Народився Микола Валерійович 1 грудня 1971 року в Івано-Франківську. Родина часто переїжджала, тому закінчив Хмельницьку загальноосвітню школу №10, вступив до професійно-технічного училища № 8, відслужив строкову службу в армії. Заочно навчався в Одеській державній академії будівництва та архітектури.

Йому було 50 років. Це середина життя, час стабільності, час задоволення результатами пройденого шляху. Усвідомлював свою відповідальність і прагнув до неї, бо розумів, що зріла людина відповідає за зміст свого життя в першу чергу перед самим собою, а також перед іншими людьми. Прагнув гармонії з собою і ближніми. Побував у багатьох країнах світу, жив і працював п’ять років в Америці. У нього з дружиною Людмилою народилося двоє дітей — Софійка і Миколка, прожили в повазі та любові майже 20 років. Чоловік намагався всім забезпечити родину, всім допомогти. Завжди привозив своїм діткам ласощі, де б не був, любив готувати їм м’ясні смаколики. Спокійно та терпляче навчав дружину водінню автомобіля, давав мудрі поради, яких в автошколі не пояснюють. Це була краща пора його життя, обірвана війною…

Лютий 2022-го… Час випробування української нації, терниста дорога народу, держави. І на тому тернистому шляху кожен українець не міг і не може стояти осторонь. Кожен має лупати скалу, яка нависла загрозою над Україною.

Микола Валерійович не став стояти осторонь, не чекав, що покличуть, мав у серці «те, що не вмирає» – щиру, тиху, таємну любов до України, землі, що його народила, по якій він бігав малим та яка його годувала.

Був професійним водієм і бійцем, який добровольцем пішов у військо захищати Україну. За словами сусідки Миколи Глєбічева, він певний час працював у торгівельному центрі «Епіцентр», згодом – водієм далекобійником.

«Коли почалася повномасштабна війна, він повернувся в Україну, записався добровільно у військо захищати землю від ворога. З перших днів березня пройшов військовий вишкіл і поїхав у «гарячі точки». Пані Надія каже, що він любив автомобілі, все життя їздив, і у війську теж був водієм. Спочатку у військовій частині А 4239, а потім А 1815. Був водієм-заправником у взводі забезпечення артилерійської батареї.

Спокійний, порядний, інтелігентний, чесний і працьовитий. Таким його виховала мама, яка ростила двох діток одна.
Трудова дорога Миколи Валерійовича почалась на Хмельницькому заводі «Темп». Після служби в армії працював інспектором Хмельницької митниці, далі робота в «Епіцентрі», Америці і манливо-нескінченна дорога далекобійника. Знав англійську мову і часто допомагав своїм колегам розібратись у премудростях «іноземного законодавства». Їдучи в далекі закордонні подорожі, завжди звантажував собі електронні книги, щоб читати. Любив історію, історичні теми, фантастику. Любов до історії прищепив йому шкільний вчитель, рівного йому не було нікого в розповідях. Особливо захоплювався Микола Валерійович історією Римської імперії, походами, рідко хто міг з ним посперечатись на ці теми.
З фронту часто телефонував дружині, дітям, заспокоював, говорив, що все добре. На зауваження, що небезпечно, щоб беріг себе, відповідав: «Загинемо всі, якщо треба, але наші діти будуть жити вільно». І ці слова жертовності говорять про те, як Миколі Валерійовичу була дорога свобода його дітей, його країни і його власна…
Він любив Україну, свою родину, тиху самотню рибалку, українську природу, свої дороги; любив, наповнене змістом життя, людей і намагався все це і свої мрії втілити у власних дітях.
…11 травня 2022 року в Запорізькій області мрії Миколи Валерійовича залишилися назавжди вічними…
Донька Софія планувала навчатись після закінчення школи за кордоном, але після вічної розлуки з батьком бачить своє майбутнє тільки в Україні. Він часто жартував із нею, і вона любила його за строгість, поради і повчання. За турботу і любов… І він для неї завжди буде дороговказом.
«Нас не зламати. До останнього сантиметра ми будемо звільняти українську землю. Це важка щоденна робота ЗСУ. Ворог не може бути спокійний, ми його будем знищувати за наших побратимів», – кажуть товариші Миколи Валерійовича.
Стійкість оборони, звільнені міста і села – це Чин наших воїнів, який вони виконали та продовжують виконувати з честю. Україна переможе! Слава і Честь нашим Воїнам!

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.