Сторінки історії

Відомо, що наприкінці 1980-х років, задовго до розпаду СРСР (26.12.1991 року) національно-патріотичні організації в Україні, зокрема, Народний Рух України (офіційно заснований 1990 року, фактично діяв у Хмельницькому з 1988 року), використовували синьо-жовтий прапор як символ Української державності. За словами Віктора Кліща, голови управи Хмельницької крайової організації НРУ, починаючи з літа 1990-го року всі міста Західної України вивісили на приміщеннях міськрад національні синьо-жовті прапори України, поряд з комуністичними червоно-блакитними прапорами УРСР. У Києві такі прапори затріпотіли з липня 1990-го року. У Хмельницькому ж офіційна влада «заморожувала» будь-які ініціативи з цього питання.
Вперше у місті Хмельницькому синьо-жовтий прапор (власноруч пошитий) підняв у травні 1989 року над 16-поверхівкою біля підземного переходу багаторічний політв`язень радянської системи Василь Рибак.
Учасники боротьби за Українську державність, зокрема, члени Хмельницького крайового РУХу Лев Бірюк, Віктор Кліщ, Олександр Кокряцький, Галина Барабаш, Кузьма Матвіюк, Володимир Кузьма згадують, що синьо-жовті знамена були неодмінним атрибутом зібрань, публічних громадських акцій РУХу в ті роки. Проте по закінченню акцій прапори доводилося забирати з собою додому. За словами активістів, синьо-жовті стяги в той час активно використовували й хмельницькі спортсмени, піднімаючи їх на змаганнях, поряд з офіційним прапором Української СРСР.

  Патріоти шукали будь-яку нагоду, щоб розгорнути стяги Української державності, привернути увагу широкого загалу, хоча часто представники спецслужб, ідейні комуністи намагалися їх зірвати і знищити. 
Учасники Хмельницького РУХу, члени Товариства української мови імені Тараса Шевченка, хмельницькі письменники не один десяток літ активно лобіювали перед міською радою питання спорудження пам`ятника Тарасові Шевченку, якого в місті не було, починаючи з 1981 року по 1992 рік. Наприкінці 1990-го на початку 1991-го років це питання зусиллями хмельницьких рухівців, депутатів від фракції РУХу у Хмельницькій міській Раді народних депутатів постало у місті надзвичайно гостро. Найбільшу протидію встановленню пам`ятника виявляли, звісно, партфункціонери-комуністи та радянські спецслужби.
Патріоти, депутати Хмельницької міської Ради народних депутатів, які були членами РУХу, вимагали від влади конкретних кроків зі встановлення пам`ятника, писали звернення, виступали в пресі, пропонували цілий ряд місць у центрі Хмельницького, гідних пам`яті Великого Кобзаря. Зрештою, учасники РУХУ, за словами Галини Барабаш, Віктора Кліща та Лева Бірюка «підштовхували» владу активними публічними акціями. 
  Активісти таки домоглися, що Хмельницька міська Рада народних депутатів під час четвертої сесії 29 січня 1991 року своїм рішенням № 22 постановила спорудити у місті Хмельницькому пам`ятник Тарасові Шевченку. В той же час ( про це йдеться у протоколі засідання) виконкому міськради на чолі з М. К. Чекманом було доручено особисто головою міськради І. Бухалом і сесією міськради визначити місце для пам`ятника. На жаль, письмового документа про таке рішення міськвиконкому в архівному відділі міської ради, в протоколах засідань міськвиконкому того періоду не знайдено. За словами тодішніх членів РУХу, це рішення всіляко гальмувалося, протидія була страшенна. Проте, активісти не опускали рук.
  До прикладу, рухівці наприкінці лютого 1991 року привезли з Летичівського району прямокутний камінь з ракушняку, викарбували на ньому текст: «На цьому місці буде споруджено пам`ятник Т. Г. Шевченкові» і заявили, що встановлять цей пам`ятний знак, а згодом і пам`ятник, на місці, яке обере громадськість.
  Зрештою, міською радою напередодні 9 березня було привезено і встановлено гранітний камінь у тодішньому парку імені М. Коцюбинського (нині - сквер імені Т. Г. Шевченка), за спогадами очевидців, приблизно на місці зліва від нинішнього пюпітра, якщо стояти обличчям до пам`ятника. 
  Місце встановлення пам`ятного каменя було усно погоджено керівництвом міськради з патріотичними організаціями міста. Хоча громадськість, підкреслюють учасники тих подій, ратувала за спорудження пам`ятника на майдані перед кінотеатром, а не за ним.
  Також міськрада призначила на 10 годину ранку 9 березня 1991 року урочистості з нагоди відкриття знакового каменя.
  За спогадами членів РУХу Віктора Кліща, Лева Бірюка, Павла Гірника, Олександра Кокряцького, Володимира Кузьми та інших обласним проводом РУХу, ними особисто та іншими активістами було вирішено підняти під час цих урочистостей синьо-жовтий прапор як символ національного відродження та становлення Української державності. Лев Бірюк згадує: «Усний дозвіл на встановлення прапора я отримав від міськвиконкому». З цією метою активісти організації провели підготовчу роботу. Безпосередньо зранку перед урочистостями рухівці вкопали у землю поряд зі встановленим каменем металеву трубу і забетонували її заввишки до 4 м, і в ній розмістили дерев`яну щоглу. Під час урочистостей камінь і синьо-жовтий прапор освятив священик Української автокефальної церкви Олег Кулик. Під час виконання Державного Гімну України  «Ще не вмерла України...» синьо-жовтий прапор було урочисто піднято. За словами Віктора Кліща, на святі виступали рухівці, зокрема, і депутат Верховної Ради УРСР (12 скликання, обраної 1990-го року) від РУХу Анатолій Ткачук, письменники, від офіційної влади міста промовців не було.
  За словами Віктора Кліща, Лева Бірюка, того ж дня вночі невідомі зігнули трубу, зняли синьо-жовтий прапор, пошматували його і кинули на землю. Тоді, розповів Лев Бірюк, рухівці розрівняли трубу, всередину встановили високий флагшток і на ньому знову вивісили синьо-жовтий прапор. Та на другий день той прапор безслідно зник.
  Після цього активісти наростили трубу до 6 метрів, знизу ще більше закріпили бетоном, встановили високий флагшток і вивісили вже втретє синьо-жовте знамено. Саму ж трубу змастили солідолом, адже чергувати біля знамена цілодобово не було можливості: практично усі члени РУХу офіційно працювали. Той прапор, згадують очевидці й учасники тих подій, ще довго майорів над майданом у парку, нагадуючи хмельничанам, що настав час включатися у боротьбу за Українську державність та суверенітет, братися за будівництво власної держави (16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року був прийнятий Акт проголошення незалежності, 1 грудня 1991 року Акт проголошення незалежності України був одностайно схвалений народом на Всеукраїнському референдумі).
Учасники тих подій, чиї спогади зібрали працівники музею, називають прізвища активістів, які брали безпосередню участь у піднятті синьо-жовтого прапора 9 березня 1991 року: Кузьма Матвіюк, Лев Бірюк, Віктор Кліщ, Павло Гірник, Олександр Кокряцький, Володимир Кузьма, Володимир Колесник, Сергій Лихо...

 З 1 листопада 2018 року прапор розміщено у приміщенні Хмельницької міської ради.

Стаття Павла Гірника в газеті Хмельницької організації РУХу «Пробудження», № 2, березень 1991 року

РАБИ? РАБИ!

