Народився 8 квітня 1975 року в селі Хижинці, Вінницької області. В 1990 році закінчив СЗОШ № 15, навчав- ся в Жмеринському СПТУ-1 за спеціальністю помічник машиніста тепловозу та електровозу. Родина Анатолія і Надії Адамських була багатодітною. Їхня трудолюбивість, порядність і честь були прикладом для дітей. Батьки плекали надію, що діти будуть щасливими, успішними… Доля розпорядилась по-іншому… Ворог увірвався у їхнє життя градами, ракетами, бомбами, виношуючи навіжені плани знищення України. Для ворога не існувало українського народу, він бачив перед собою лишень «єдіную і нєділімую», і свої імперські плани.

Олександр Адамський служив у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Розумний, статний, із почуттям самоповаги, гідності і любови до рідного краю. Воювати пішов з перших днів повномасштабного вторгнення. До того брав участь в зоні АТО. Там отримав важке поранення. Рідні згадують, що Олександр у лютому 2022 говорив: «Я мушу йти, бо я не хочу, щоб помирали молоді, щоб помирали діти». Захищав Україну поблизу Сіверськодонецька. Побратими його поважали. Захисник завжди був з посмішкою та всім допомагав. Гумор і добрий настрій
супроводжували його протягом всього життя. «Привіт, сім’я! Ну, що ви, діти мої, поробляєте», – так з гумором Олександр заходив у
рідну хату, хоч бувало не завжди добре почував себе після контузії. Взаємоповага і любов у цій українській родині були істиною їхнього буття. До батьків Олександр завжди з шаною і повагою звертався на «Ви», допомагав в усьому: по господарству, ремонт оселі – це його рук справа. І все має бути красиво, якісно і все на своїх місцях. Часто дзвонив рідним з війни і знову з жартами, щоб не тривожились: «…та тут гарно одягають і годують, свіже повітря цілодобово, ліки і цигарки привозять, а головне – кави вдосталь, тому це справжній рай». «Ви там не плачете? Ви ж не плачте!», – забороняв син батькам, не міг бачити їх зі сльозами на очах. У батьківській оселі він любив «вийти на подвір’я зраночку із цигаркою та кавою, поговорити з нами про життя, про плани на майбутнє… І, звичайно, якась кумедна історія чи анекдот, і всі сміються», – розповідають батьки. З сестрою Оленою навчався в одному класі, сиділи за однією партою, навіть щоденник мали один на двох. «Альонця», – так називав брат сестру.

Були одним цілим, допомагали одне одному із задоволенням. У пам’яті сестри випливають тільки щасливі моменти їх життя: «…коли Сашко поруч, всі щасливі і всі усміхнені, як до війни. І ми будуємо плани, і відпочиваємо разом, вирішуємо побутові проблеми. І він, мій любий Сашко, усміхнений на порозі моєї домівки, і як завжди: Привіт, сім’я!»... Чекають…

Син Валентин про свого батька каже: «Батько мало говорив гучних слів про патріотизм і любов до батьківщини, але коли виникла небезпека, не вагаючись пішов захищати державу. Мабуть, це і є відповідальність, відповідальність чоловіка за свою родину, літніх батьків, неповнолітніх дітей, соціальна відповідальність. Для мене він, у першу чергу, був батьком, якого я любив, з яким жартував і радів життю. Все змінила війна. Тато іде на службу в ЗСУ. Щоб рідні не хвилювалися, майже рік говорить, що перебуває в штабі на Закарпатті. А в телефонних розмовах, коли чути гуркіт, заспокоює, відвертаючи увагу жартами. Я вже тоді починав розуміти, але не сперечався, «вірив». Одного разу, восени 2015-го, він подзвонив до мами і сказав, «передай Валюсі, що я його дуже сильно люблю!». Пізніше мама пояснила, що такі слова говорять в хвилини найбільшої небезпеки і тільки тим, кого вважають найдорожчим. Зв’язку із ним не було 5 днів. А потім ми взнали, що був дуже жорстокий бій, в якому загинули його побратими. Татові тоді вдалося вижити і винести на собі тіло загиблого товариша. Батько не любив розповідати про війну, але я все ж знаю кілька історій. Тато дуже любив каву. Одного дня десь під Донецьком вони з побратимами готувались до бою. Було тихо, і тато почав усім пропонувати зробити перерву на каву. Зрештою настояв: «Не буду нічого робити, доки не вип’ю кави!». Усій команді довелося йти в укриття, де були харчі. І тільки вони зайшли, як прилетіла ворожа міна саме в те місце, де щойно стояли. Не вціліло нічого, а вони залишились живі. Його пристрасть до кави врятувала життя цілому підрозділу. Пройшовши важкі бої Донеччини, тато повернувся додому. Була надія що все позаду: моє хвилювання, короткі дзвінки, швидке прощання по телефону при загрозах. Але 24лютого Росія захотіла «остаточно вирішити українське питання»…

Віддав життя за волю України тато у бою з російськими окупантами 11.06.2022-го під Врубівкою, що у Попаснянській міській громаді Луганської області. Командир і побратими розповідали, що тато був відважним Воїном і надійним другом. Готуючись до складних завдань, наголошував: «Не відправляйте молодих, краще я піду». Він завжди був впевнений у перемозі України і казав мені: «Треба показати їм нашу козацьку силу, щоб боялися навіть глянути у наш бік».Таким був мій батько. Веселим, добрим, мужнім, щирим, сміливим і відважним. Мій батько Герой!»
 

Указом Президента Олександр Анатолійович Адамський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельни- цької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суве- ренітету та територіальної цілісності України.