Народився 8 квітня 1975 року в селі Хижинці, Вінницької області. В 1990 році закінчив СЗОШ № 15, навчався в ДПТНЗ «Жмеринське ВПУ» за спеціальністю помічник машиніста тепловозу та електровозу. Родина Анатолія і Надії Адамських була багатодітною. Їхня трудолюбивість, порядність і честь були прикладом для дітей. Батьки плекали надію, що діти будуть щасливими, успішними… Доля розпорядилась по-іншому… Ворог увірвався у їхнє життя градами, ракетами, бомбами, виношуючи навіжені плани знищення України. Для ворога не існувало українського народу, він бачив перед собою лишень «єдіную і нєділімую», і свої імперські плани.

Олександр Адамський служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Розумний, статний, із почуттям самоповаги, гідності і любови до рідного краю. Воювати пішов з перших днів повномасштабного вторгнення. До того брав участь в зоні АТО. Там отримав важке поранення. Рідні згадують, що Олександр у лютому 2022 говорив: «Я мушу йти, бо я не хочу, щоб помирали молоді, щоб помирали діти». Захищав Україну поблизу Сіверськодонецька. Побратими його поважали. Захисник завжди був з посмішкою та всім допомагав. Гумор і добрий настрій супроводжували його протягом всього життя. «Привіт, сім’я! Ну, що ви, діти мої, поробляєте», – так з гумором Олександр заходив у рідну хату, хоч бувало не завжди добре почував себе після контузії. Взаємоповага і любов у цій українській родині були істиною їхнього буття. До батьків Олександр завжди з шаною і повагою звертався на «Ви», допомагав в усьому: по господарству, ремонт оселі – це його рук справа. І все має бути красиво, якісно і все на своїх місцях. Часто телефонував рідним з війни і знову з жартами, щоб не тривожились: «…та тут гарно одягають і годують, свіже повітря цілодобово, ліки і цигарки привозять, а головне – кави вдосталь, тому це справжній рай». «Ви там не плачете? Ви ж не плачте!», – забороняв син батькам, не міг бачити їх зі сльозами на очах. У батьківській оселі він любив «вийти на подвір’я зраночку із цигаркою та кавою, поговорити з нами про життя, про плани на майбутнє… І, звичайно, якась кумедна історія чи анекдот, і всі сміються», – розповідають батьки. З сестрою Оленою навчався в одному класі, сиділи за однією партою, навіть щоденник мали один на двох. «Альонця», – так називав брат сестру.

Були одним цілим, допомагали одне одному із задоволенням. У пам’яті сестри випливають тільки щасливі моменти їх життя: «…коли Сашко поруч, всі щасливі й всі усміхнені, як до війни. І ми будуємо плани, і відпочиваємо разом, розв'язуємо побутові проблеми. І він, мій любий Сашко, усміхнений на порозі моєї домівки, і як завжди: Привіт, сім’я!»... Чекають…

Син Валентин про свого батька каже: «Батько мало говорив гучних слів про патріотизм і любов до батьківщини, але коли виникла небезпека, не вагаючись пішов захищати державу. Мабуть, це і є відповідальність, відповідальність чоловіка за свою родину, літніх батьків, неповнолітніх дітей, соціальна відповідальність. Для мене він, у першу чергу, був батьком, якого я любив, з яким жартував і радів життю. Все змінила війна. Тато іде на службу в ЗСУ. Щоб рідні не хвилювалися, майже рік говорить, що перебуває в штабі на Закарпатті. А в телефонних розмовах, коли чути гуркіт, заспокоює, відвертаючи увагу жартами. Я вже тоді починав розуміти, але не сперечався, «вірив». Одного разу, восени 2015-го, він подзвонив до мами та сказав, «передай Валюсі, що я його дуже сильно люблю!». Пізніше мама пояснила, що такі слова говорять у хвилини найбільшої небезпеки та тільки тим, кого вважають найдорожчим. Зв’язку із ним не було 5 днів. А потім ми взнали, що був дуже жорстокий бій, в якому загинули його побратими. Татові тоді вдалося вижити та винести на собі тіло загиблого товариша. Батько не любив розповідати про війну, але я все ж знаю кілька історій. Тато дуже любив каву. Одного дня десь під Донецьком вони з побратимами готувались до бою. Було тихо, і тато почав усім пропонувати зробити перерву на каву. Зрештою настояв: «Не буду нічого робити, доки не вип’ю кави!». Усій команді довелося йти в укриття, де були харчі. І тільки вони зайшли, як прилетіла ворожа міна саме в те місце, де щойно стояли. Не вціліло нічого, а вони залишились живі. Його пристрасть до кави врятувала життя цілому підрозділу. Пройшовши важкі бої Донеччини, тато повернувся додому. Була надія що все позаду: моє хвилювання, короткі дзвінки, швидке прощання телефоном при загрозах. Але 24 лютого Росія захотіла «остаточно вирішити українське питання»…

Віддав життя за волю України тато у бою з російськими окупантами 11.06.2022-го під Врубівкою, що у Попаснянській міській громаді Луганської області. Командир і побратими розповідали, що тато був відважним Воїном і надійним другом. Готуючись до складних завдань, наголошував: «Не відправляйте молодих, краще я піду». Він завжди був впевнений у перемозі України і казав мені: «Треба показати їм нашу козацьку силу, щоб боялися навіть глянути у наш бік». Таким був мій батько. Веселим, добрим, мужнім, щирим, сміливим і відважним. Мій батько – Герой!»

Указом Президента Олександр Анатолійович Адамський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.