  У суботу, 9 березня, у м. Хмельницькому був урочисто відкритий пам’ятний знак на місці зведення майбутнього пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Священник Української Автокефальної Православної Церкви отець Олег освятив камінь, що став символом національного й духовного відродження на Хмельниччині. Ця подія сама по собі знаменна, якщо врахувати що в обласному центрі є лише один невеликий пам’ятник Кобзареві… на території пивзаводу, куди вхід дозволений лише по перепустках... Отже, нарешті? Міркуйте самі. На урочистому відкритті було 200 чоловік, а національний прапор, піднятий біля пам’ятного знаку, у туж ніч був знищений. Що ж, такий, напевно, у нас рівень національної свідомості, що ніхто у цьому й не здивувався, всі сприйняли як належне. На жаль, Крайовий РУХ, міська організація НРУ, жодна з новоутворених демократичних партій офіційно не висловила свого ставлення до скоєного. Ніхто не подав позову до суду. Прикро, але такі ми є. Три дні лежав у болоті синьо-жовтий прапор і не було кому його підняти, оборонити, захистити… Навіщо ж тоді піднімати? На глум і сором?
Отже нічого у славному місті Хмельницькому не змінилося. Щоправда, з’явилася записка біля пам’ятного каменя, яка вселяє деякі надії. Ось вона : 
«Товарищи! Не поддавайтесь на провокацию украинских националистов! Да здравтсвует Великая Российская Империя! 
Общество борьбы за чистоту русского языка 12.03.91 г.»
  Сподіваймося, браття,  на це «общество»! Воно не лише поставило знак рівності між свастикою і тризубом, але й має нас добре таки почистити, обідрати з нас усе українське, навчити нас нарешті нормальної російської мови, а то ми досі тупаки малороські. Та й про імперію згадано не випадково – відчувається братнє піклування колонізаторів до нещасних аборигенів… Зізнаймося, що ми цього заслуговуємо – безхребетністю, рабством, покірністю, повною відсутністю гідності. Не даймося, бо нас просто не стане, як народу! Проте я не агітую і не переконую. Хочете бути рабами – то й живіть по-рабськи. Тільки ради Бога мовчіть. Бо вже бридко слухати.

Павло ГІРНИК.

ХМЕЛЬНИЦЬКА МІСЬКА РАДА НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
/ ХХІ    скликання  /

РІШЕННЯ №22
четвертої сесії міської Ради народних депутатів

м. Хмельницький                                                                                                                                            29 січня 1991 року

Про встановлення пам’ятників
Богдану Хмельницькому 
Т. Г. Шевченку в м. Хмельницькому
________________________________

З метою вшанування пам’яті Т. Г. Шевченко і Богдана Хмельницького, ідучи назустріч 50-річчя міста, міська Рада народних депутатів ВИРІШИЛА:

1.    Встановити у місті Хмельницькому пам’ятники Богдану Хмельницькому та Тарасу Шевченку.
2.    Міськвиконкому, після відповідного рішення фахової комісії, визначити місце і терміни встановлення пам’ятників.

Голова міської ради         / підпис, печатка /         І. В. Бухал

Хмельницька міська Рада народних депутатів
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ
РІШЕННЯ

21.02.91  ном. 47

Про розгляд заяви голови 
секретаріату Хмельницького
крайового Руху Бірюка Л. В. 
________________________________

Розглянувши заяву голови секретаріату Хмельницького крайового Руху Бірюка Л. В. про дозвіл на проведення маніфестації та мітингу-свята з нагоди 187 річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, виконком міської Ради народних депутатів ВИРІШИВ :
1.    Дозволити Хмельницькому крайовому Руху 9 березня з 16.00 до І9.00 провести мітинг-свято в парку культури і відпочинку ім. 50-річня Жовтня, так як згідно рішення №21 від 21.01.90 р. названий парк визначений місцем проведення мітингів та маніфестацій.
2.    Вважати недоцільним проведення маніфестації від вул. Пилипчука до місця проведення мітингу, так як це пов’язано  з перекриттям громадського транспорту по вказаному маршруту.
3.    Уповноважити начальника міського відділу внутрішніх справ т. Воєвудського Л. О. забезпечити громадський порядок.
4.    Голові секретаріату Хмельницького Крайового Руху т. Бірюку Л.В. забезпечити суворе дотримання діючого законодавства про проведення мітингів та маніфестацій.

Голова виконкому     /підпис, печатка/             М. К. Чекман

Керуючий справами     / підпис/                Л. І. Біленька

Зрости і порятуй нас, Тарасе.
Триптих про вшанування пам’яті великого Кобзаря у Хмельницькому

Пам’ятнику Шевченка  - бути!

Біля кінотеатру імені Чкалова відбувся мітинг, приурочений встановленню пам’ятного знака на місці спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченку. Рік тому у пресі велась тривала дискусія про місце встановлення пам’ятника великому Кобзарю. І ось, нарешті, визначились. Мітинг відкрив завідуючий Хмельницьким міським відділом культури Е.Ю. Наконечний. Із словом про Тараса Шевченка виступили: письменники Броніслав Грищук та Павло Гірник, народний депутат України А.Ф. Ткачук, вчителька Г.К. Софійчук, голова міської організації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка «Дзвін» З.О. Діденко, заступник голови виконкому обласної Ради народних депутатів А.А. Городецька, заступник голови Ради Колегій Руху Володимир Мулява. Священник Української автокефальної православної церкви отець Олег освятив знак у вигляді каменя, на якому викарбувано слова, що тут буде споруджено пам’ятник Т.Г. Шевченку. Опісля хоровий народний колектив із Тернопілля та дитячий ансамбль танцю «Подолянчик» під керівництвом заслуженого вчителя УРСР Юрія Гуреєва виступили перед учасниками мітингу із концертом, який відбувся у міському Будинку культури. Отже пам’ятнику - бути! За пропозицією поета Павла Гірника, яку підтримали більшість присутніх, на цьому святому місці було встановлено щоглу із національним прапором. А наступного дня чиясь жорстока рука підло зламала її. Не буду моралізувати і говорити, що це зробили покидьки. Іншим словом їх не назвеш. Хай судять їх люди, час, хай покарав їх Бог!

І світлішали обличчя

У храмі Божому УАПЦ відправлено панахиду в знак світлої пам’яті Т.Г. Шевченка. Це ім’я ми обожнюємо. Його духовна присутність завжди поруч. Дивлячись у нього, ми, немов у дзеркалі, бачимо всі інші біди і незгоди. Він помагає нам встати з колін. Мабуть, є закономірністю те, що Бог послав нашому народові такого сина – пророка і мученика. Його рядки перекроювали і викреслювали, як їм того бажалося; яничари, його правдивого слова боялися перестрахувальники, його пісню перекручували на свій лад ті, що догоджали начальству. Його – генія молитви – зробили безбожником і атеїстом. Але сьогодні, не могутній хвилі національного відродження Тарас Шевченко постав перед нами істинний, великий і гнівний, чесний. Він сам був апостолом правди і науки. Тарас утверджував себе в цілительній християнській філософії. І прагнув усіляко розвинути, укріпити її в собі, тому що як же інакше боротися з жахливою безнадійністю.  У Бога він вірував міно. І тому у той день його змучена і зболена нашими болями душа, мабуть прилетіла до Божого храму УАПЦ, що в Дубово. Там священники Української Автокефальної Православної Церкви відправляли панахиду, присвячену світлій пам’яті геніального поета, сина України – великого Кобзаря. Ще ніколи не бачили ці стіни стільки людей, ще ніколи не знали такої події. Отець Олег говорив слово про Тараса Шевченка і в храмі панувала глибока тиша. Урочо, трохи незвично і разом з тим так природньо, закономірно звучало воно від престолу Божого. Торкали найзаповітніші струни душі псалми Давида у переспівах Шевченка, немов проповіді. А коли зазвучала молитва за Україну і Шевченка, усі присутні стали на коліна. Ледь похитувалися у руках численні вогники свічок. Люди повторювали слова за священником. А над ними лунали слова «Боже, великий, єдиний нам Україну храни…» (співав церковний хор). І світлішали обличчя, яснішали погляди, вивищувались душі… В задумі стояли чоловіки, тулили хустинки до лиця жінки. Широко розкритими очима дивилися діти. Високе і справжнє об’єднує всіх. А на завершення голова міської організації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка «Дзвін» вручила облаченіє для священника і ладан з гори Афон, що у Греції, УАПЦ, передані громадою українців міста Штудгарт (ФРН). Доречно сказати, що цей коштовний подарунок від парафіян греко-католицької церкви. Вони переказували, що українці греко-католики не вороги Українській Автокефальній Православній Церкві. Патріарх Мстислав ще в сорокові роки об’єднав обидві церкви і зараз каже, що Українська церква – це великий божественний птах, одне крило якого – автокефальне, а друге – греко-католицьке. Люди, котрі живуть далеко від Батьківщини, моляться українською мовою і Бог їх розуміє, а тому, напевно і помагає. Бо живуть значно краще. Словом, як би там не було, як сказав письменник Євген Дудар, в якій би церкві ми не молилися, для громадянина України маж бути один Бог на небі – Всевишній. І один бог на землі – Україна. 

