Народився Сергій 11 жовтня 1975 року в Хмельницькому, в поважній, дружній, трудолюбивій українській родині Миколи Вене-диктовича і Тетяни Петрівни Бецалів. Закінчив загальноосвітню школу № 20, відслужив строкову службу. Його донька Вікторія та похресниця Крістіна – його натх-нення і любов.

«Ми ведемо війну на виснаження. Ціна миру, ціна перемоги надзвичайно висока. Проте нас не зламати. До останнього сантиметру ми будемо звільняти рідну землю. Це важка щоденна робота Збройних Сил України. Ворог не може бути спокійний, ми гнатимемо його з нашої землі. Ми не зупинимось на цьому шляху за жодних умов. росія має залишити всі захоплені території». Ці слова генерала Залужного є орієнтиром для кожного військового з’єднан-ня, для кожного командира, для кожного бійця і кожного із нас, хто прагне свободи і жити у вільній, незалежній Україні.
Сергій Бецал був бійцем 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, яка підпоряд-кована Оперативному командуванню «Схід» і яка активно воює на важких ділянках фронту, захоплюючи та знищую-чи ворога і ворожу техніку. Сергій пішов до військкомату з початку повномасштабної війни 26 лютого. Був рішучий, сказав, що не буде чекати, коли вони прийдуть до нас.
Пройшов комісію і 2 березня 2022 року його відправили добровольцем на передову. Попав одразу в саме горнило війни. Ворог вдарив потужно. Вдарив по зв’язку, по управ-лінню, вогневими залпами знищив техніку, обстрілював всіма видами зброї. Усе це мало повністю зруйнувати боєздатність 53 окремої бригади, позбавити її підрозділи керова-ності та постачання найнеобхіднішим: водою, харчами, б/к, паливом. За таких обставин бригада могла протриматися 2-3 дні, але бригада втримала ситуацію… Ворог сподівався, що воїни не витримають і побіжать, будуть деморалізовані. Але наші захисники за ней-мовірних обставин вистояли, незважаючи на перевагу сил ворога, не дали йому просуну-тись ні на крок. Голод, холод (спали в мороз прямо на промерзлій землі) – і це дошкуляло воїнам. Ворог застосовував повітряну розвідку, і облаштовувати стаціонарні позиції було неможливо. Були як на долоні. Ворожі обстріли велись 24/7. Вижити в тих умовах було дуже кепсько, проте воїни були мотивовані, добре розуміли, що за їхню землю ніхто, крім них битись не буде.

Сергій за таких обставин то «пропадав» на два тижні (очевидно, виконували над-складні завдання), то виходив на зв’язок. Його слова, коли телефонував, були короткі, щоб не хвилювати маму: «Усе добре!», а сестричці: «Маленька моя, я живий-здоровий. Усе добре!», а далі знову крили гради і ворожа артилерія.

25 травня 2022-го черговий раз зателе-фонував зранку: «Мамо, я побіг… Хотів почути твій голос…». Він зачищав від ворога Київ, Курахово, Мар’їнку. І в Мар’їнці їх накрило градами…

Рідна матуся Тетяна Петрівна розповідає, що в дитинстві Сергій любив грати в хокей, кататись на ковзанах, малювати, грати м’яча, їздити на мопеді. Але найбільше йому імпо-нувало бути в селі, де мав друга Сіму, який навчив його ліпити з пластиліну військову
техніку: танки, літаки, і навіть ціле військо солдатів у погонах. І все воно було талановито зроблено до останньої дрібнички. Мабуть, і тому у нього з’явилась мрія бути військовим. Сергій відслужив строкову службу, дослужився до старшого сержанта, але старі радянські порядки в армії, яка ще не була реформована, не були йому до снаги і він пішов працюва-ти. Працював завжди з цікавістю, зі знанням справи: «Термопластавтомат», Португалія, Німеччина, охоронна фірма, а перед самою війною – Київська фірма. Ніколи не боявся роботи, де б не працював. «Я можу! Я все подолаю!», – таке було гасло його життя.

«Спішив жити», – з тугою продовжує говорити Тетяна Петрівна. – У 18 одружився, не перечила, цінувала його вибір. У шлюбі в нього народилась донька Вікторія, яка закін-чила таткову школу № 20 із золотою медал-лю, вивчилась на лікаря у Вінницькому медичному університеті. Сергій пишався своєю Вікторією. Вся в батька: кристально чесна, із загостреним почуттям справедли-вості, наполеглива у досягненні цілі, самодо-статня».

Сергій мріяв мати власну хату і яблуне-вий садок, де б він господарював у своє задо-волення. Був однолюбом, педантичний і бла-
городний. Війна зруйнувала його мрії… Сестра Світлана пам’ятатиме вічно той день, як він обійняв рідних, глянув їй у вічі і глибоко в душу, взяв наплічник і пішов захищати свою родину, не хотів чекати, щоб ворог прийшов до його порогу…

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Сергію Миколайовичу Бецалу присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.