого і захоплює сповна. Не мислив себе поза середовищем військових. Та і його названі батьки Лілія Анатоліївна і Михайло Пилипович Гадзери, його хресні, які мали його за рідного сина, були за професією військові. Батьки спрямовували його життєвий шлях, допомагали в усьому, наставляли бути чесним, не втрачати самоповагу. Віктор дорожив названими батьками, прислухався до їхніх порад, любив їх обнімати, допомагати по господарству, дарувати мамусі квіти. Був щедрий і щирий, і завжди з посмішкою.

Після закінчення інституту Віктор працював помічником начальника зв’язку штабу військової частини, начальником центру зв’язку командного пункту польового вузла зв’язку військової частини. Був надто відповідальний, заглиблювався у справи, вмів самостійно приймати рішення. Товариші по роботі цінували його професіоналізм, поважали і довіряли. Його дружина Людмила Анатоліївна теж військовослужбовець. Їй дуже імпонував цей красень-офіцер: стрункий, чорнявий і самодостатній. Квіти, романтичні зустрічі і кохання – таке солодке і крихке… Шлюб. І маленька Вікторія поєднала їх назавжди. З початком повномасштабної війни, яка застала його на Херсонщині, дзвонив Людмилі з фронту і заспокоював: «Залишайтесь в Україні, ми вас захистимо», а Вікусі солодке і обнадійливе: «Татко повернеться».

Був безстрашним, любив жартувати. Одного разу під час ракетного обстрілу побратими порозбігались хто куди, а він стояв, розмовляв з матір’ю і варив у маминій турці каву, любив насолоджуватися і ніякий ворог йому не указ…

Не мислив себе поза Україною, вірив у її перемогу. «Ще курсантом під час відзначення Дня Незалежності усі паради в Києві були його і лишень після проходження строєм, гордо і доблесно, їхав додому в Хмельницький», – говорить, посміхаючись, мамуся Лілія Анатоліївна, яка досі його чекає і вдивляється в постаті полонених, яких обмінюють, сподіваючись серед них побачити рідне, любе і таке дороге обличчя…

Указом Президента України Віктора Сергійовича Мазура нагороджено орденом «Богдана Хмельницького» III ступеня № 62672.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.