Публікація про описані події з газети «Радянське Поділля» «Хто ми?»,

№ 48, 12.03.1991 року

ХТО МИ?
Закладення каменя на місці майбутнього пам’ятника Кобзарю, урочистий вечір його пам’яті в обласній філармонії, шевченківські читання в будинку творчої інтелігенції, науково-практичні конференції в технологічному інституті та в інших учбових закладах, вечори та книжкові виставки в бібліотеках. Це мабуть, ще й не повний перелік усіх заходів, що відбулися в Хмельницькому та області в Шевченківські дні – 9 і 10 березня.
Парк ім. Коцюбинського, що за кінотеатром імені Чкалова, в самому центрі Хмельницького, ще , мабуть, не бачив стільки народу. Людям було тісно на невеличкому асфальтованому майданчику, та вони все прибували, вже й стояли між дерев, і майоріли знамена й гасла, і ще зимовий морозний вітер не заважав гарному настрою, збадьореному духовим оркестром, квітами, і не тільки ними, а й усім, що продавались тут... Сповзло покривало і врочисті слова потонули в оплесках, музиці й гомоні. Очам відкривався камінь червоного граніту і висічені на ньому слова… « На цьому місці буде споруджено пам’ятник Шевченку».
… Років ще п’ять тому можна було саме так починати репортаж і не було б у ньому слова неправди. За його рамками залишилися б рознарядки з керівних обласних і міських органів на підприємствах , в школи і організації: скільки й на котру годину присилати людей, і з якими гаслами – а вмістилась би тільки людська радість і всенародне схвалення такої врочистої події . І все було б так, як треба, як ми звикли.
Чому ця звичка і не стала нашою другою натурою і без керівних дзвінків? І чи тільки тим колишнім формалізмом і нинішніми побутово-торговими негараздами пояснюється те, що відкриття пам’ятного каменя не стало подією для хмельничан, не викликало їхнього інтересу і не змусило прийти в суботу опівдні до кінотеатру? І тому й не було ні натовпу, ні музики, ні схоже, й радості. Посеред парку зібралося півтори-дві сотні чоловік. Камінь відкривали врочисто, як і належить. Слова говорилися щирі й гарні, але в  них проривалося і здивування (чому саме це місце вибране, адже буквально днями було вже утверджене інше, видніше?) і прагнення представників різних політичних сил «перетягти» Шевченка тільки на свій бік. І подія, що мала б єднати всіх, уже вкотре демонструвала взаємне нерозуміння і навіть, як модно нині казати, конфронтацію.
А найстрашніше – байдужість. До пам’яті «найбільшого з великих сина» України, до культурного життя міста, власне до всього що не продається – купується – їсться – одягається. Ця байдужість – і в тому, що місце для пам’ятника вибране невдале: він не проглядатиметься з центральної вулиці, тулитиметься на задвірках кінотеатру. Чим це пояснить міська влада? Чому так? Ця байдужість була продемонстровано знову на врочистому  й доброму вечорі у філармонії наступного дня де людей було зовсім мало. «Скажете, що погано рекламували? – випередив моє питання заступник начальника обласного управління культури В. М. Пасєка. – На Лесин вечір усім запрошення віднесли й розіслали – і скільки, гадаєте, прийшло?  Може на півсотні більше, ніж сьогодні…».
До кого волати? Змушувати, організовувати, зобов’язувати? Пройдений етап. Виховувати, починаючи з колиски? Так, але хто ж це робитиме, коли вихователі відпочивали від вихованців, і від присутності на шевченківських заходах у ці дня? Як розірвати замкнуте коло, якщо наші душі оглохли до всього крім нашого шлунку?
Не знаю. І не хочу моралізувати. Найдужче боюся, щоб на нашому прапорі, яким би він не був, замість звичних символів не з’явилося кружельце ковбаси. Ледь втримуюсь, аби не процитувати Шевченка, який, на превеликий жаль, феноменально сучасний у своїх віршах. Не можу жодним словом докорити людям, котрі зі щирою душею організували торжества в ці урочі дні, як і тих, хто їх проігнорував, не маю права запитати чому.
Якщо й Шевченкове слово не пробивається до нас то чи проб’ється?

С. КАБАЧИНСЬКА

Спогади учасника події першого голови управи Хмельницького Крайового РУХу Віктора Кліща.

(Орфографію і стилістику автора збережено)

  Як вперше був піднятий офіційно синьо-жовтий прапор над Хмельницьким.

  9 березня 1991 року відбулися урочистості, присвячені встановленню пам'ятного каменю на місті спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку. Цій події передувала ціла, майже детективна історія. Ще з 1989-го року, з часу появи перших неформальних не комуністичних проукраїнських організацій, як то Товариство української мови, товариства «Спадщина», а особливо – Народного Руху України була оголошена вимога до тодішньої влади про спорудження пам'ятника Кобзарю.
  Пам'ятник Т.Г. Шевченку в м. Хмельницькому був знесений ще в далекому 1973 році. І його чомусь «забули» відновити. Зараз цей пам’ятник встановлено в с. Рахнівка Дунаєвецького району.
  Довгих сімнадцять років комуністична влада ніяк не могла спромогтися на відновлення пам’ятника. Щоби тодішня влада швидше приймала рішення рухівцями був привезений камінь, на ньому рухівець лікар швидкої допомоги Олександр Кокряцький почав карбувати відповідний напис: «На цьому місці буде встановлений пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку...»
  Але, нарешті до Дня народження великого Тараса у 1991 му році тодішня влада міста сама організувала урочистості, встановивши камінь на місці спорудження пам’ятника Поетові.
  На той час в столиці місті Києві. в усіх містах та селах західної України над приміщенням міських рад разом з державними червоно-синіми комуністичними штандартами майоріли національні синьо-жовті знамена. В нашому обласному центрі, як в міській раді, а надто в обласній раді питання про встановлення синьо-жовтого прапора неможливо було навіть поставити на обговорення.
  Тому на засіданні проводу Хмельницького Руху було підтримано пропозицію депутатів – рухівців,  зокрема Левка Бірюка, Кузьми Володимира, Лиха Сергія, Шинкарука про офіційне встановлення національного синьо-жовтого стягу на місці спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку.
  Заздалегідь була заготовлена металева труба, (її привіз Мечислав Вишневський). довжелезна дерев’яна паля, синьо-жовте полотнище, бетонний розчин. Перед початком урочистостей рухівці Кузьма Володимир, Вишневський Мечислав, Колесник Володимир, Левко Бірюк, Кліщ Віктор, Соколовський Володимир, Іщук Сергій та інші вкопали яму, та забетонували металеву трубу.
  Міліція не змогла перешкодити, в багатьох рухівців були депутатські мандати. Офіційну частину дійства склали співи та вірші у виконанні місцевих артистів. Далі виступив Народний депутат Верховної ради хмельницький рухівець Анатолій Ткачук. Потім священник автокефальної Української церкви Олег Кулик освятив камінь, і синьо-жовтий прапор. І під звуки тоді ще національного гімну, котрий проспівали мітингарі був піднятий синьо-жовтий прапор.
  Тієї ж ночі невідомими особами щогла була зігнута. а цей прапор був зірваний, пошматований і викинутий в багнюку. Знову була скликана рухівська толока. Вирівняли трубу і палю, повісили новий прапор і наново підняли його. Але наступної ночі (саме як зривали це знамено ми взнали багато років по тому) до флагштока під’їхало авто з «стрілою» і молодий міліціонер, піднявшись на висоту прапора, зірвав і це знамено.
 Як згодом стало відомо, цей міліціонер, відчуваючи свою вину, приніс цей зірваний прапор своєму старшому товаришу по службі, - мовляв я не винен, мені наказали...
(Цим старшим міліціонером виявився Анатолій Савченко, - нині завідувач приймальні громадян. Вже тоді він (часто буваючи на рухівських заходах по завданню і «в цивільному») став свідомим українцем. Активно став впроваджувати українську мову та ідеї незалежності в міліцейському середовищі та діловодстві. Саме він і зберіг це знамено. (разом з цим знаменом відстояв на Майдані 2004-го та 2014 року).
  Після цих провокацій нами рухівцями в нижню трубу була вмонтована ще одна більш висока труба. В неї було вставлена паля з прапором. А саму трубу на кілька метрів догори було вимащено салідолом...
  Прапор, котрий зберіг Анатолій Савченко, був ідентифікований 23 серпня 2017 року і урочисто переданий на зберігання міській владі.

