Народився Олександр Володимирович Гарадчук 29 липня 1969 року в селі Уховецьк на Волині, українець. У 1986 році закінчив Турійську середню школу в Ковельському районі. Відслужив строкову службу, пішов працювати в депо на залізничній станції Ковель. З жовтня 1990 року навчався у Львівському училищі внутрішніх справ, у 2000 закінчив Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство».

Усі наші дороги, надто тернисті, ведуть нас до єдності, незалежності і соборності України… Україна – це наша земля. На своїй землі ми скрізь, то ж сховатися не вийде російському окупанту. Кожен камінь чи кущ нам допомагає. Щодня пліч-о-пліч ми наближаємо перемогу. І ту славну перемогу всім своїм життям кував, наближав, вимріював Олександр Гарадчук. Належав до когорти великих українців, бо все його життя – це приклад гордості за Україну, приклад служіння честі. Волинянин, який і в «совіцькі» часи, і в незалежній Україні, працюючи в російськомовних регіонах, ніколи не втрачав ген українськості. Знав і любив історію свого роду, своїх прадідів великих. Працюючи в правоохоронних органах, він почувався на своєму місці, любив свою роботу, виконував все по совісті і закону, іншим був прикладом: як не ламатись, не зраджувати принципам. Понад 20 років разом із дружиною прожив у Новотроїцькому, що на Донеччині. Але ніколи там не почувався в українській Україні, його неймовірно тягнуло в рідні краї. Вся родина і вдома, і на роботі, а діти в школі завжди розмовляли українською мовою, дотримувались національних традицій, співали українських пісень, несли дух українськості в східні регіони. І це було нелегко… І це була дуже важка, але важлива місія. Олександр Володимирович знав, що буде велика війна з північним сусідом, бачив і розумів, як наводнюються східні регіони «русским духом» і це йому боліло і неймовірно турбувало.

…2014 сколихнув всю Україну. Орда посунула на українські землі. Українські добробати зупинили варварського ворога. Олександр Володимирович воював від початку АТО. Був військовослужбовцем 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Збройних Сил України, старший сержант. Він героїчно захищав Україну зі своїм рідним братом Геннадієм до останнього подиху.
Пішов до небесного легіону Герой 18 травня 2022 року у Запорізькій області. Прибувши на нові позиції, воїни не встигли окопатись, командир був поранений, керівництво перебрав на себе Олександр Володимирович. Під час розвідки їх вирахував ворог із тепловізора…

«У нього залишилась кохана дружина, дорослі доньки і внуки. Це насправді величезна ціна, яку платить Україна. Та найбільше платить родина, друзі за те, аби ми мали з вами майбутнє. За те, аби наші діти тут могли спокійно засинати, прокидатись і спати вночі», – відзначив міський голова Олександр Симчишин.

Олександр Володимирович був рішучим, чесним, добросовісним, прагнув справедливості, вдосконалення, доводив справи до логічного завершення. Любив українські пісні, гарно співав. Побратими Олександра розповідають, що був відповідальний, дбайливий, беріг життя молодих, службові інтереси ставив вище своїх. Старші йшли вперед за наказом Олександра Володимировича, прикриваючи собою молодих, недосвідчених, тих, які ще не народили нащадків. Це козацьке правило Олександр знав зі славетної історії козацтва, був за освітою історик. Рід український для нього мав мати продовження і бути незнищенним.

Працював Олександр Володимирович протягом життя на державницькій ниві: в органах внутрішніх справ на посадах слідчого та дільничого інспектора, вчителем історії та правознавства, спеціалістом з питань сім’ї та молоді Новотроїцької селищної ради, у службі охорони. З грудня 2014 року по листопад 2018 року проходив службу в складі Головного управління Національної поліції в Луганській області на посаді поліційного батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУНП. Олександр брав участь у проведенні оперативно-профілактичних заходів, які проводились з метою встановлення осіб, причетних до незаконних збройних формувань та сепаратизму, ніс службу на блокпостах та забезпечував публічну безпеку, запобігав припиненню кримінальних правопорушень терористичного характеру, вчинених на території Луганщини.

Його дружина Любов Леонідівна родом з Хмельниччини. Доля поєднала їх, і вони тривалий час проживали у селі Щербанях на Старосинявщині. Виховали красунь-доньок Анастасію і Уляну, для яких батьки – приклад українськості, честі і служіння ідеї державності України. Дочекались онучок: Поліна і Софійка – їхня радість і втіха. Олександр мріяв про власний будинок для своєї родини. Придбав у Іванківцях, був щасливий, що ходить по власній землі і має гарну родину.

Люди з Олешинського старостату розповідають: «Вважали і вважають сім’ю Олександра Володимировича рідною. Коли ми вперше переступили поріг цієї оселі, яку родина тут придбала і про яку довго мріяли, відчули оте тепле й світле в тому будинку. Як вони нас зустрічали, як розповідали про їхнього батька! Як дружина тішилась і казала: «мій коханий чоловік настільки любить Україну, настільки знає історію і він вам прийде на допомогу. Ви ще з ним стільки багато зробите…».

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Олександру Володимировичу Гарадчуку присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.