Описав подію перший голова управи (виконкому) Хмельницького крайового РУХу Віктор Кліщ.

Список патріотів-рухівців 1989-91 років в м. Хмельницькому

(за інформацією В. Кліща)

1.    Албул Сергій    
2.    Архипович Віктор     
3.    Байдич Віктор     
4.    Балан Григорій    
5.    Барабаш Галина    
6.    Бевз Віктор    
7.    Бендюг Валентин    
8.    Бірюк Левко    
9.    Блажко Петро    
10.    Бойко Микола    
11.    Борейчук Володимир    
12.    Бохонок Тарас    
13.    Бохряков Віктор    
14.    Вакалюк Іван    
15.    Вотович Володимр    
16.    Ганжій Василь    
17.    Ганущак Юрій    
18.    Герасимов Володимир 
19.    Гірник Галина    
20.    Гірник Павло     
21.    Голоншко Володимир    
22.    Грищенко Мальвіна    
23.    Грінкевич Мичеслав    
24.    Грушецький Богдан     
25.    Гунько Віктор     
26.    Діденко Зоя    
27.    Дубік Ганна    
28.    Єфремова Наталя    
29.    Жабинецький Казимір
30.    Закордонець Анатолій    
31.    Звірик Микола    
32.    Зінько Павло    
33.    Ільків Сергій    
34.    Іщук Володимир    
35.    Іщук Сергій    
36.    Караульний Василь    
37.    Керзюк Василь    
38.    Климчук Олександр    
39.    Кліщ Віктор    
40.    Клюс Ігор    
41.    Кметь Анатолій     
42.    Кокряцький Олександр     
43.    Кокряцький Сергій    
44.    Колісник Валентина     
45.    Колісник Володимир    
46.    Коломієць Ігор     
47.    Кречмар Михайло    
48.    Кузьма Володимир    
49.    Кульбовський Микола    
50.    Куць Іван    
51.    Ларійчук Світлана    
52.    Литвин Ірина    
53.    Лихо Сергій    
54.    Любуня Володимир    
55.    Матвіюк Кузьма     
56.    Матвіюк Микола     
57.    Мельничук Віктор    
58.    Олійник Олесь    
59.    Панчук Василь    
60.    Перчук Володимир     
61.    Петров Володимир    
62.    Підкова Геннадій     
63.    Попик Василь    
64.    Пригода Степан     
65.    Рибак Василь    
66.    Рудий Петро    
67.    Савіцький Микола    
68.    Сарабін Тетяна    
69.    Ситар Юрій    
70.    Сімчук Михайло    
71.    Сіренко Артур     
72.    Сіренко Ганна     
73.    Сіренко Геннадій     
74.    Сіренко Оксана    
75.    Слєпко Іван    
76.    Сокол Володимир    
77.    Стаднік Віктор    
78.    Стасюк Василь     
79.    Стрельчук Світлана    
80.    Таранчук Серсій    
81.    Тарасюк Анатолій      
82.    Тарасюк Ігор    
83.    Теленько Богдан     
84.    Тельпіш Володимир    
85.    Тимощук Володимир    
86.    Фурман Василь    
87.    Хомінець Володимир    
88.    Шацило Леонід    
89.    Шереметова Людмила    
90.    Шеренкова Світлана    
91.    Шинкарук Сергій    
92.    Щафінський Микола    
93.    Янчук Ніна    

31.10.2018

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. цікава для істориків не лише в її проявах у масштабах держави, але й на регіональному рівні. Розглянемо події, що відбувались у названі роки в одному із повітових центрів Поділля – місті Проскурові.

Напередодні подій 1917 р. Проскурів мав 40 тисяч населення (з них 51,5% – іудеї, 27,6% – православні, 19,9% – католики), був важливим транспортним вузлом (дві залізничні станції та паровозне депо Гречани) та військово-стратегічним пунктом (дислокувались два полки та артилерійська бригада, розміщувались штаби дивізійного рівня), мав розвинуту торгівлю (велика гуртова хлібна, соляна та ін. торгівля) та ремісниче-промислове виробництво (серед найбільших підприємств – цукрозавод, два чавуноливарних і механічних заводи, броварня, цегельно-черепичний і кахельний завод, тютюнова фабрика, млини). У місті розміщувались повітові урядові установи, діяло ряд середніх навчальних закладів (реальне і комерційне училища, жіноча гімназія). Отже типове повітове місто того часу, хіба що з доволі великим військовим гарнізоном, що пояснювалось географічним розташуванням неподалік від державного кордону. Цей фактор наклав відбиток на соціально-економічне життя міста, коли почалась Перша світова війна 1914 р. й Проскурів опинився у прифронтовій смузі. Крім військових частин, у місті з’явилась велика кількість шпиталів, тилових установ, військових складів. До того ж, були введені певні адміністративні обмеження у громадське життя.

З початку 1917 р. Російська імперія погрузла у вирій надскладних соціально-політичних процесів, віддзеркаленням яких стали події, що відбувались як на українських землях, так й в Проскурові. Згадаємо головні з них.

Після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд Росії ліквідував органи царської влади. Зокрема, замість повітових справників були призначені повітові комісари. Проскурівським комісаром Тимчасового уряду на початку березня 1917 р. став колишній повітовий справник Шестаков. А от, законодавча та виконавча влада у місті залишалась в руках міської думи.

Пролетаріат та солдати гарнізону були не задоволені такими незначними змінами у владних структурах, отож зорганізували свій орган місцевого самоврядування: 10 березня у приміщенні реального училища відбулися збори представників від підприємств, гарнізону та ремісничих організацій, на яких було створено Раду робітничих і солдатських депутатів, яку очолив військовослужбовець Зотенко. Серед 153 обраних депутатів більшість була меншовиків та есерів. Фракція більшовиків складала 3 чоловіки |LS|2, с. 4|RS|.2

Представники інтелігенції та дрібної буржуазії міста теж не бажали стояти осторонь суспільно-політичних змін, отож у середині березня 1917 р. створили Комітет об’єднаних громадських організацій. Очолив його лікар С. Полозов |LS|12|RS|.

Отож, навесні 1917 р. у Проскурові постали три органи самоврядування: Комітет об’єднаних громадських організацій, Міська Управа та Рада робітничих і солдатських депутатів. Більш потужним, прогресивним та організованим був Комітет об’єднаних громадських організацій, за ініціативою якого із представників вище названих трьох сил був сформований Загальний Комітет громадських організацій. Перше його засідання відбулось 22 березня 1917 р. На ньому було обрано Голову виконкому Загального Комітету – їм став С. Полозов, а також обрано по 10 представників від Комітету об’єднаних громадських організацій та Ради робітничих і солдатських для поповнення складу міської думи |LS|12|RS|.

Перипетії у політичному житті супроводжувались масовими мітингами – переважно під економічними гаслами «За 8-годинний робочий день» та «За підвищення зарплати». Навесні 1917 року фактично кожного тижня у Проскурові хтось мітингував.

Серед усіх громадсько-суспільних подій, що відбувались у цей період у місті, виокремлюється  надзвичайна активізація українського життя, що стало вперше за всю новітню історію Проскурова. По-перше, намітилась українізація православної церкви. 12 квітня 1917 р. відбулися збори духовенства Проскурівського повіту, які під своє завершення мали виразний «цілком український характер». Звертаючись до пан-отців, один із лідерів національного руху М. Стаховський наголошував:

«Витаю Вас! Мене ніхто на це не уповноважив – але мене прислало серце, котре дала мені Мати-Україна. «Працюйте з Богом на користь нашої дорогої Матері-України»… Такими словами привітав і благословив Український конгрес у Київі Димитрій Єпископ Уманський. У ваших грудях, шановні пан-отці, під вашими рясами б’ється те саме серце – серце Українців і не знатиме воно радости і спокою поки не стане Україна автономною, з’єднаною з Російською державою, як рівна з рівною і вільна з вільною. Так, в цім буде наша правда, наша радість і сила… А для цього потрібна праця, величезна праця, в котрій найдеться робота для кожного і де ваша заслуга може стати історичною і загладити ті тяжкі непорозуміння з народом, які були у вас за царського ладу.

Кожна нація має своє національне духовенство, котре боронить і обстоює національні скарби. У нас до цього часу не було такого духовенства (як не лічити того, що ми мали 250 літ тому назад) – і не було через те, що свідоме і популярне духовенство могло б мати вкупі з народом таку силу, котра була б небезпечна для самодержавного ладу. Старий царський лад боявся національного духовенства і через те всіма способами старався зробити наше українське духовенство і нашу Українську Церкву своїми слугами, а Українського духу та української справи гнобителями та обрусителями. Народ це розумів і сторонився і від церкви, і від батюшок. Розуміли багато з пан-отців і переживали в душі своїй велике горе!

Але згинув старий лад – згинув наш ворог, ворог і церкви, і народу, і ви, шановні пан-отці, тепер можете сміло підійти до народу і взяться за працю, котра потрібна йому і котра помирить вас з народом, і забудеться тяжка давняя година – і оживе тоді слава, слава України!» |LS|16|RS|.

Цього ж дня відбулися загальні збори Проскурівської української громади, на яких, крім духовенства, було багато представників з числа селян та місцевої інтелігенції. Збори ухвалили низку рішень, найголовніші з яких оприлюднили у центральній пресі: «1. Долучитись до загальноукраїнського руху; 2. Церковні суми повернути на купування укр. книжок для продажи їх народу; 3. Євангеліє та промови в церквах повинні бути на укр. мові; 4. Перекласти текст присяги на укр. мову; 5. Звернутися до кооперативів, щоб прибутки від операцій оддавали на українські справи; 6. На Юрія в кожній церкві відправить панахиду по Шевченкові і росказать про його; 7. 1 мая в Проскурові усьому духовенству повіта (коло 300 душ) відправить соборну панахиду по Шевченкові і принять участь в загальній українській маніфестації» |LS|16|RS|.

Врешті, 18 квітня 1917 р., у м. Проскурові було засноване товариство «Просвіта». Звертаючись з цієї нагоди до «всіх українських інституцій, земств, видавництв, редакцій та ріжних газет, журналів, а також до окремих осіб», ініціатори просили «надсилати «Просвіті» для ознайомлення по одному або по два примірники всіх своїх видань, котрі можна виписати для розповсюдження» |LS|17|RS|.

Важливою подією 1917 р. для міста Проскурова стали міські вибори, які були проведені виходячи із радикальних змін у суспільно-політичному житті країни. Зокрема, була істотно змодернізована правова основа функціонування усієї системи самоуправління. Щодо міських дум, то базовими нормотворчими документами, які врегульовували їхню діяльність, виступали постанова Тимчасового уряду «Про проведення виборів гласних міських дум і про дільничні міські управління», невід’ємною частиною якої виступали два додатки – «Тимчасові правила щодо проведення виборів гласних міських дум» та «Тимчасові правила про дільничні міські управління» від 15 квітня 1917 р., а також постанова від 9 червня 1917 р. «Про зміну діючого Статуту про суспільне управління міст» |LS|18|RS|.

Муніципальні вибори 1917 р. стали першими загальними демократичними виборами в історії Проскурова. Відбувалися вони за пропорційною виборчою системою. У місті було сформовано вісім виборчих списків: 1) об’єднаний єврейський виборчий комітет; 2) рада об’єднаних польських організацій, заявлених польським комісаріатом; 3) єврейська група «Адас-Ієшурин»; 4) групи єврейських дрібних торгівців; 5) російсько-української позапартійної групи під назвою «Порядок і праця»; 6) польської групи; 7) т.зв. «соціалістичний блок», до якого увійшли: Ради солдатських та робітничих депутатів м. Проскурова за участі фракцій українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, російських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, Бунда та об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії; 8) позапартійної прогресивної групи. Голосування у м. Проскурові відбулося 27 серпня 1917 р. Незважаючи на загальне виборче право, день виборів засвідчив досить низьку явку громадян на виборчі дільниці. Загалом скористатися своїм правом виявило лише 5110 осіб, тобто 36,5%. Кількісний склад депутатського корпусу для м. Проскурова визначався спеціальним розписом і становив 50 гласних.  За національною ознакою Проскурівська дума була представлена 25 євреями, 11 українцями, 9 поляками та 5 росіянами. Гласні були обирані на термін до 1 січня 1919 р. |LS|18|RS|. Міським головою обрали М. Сікору – поважну в місті людину, поміркованого ліберала, який з 1904 р. регулярно обирався гласним Проскурівської міської думи |LS|6, с. 36-38|RS|.

Літо 1917 р. було насичене кризовими явищами соціально-економічного плану, що відбувались під впливом негараздів на фронті. Восени криза ще більше загострилась, особливо після політичних змін у державі.

26-27 жовтня 1917 р. на звістку про більшовицьку революцію в Петрограді та повалення Тимчасового уряду, в Україні Центральна Рада оголосила про перехід влади в її руки. З цього часу губернські і повітові комісари підкорялися й призначалися Генеральним секретаріатом Центральної Ради УНР. Обов’язки Проскурівського повітового комісара виконував С. Кисельов |LS|7, с. 365|RS|. Одночасно, пожвавлюється український політичний вплив в діяльності міського Комітету об’єднаних громадських організацій. А от Рада робітничих і солдатських депутатів пішла напрямком більшовизації. 28-30 жовтня відбулися перевибори Ради робітничих і солдатських депутатів – під впливом єврейських партій (Бунд, єврейська соцпартія та ін.) та солдат гарнізону, які підтримали більшовиків, нова Проскурівська рада стає більшовицькою. Аби мати вплив на процеси у місті, Проскурівська Рада робітничих і солдатських депутатів підтримала рішення Надзвичайного з’їзду Подільської залізниці про створення загонів Червоної гвардії. Згідно цього рішення на базі Гречанської міліції організовано загін Гречанської Червоної гвардії (у ньому було близько 100 чоловік, на озброєнні 8 кулеметів, 2 гармати) |LS|2, с. 12|RS|.

Проте, з поступовим відходом військових із Проскурова (листопад-грудень), Рада втратила свою вагу, а наприкінці січня 1918 р. взагалі припинила існування.

Тим часом, українські та близькі до них сили стали консолідуватись навколо Центральної Ради УНР. 17 грудня 1917 р. було оголошено в № 27 „Известиях Подольского округа по делам о выборах" списки кандидатів до Центральної Ради УНР. Від Проскурова були обрані представники, які поїхали до Києва. За списком Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) з селянською спілкою пройшов Трохим Верхола, за списком Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), селянської спілки і українських вояків-селян Південно-Західного фронту – Кость Місевич (залізнична станція) і Іван Ящук (кооператив “Самопоміч”), за списком Єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Поалей-Ціон) – Хаїм Грінфельд, за списком об'єднаних меншовиків – Борис Перес |LS|12|RS|.

У лютому 1918 р., виконуючи умови Брестського миру в справі військової допомоги Центральній Раді УНР у війні з більшовиками, на Україну почали просуватися війська Німеччини та Австро-Угорщини. 20 лютого австрійська армія вступила в Проскурів |LS|1, с. 261|RS|.

У квітні була створена Проскурівська повітова охоронна сотня, яка підпорядковувалася українському повітовому комендантові та охороняла найважливіші об’єкти в Проскурові та повіті. До червня було сформовано ще дві сотні та створено Проскурівський повітовий вартово-охоронний курінь |LS|8, с. 106|RS|.

У травні 1918 р., після переходу влади в Україні до Гетьмана П. Скоропадського, відбулася реформа місцевої влади – замість губернських і повітових комісарів були введені посади старост |LS|15, арк. 2|RS|.

З кінця весни до початку осені 1918 р. час минув у намаганнях гетьманських урядовців до перетворень і стабілізації. З одного боку відбулися позитивні зміни – припинено суцільний хаос в країні, розпочато процес українізації. З іншого боку – загострилась криза в аграрному питанні, не було досягнуто політичного єднання у державі. До того ж, накладались проблеми геополітичного характеру. Все призвело до того, що у листопаді 1918 р. в Україні влада П. Скоропадського була повалена, а на її місце прийшла Директорія |LS|11, с. 197|RS|. Проте, майже за кілька місяців УНР опинилась у надскладній ситуації – у зв’язку із наступом більшовицьких військ на Київ, Директорія та уряд переїхали до Вінниці, звідки більше як місяць керували збройним захистом УНР |LS|1, с. 263-265|RS|.

В цей час на Поділлі значно активізувались пробільшовицькі сили, які, виконуючи рішення своїх керівних органів, взялися розхитувати тили УНР. 10 лютого 1919 р. підпільний губернський комітет партії більшовиків у Вінниці провів таємну нараду революційних комітетів та прийняв рішення про збройне повстання на Поділлі. Більшовики планували 15 лютого захопити важливі стратегічні пункти, й серед них Проскурівський залізничний вузол. 13 лютого до Проскурова прибула «трійка» губкому для практичного керівництва виступом. Наступного дня відбулася таємна політична нарада, у якій взяли участь місцеві представники більшовиків, Бунду, об'єднаних соціалістів, Поалей Ціону, соціалістичних партій. Секретар Подільського губкому партії більшовиків О. Снєгов повідомив присутніх про рішення комуністів підняти у місті повстання проти Директорії. Шанси на успіх він бачив у тому, що організаторам вдалося налагодити зв'язок з більшовицьким активом 8-го Подільського полку, який перебував у Проскурові та обіцяв підтримку. Йому заперечив керівник місцевої організації об'єднаних соціалістів Крупник, нагадавши, що подібне повстання може привести до жертв серед євреїв, адже отаман гайдамацького полку І. Семесенко, який був одночасно начальником Проскурівського гарнізону, ще у січні попереджував єврейську громаду міста про недопустимість участі у збройних виступах проти влади УНР. Представники інших організацій (М. Геліптерман, М. Шварцман, П. Глузман та ін.) висловилися за збройний виступ проти влади. Тут же були мобілізовані єврейські загони самооборони, які від О. Снєгова отримали зброю |LS|4, с. 245|RS|.

Повстання розпочалося ранком 15 лютого 1919 р. Спочатку все йшло за планом: було захоплено центр міста, піднято частину козаків 8-го Подільського полку, заарештовано представників влади, почали наступ на станцію. На військові ешелони, в яких перебували вірні Директорії війська, напали близько 500 повстанців (у т.ч. 200 солдатів Подільського полку). Як з'ясувалося, вони не мали навіть приблизної уяви про кількість противників у вагонах. А там лише 3-й гайдамацький полк мав понад тисячі козаків, а ще була Запорізька бригада – понад 500 осіб, та інші. То ж коли вірні Директорії війська дали потужний опір, повстанці спочатку розгубилися, а потім почали безладний відступ. На світанку отаман І. Семесенко повів гайдамаків до центру міста. Повстанці, засівши на дахах будинків, почали обстрілювати наступаючих. Тоді військовики застосували гармати. З цього часу повстання пішло на спад. Запоріжці та гайдамаки швидко придушили локальний опір, а 8-й Подільський полк повністю роззброїли. Організатори повстання, усвідомивши поразку, покинули місто.

Підштовхуючи переважно єврейський за складом пролетаріат Проскурова до збройної боротьби проти УНР, більшовики явно переоцінили свої сили і шанси на успіх. Повстання завдало нищівного удару українсько-єврейським відносинам, його сприйняли як ворожий акт проти УНР, а учасників – як антиукраїнську силу, що представляла більшовицький радикалізм. Проте, повстанці втекли, а постраждалими у цій ситуації виявилося мирне єврейське населення. Адже отаман І. Семесенко того ж дня прийняв рішення – проголосив перед військом антисемітську промову, і повів козаків у єврейські квартали карати їх мешканців. Останні й стали заручниками політичного авантюризму місцевих ліво-радикалів, підтриманого єврейськими соціалістичними партіями. Погром приніс жахливі жертви – кількість вбитих становила близько тисячі осіб |LS|4, с. 246|RS|.

Директорія та Уряд УНР вжили негайних заходів до припинення погрому, а вже 21 лютого до міста прибув головний отаман С. Петлюра. За його наказом була роззброєна частина І. Семесенко і віддано розпорядження про створення спеціальної комісії для розслідування погрому, а постраждалим єврейським родинам згодом виплатили компенсації |LS|3|RS|.

До військових і соціальних потрясінь додалась страшна епідемія “іспанки” (грип). Вона почала поширюватись на Поділлі і в Проскурові у жовтні 1918 р. й досягла піку взимку 1919 р. Взагалі епідемія тривала майже 5 місяців і за цей час померло сотні хворих |LS|13|RS|.

Тим часом, українсько-більшовицький фронт в районі Києва – Житомира був під загрозою прориву. Наприкінці лютого 1919 р. із фронту знято було частини Українських Січових стрільців та у березні переведено їх у Проскурів і Старокостянтинів для відпочинку та реорганізації. У Проскурові перебували 1-й та 3-й піхотні полки, артилерія, кулеметники, кіннота, формувався новий 5-й піхотний полк. З полків були сформовані дві дивізії, які об’єднали в Групу Січових стрільців. Командиром групи затверджено Є. Коновальця |LS|10, с. 183-185|RS|.  Додамо, що у цей час в місті видавалась газета «Стрілецька Думка» – друкований орган вояк-січовиків.

Після поразки військ УНР у районі Козятина українські державні установи 6 березня 1919 р., переїхали до Проскурова, де перебували до 21 березня. Відбуваються державні наради УНР за участю членів Директорі, уряду, представників партій та громадських організацій. Саме в Проскурові пройшло останнє засідання Директорії у повному складі |LS|5, с. 299|RS|. 15 березня для зустрічі з Директорією прибула делегація ЗОУНР на чолі з Є. Петрушевичем |LS|1, с. 297|RS|. 21 березня 1919 р. для припинення просування Червоної Армії на Бердичівсько-Житомирському напрямку з міста вийшли частини Українських Січових стрільців. Одночасно Проскурів покидають уряд УНР та Директорія |LS|10, с. 210|RS|.

Згодом, після тривалих боїв,  війська УНР вимушені були відступити з Поділля. Отож, 6 квітня 1919 р. частини 2-ї Української Радянської дивізії О. Ленговського здобули Проскурів. В місті була встановлена радянська влада |LS|2, с. 25|RS|.

Місто знову повернулося до УНР 6 червня 1919 р. Українська армія після проведеного загального наступу на більшовицькому фронті силами Запорізького корпусу здобула Проскурів |LS|10, с. 232|RS|. А вже 10 червня у місті сталася сумна для українського війська подія – був звинувачений у державній зраді та заарештований командир Запорізького корпусу отаман П. Болбочан. 12 червня 1919 р. над отаманом відбувся скороспілий військово-польовий суд, який виніс йому смертний вирок. Арешт і страта П. Болбочана, видатного військового та патріота України, стала результатом політичних суперечок в політикумі УНР.

У прифронтовій зоні Проскурів перебував до 6 липня, коли 1-а Українська радянська дивізія М. Щорса під час Проскурівської операції, зламавши опір армії УНР, здобула місто |LS|2, с. 26|RS|.

29 липня 1919 р. в ході об’єднаного наступу армії УНР та Галицької армії ЗОУНР містом знову оволоділи українські війська |LS|10, с. 257|RS|. До кінця листопада Проскурів перебував під владою УНР. Столичні функції на той час виконував Кам’янець-Подільський, а Проскурів був важливим опорним пунктом молодої держави. Серпень та вересень минули більш-менш спокійно, поступово налагодилось мирне життя, відновили роботу навчальні заклади, запрацювали деякі підприємства. У серпні 1919 р. місто навіть відвідав з гастролями Новольвівський театр, в якому блискуче грала видатна драматична актриса та оперна співачка Катерина Рубчакова |LS|9, с. 207|RS|.

Але, погіршення зовнішньополітичного стану та початок військового наступу на українські землі одразу трьох сил (більшовиків, поляків та Добровольчої армії А. Денікіна) на початку листопада 1919 р. знову змусили українські війська відступати. 16 листопада уряд УНР та Директорія залишають Кам’янець-Подільський та переїжджають до Проскурова, де перебували до 21 листопада, поки не виїхали далі на північний захід |LS|1, с. 307|RS|. А вже 25 листопада Добровольча армія А. Денікіна, прорвавши фронт армії УНР, заволоділа Проскуровом. Однак, поразки денікінців на фронті з більшовиками, заставили їх через декілька днів залишити місто.2 грудня 1919 р. до Проскурова, залишеного армією А. Денікіна, увійшли польські війська. Місто перебувало під польською владою до липня 1920 р. |LS|4, с. 249|RS|.

До військових проблем додавались соціально-економічні. У зв'язку з нестабільністю фінансового ринку та відсутністю обігових грошей, розпорядженням міського голови М. Сікори на території міста введено в обіг місцеві грошові знаки – бони. Емісію проводив Проскурівський міський банк. Бони перебували в обігу протягом 1919-20 рр.29 До того ж, у грудні 1919 р. на Поділлі спалахнула епідемія тифу. Серед найбільш постраждалих міст – Проскурів |LS|14|RS|.

У січні-лютому 1920 р. Проскурів і прилеглий район був перетворений польською владою на опорний військовий пункт. Тут зосереджено польську піхотну бригаду, 8-му дивізію, три піхотних полки 12-ї дивізії, два кавалерійських полки |LS|6, с. 43|RS|.  

У квітні 1920 р. після підписання конвенції між УНР та Польщею на Поділля повертається уряд УНР.7 червня 1920 р. до міста прибуває уряд УНР, який перебував у Проскурові до кінця червня |LS|1, с. 309|RS|.

6 липня 1920 р. після прориву польсько-українського фронту в районі Житомира, 8-а Червонокозача дивізія В. Примакова оволоділа Проскуровом. В місті розгорнули діяльність радянські органи влади |LS|2, с. 29-31|RS|.

27 вересня 1920 р. після масштабного наступу армії УНР українські війська зайняли Проскурів, взявши в полон 2800 червоноармійців та 4 бронепотяги. В місті встановлена влада УНР |LS|6, с. 43|RS|. Але, вже 18 листопада в ході масованого наступу Червоної Армії, кавалерійська бригада Г. Котовського та 135-а стрілецька бригада М. Голубенка після бою з українськими частинами групи генерала-хорунжого А. Загородського заволоділа Проскуровом. На Поділлі та у місті остаточно встановлена радянська влада |LS|2, с. 31|RS|.

Таким чином, розвиток подій в Проскурові у 1917-1919 рр. віддзеркалював події, що відбувались як в імперії, так й на українських землях. Від початку 1919 р. до кінця 1920 р. місто перебувало у центрі державотворчих і військово-політичних процесів у боротьби за створення незалежної Української Народної Республіки. Місто пережило ряд трагічних сторінок, стало свідком важливих боїв, тричі дало притулок Директорії та уряду УНР. Все це зробило історію Проскурова в добу Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. доволі насиченою.

21.05.2018

Історія Православної Церкви у місті Хмельницькому (Плоскирові, Проскурові) бере початок від другої половини XVI ст. Зокрема, у тарифі Подільського воєводства 1578 р. зазначено, що в Плоскирові серед декілька десятків ремісників, купців та представників інших міських станів, був один православний священик |LS|24, s.243|RS|. Отож, наявність священика вказує на існування у Плоскирові православного храму, але яким був той храм, де він розташовувався, відомостей не має.

Більш чітку згадку про православну церкву в Плоскирові знаходимо в щоденнику фризького мандрівника Ульріха фон Вердума від 1671 р. Там є короткий опис Плоскирова, в якому мандрівник зазначив, що «Колись місто тяглося по обидва боки озера і було доволі велике. Через озеро від однієї частини до другої вів довгий міст. Від Масевців до міста дорога йде через півострів, зовсім позбавлений ґрунту. Другу половину, за мостом, з усіх боків оточує озеро. У ній було близько 30 будинків і руська церква…» |LS|1, с.35|RS|. З опису зрозуміло, що православний храм (руська церква) розміщувався на «острівній» частині Плоскирова, яка згодом отримала назву «Старе місто». Але, знов таки, не відомо, де розміщувався той храм, коли побудований та яка була його подальша доля.

Наступні відомості про православний храм в Проскурові вдалось відшукати в клірових відомостях про духівництво Проскурівського повіту за 1801 р. Там чітко зазначено, що у 1781 р. на «материковій» частині міста (у кварталі поблизу Кам’янецької дороги) була побудована дерев’яна церква Різдва Богородиці |LS|4, арк.2 зв.|RS|.

З інших джерел дізнаємось, що цей храм після того, як у 1793 р. Поділля було приєднано до Російської імперії, був «обращен из униатского в грекороссийский», тобто був переведений із Греко-Католицької Церкви в Руську Православну Церкву (РПЦ). У відомостях про церковнослужителів від 25 червня 1795 р. настоятелем храму Різдва Богородиці зазначений Іоанн Ролинський (62 роки), дяком Василь Слідинський (27 років), паламарем Федір Григель (45 років). Коли 5 липня 1795 р. було утворена Подільська губернія та Проскурів став повітовим центром, церква Різдва Богородиці стала соборною |LS|2, арк.2; 10, с.26|RS|.

У 1800 р. настоятелем храму став священик Йосип Гербановський (27 років), дяком Максим Весоловський. Обидва були рукопокладені 15 липня того ж року єпископом Подільським і Брацлавським Діонісієм. У парафії церкви Різдва Богородиці у 1801 р. нараховувалось 46 дворів, у яких мешкало 106 душ чоловічої статі |LS|4, арк.2 зв.-3|RS|. Незначна кількість парафіян не дивує, адже населення тодішнього Проскурова складало усього близько двох тисяч мешканців, з яких переважали євреї та поляки.

На початку літа 1822 р. в Проскурові сталось надзвичайне лихо – пожежа, яка повністю знищила майже всі дерев’яні споруди міста, у т.ч. й храм Різдва Богородиці |LS|3, арк.7|RS|. Від вогню не постраждала лише «острівна» частина міста, а от «материкова» частина з єврейськими кварталами вигоріла дощенту. Саме це лихо дало поштовх докорінної перебудови міста.

За розпорядженням виконуючого обов’язки Подільського цивільного губернатора графа М. Грохольського від 5 серпня 1822 р. до згорілого Проскурова був відряджений губернський землемір В. Рудлицький з двома повітовими землемірами |LS|3, арк.39|RS|. За короткий час вони розробили проектний план забудови міста, позначивши на місцевості рівчаками заплановані квартали, вулиці, провулки, ділянки для забудовників. 22 листопада 1822 р. В. Рудлицький подав готовий проектний план та відповідний рапорт Подільському губернаторові на затвердження. Ухвалений 29 листопада на місцевому рівні |LS|3, арк.1|RS| та доопрацьований у Петербурзі головним містобудівничим імперії архітектором В. Гесте план забудови Проскурова 22 січня 1824 р. був затверджений імператором Олександром І |LS|15|RS|.

Згідно цього плану на місці згорілого у пожежі храму було заплановане будівництво нового, вже мурованого, собору. Розробити проект «новой каменной церкви с колокольней» взявся губернський архітектор П. Корбелецький. 14 квітня 1831 р. розроблені ним креслення та кошторис на 76764 руб. 35 коп., разом з супроводжувальним рапортом архієпископа Подільського Ксенофонта були направлені в Санкт-Петербург на затвердження в Святіший Синод. Синод переслав креслення та кошторис на розгляд Будівельного комітету міністерства внутрішніх справ. Фахівці комітету не схвалили розроблений подільським губернським архітектором проект, натомість запропонували інші креслення та кошторис, які затвердили 29 липня 1831 р. |LS|19, лл.1-4|RS|. За основу був взятий типовий проект № ХІІ із «Собрания планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей», складений у 1824 р. петербурзькими архітекторами А. Михайловим та І. Шарлеманом. До цього типового проекту додали лише надбудовану дзвіницю з проекту № ХІ |LS|20|RS|. Новий кошторис вийшов 78594 руб. 80 коп. |LS|19, л.2|RS|

Таким чином, наприкінці 1831 р. проект соборної Різдво-Богородицької церкви надійшов у Подільську губернію для реалізації. Але, одразу постала проблема фінансування – ані єпархія, ані міська влада Проскурова таких коштів не мали. Лише після кількарічного листування з різними столичними відомствами, було вирішене питання фінансової допомоги від держави у 60 тис. руб. Це дозволило у 1835 р. розпочати будівництво собору в Проскурові, й завершити його у найкоротшій час: вже 15 травня 1837 р. собор Різдва Богородиці був освячений архієпископом Подільським і Брацлавським Кирилом. Настоятелем храму був протоієрей Михневич |LS|21, с.848|RS|.

Архітектура храму витримана у стилі класицизму, загальна композиція має вигляд ротонди, в основі плану якої – окружність з прямокутним ризалітом із західного боку, перед яким широка паперть під чотириколонним портиком, увінчаним трикутним фронтоном. Основний циліндричний об’єм споруди завершує круглий барабан, перекритий полусферічним куполом, до барабану із західного боку примикає дзвіниця. В рік освячення дзвіниця мала чотири дзвони (найбільший з них важив 20 пудів, три інші – по 12 пудів). Площу навколо храму оточувала цегляна огорожа, в яку з одного боку був вбудований торговий ряд на 5 крамниць (крамниці віддавалися в оренду, кошти з якої у сумі 330 руб. йшли на потреби храму) |LS|5, арк. 3|RS|.

В храмі знаходився чудодійний образ Божої Матері (подоби Озерянської ікони), який дивом вцілів під час пожежі 1822 р. Образ вважався чудодійним, і навіть католики мали особливу повагу до нього. Ікона мала срібний вінець, замовлений у середині ХІХ ст. проскурівським справником Григорієм Лисенко, а також вотивні привіски – пластинки срібла різноманітної форми, що означали факти зцілення від хвороб. Таких привісок було 8. Одна з них, з зображенням ока і написом «К.Л. 1840 год», пожертва згаданого вище Григорія Лисенка за зцілення очей дружини. Найменша з підвісок мала форму квадрата із зображенням дитини. Це жертва по обітниці 1855 р., зроблена рядовим Проскурівської інвалідної команди Спиридоном Зубковим за зцілення його дитини. Серед церковного начиння була срібна з позолотою дарохранительниця, срібно-позолочений хрест з мощами святих угодників, частина омофора святителя Митрофана та багато інших реліквій. Собор мав значну кількість літератури – понад ста найменувань, найдавнішим виданням був Часослов 1729 року видання, надрукований у Києві |LS|21, с.848|RS|.

У 1860 р. за розпорядженням Св. Синода собору були надані будинок і земля (1770 сажнів), яка складалась з двох ділянок, що належали скасованому Духовному правлінню. У відомостях про Різдво-Богородицьку соборну церкву м. Проскурова за 1891 р. зазначено, що землі при храмі: садибної 1 морг, орної в одній ділянці – 11 десятин, у двох інших – 23 дес. 258 саж., під хутором – 2210 саж. |LS|5, арк.3|RS|

Наприкінці ХІХ ст. парафія Проскурівського собору Різдва Богородиці значно збільшилась у порівнянні з початком ХІХ ст. Крім міста Проскурова, до неї відносились села Заріччя, Гречани, Шаровечка, Мацьківці, передмістя Ракове і Дубове та 8 хуторів. У 1891 р. загальне число православних домогосподарств сягало 275, парафіян – 2126 чоловіків і жінок, з яких у місті Проскурові було 253 домогосподарства та 1821 парафіян. Діяло дві церковно-парафіяльні школи – у Проскурові та Заріччі. На утримання собору щорічно держава виділяла 1280 руб. Був також затверджений штат: настоятель (протоієрей), священик, дяк, два псаломщика, просфорник |LS|5, арк.3-4; 21, с.848|RS|.

Серед священнослужителів Проскурівського собору Різдва Богородиці ХІХ – початку ХХ ст. було чимало пастирів, що слугували для своїх сучасників найкращими взірцями благочестя і відданості справі. Особливо відзначимо протоієрея Ієроніма Томасевича, який 28 років (1879-1908) був настоятелем собору Різдва Богородиці. Народився 1832 р. у с. Могилівка Ушицького повіту Подільської губернії у родині священика. Закінчив 1853 р. Подільську духовну семінарію з атестатом 1-го розряду, 15 вересня 1854 р. рукопокладений у священики парафіяльного храму с. Радівці Летичівського повіту. У лютому 1857 р. переведений у с. Вищі Вовковинці Проскурівського повіту, а з лютого 1864 р. став соборним священиком у Проскурові. 8 грудня 1879 р. затверджений настоятелем Проскурівського собору Різдва Богородиці |LS|5, арк. 5|RS|. Одночасно отець Ієронім був благочинним 1-го округу Проскурівського повіту (1871-1880, 1892-1898 рр.), головою Проскурівського повітового відділення єпархіальної училищної ради (1888-1908 рр.). Крім церковних обов’язків він брав активну участь у громадському і суспільному житті міста – його неодноразово обирали депутатом міської думи від духовного відомства, він викладав Закон Божий у Проскурівському міському двокласному училищі (1880-1908 рр.). За вірну службу протоієрей Ієронім Томасевич був відзначений як церковними, так і світськими нагородами, зокрема орденами Св. Анни 2-го ступеню та Св. Володимира 4-го ступеню. Разом з тим, вражає трагізмом сімейне життя отця – у шлюбі з донькою священика Юлією Горшчинською він мав 14 дітей, з яких з різних причин (хвороби тощо) померло 12 дітей. Повноліття зустріли лише син Євстафій, який закінчив Подільську духовну семінарію і став священиком та донька Олена – вона одружилась із священиком Миколаєм Завадським, мала двох дітей. Зазначимо, що особисті трагедії не вплинули на служіння протоієрея Ієроніма – він завжди був уважним, ввічливим, скромним. Почив у Бозі Ієронім Томасевич 20 грудня 1908 р. |LS|13; 14, с.871-873|RS|. У січні 1909 р. настоятелем Проскурівського собору Різдва Богородиці призначили священика с. Лучинчик Могилівського повіту Подільської губернії, протоієрея Григорія Сулиму |LS|12|RS|.

Останні відомості про храм за часів Російської імперії подає «Справочная книга Подольской Епархии за 1915-1916 гг.», яка містить опис стану собору напередодні епохі революцій та зміни влади. Зазначено, що храм мав приділ з престолом в ім’я Марії Магдалини, а також підпорядковані парафії Покровську цвинтарну кам’яну церкву, дві церковно-парафіяльні школи діяли в Проскурові і Заріччі. У складі причту був настоятель, протоієрей Григорій Сулима (55 років, закінчив духовну семінарію, у парафії з 1909 р.), священик Федір Облапський (55 років, закінчив духовну семінарію, у парафії з 1903 р.), другий священник Олександр Левитський (35 років, закінчив духовну семінарію, в парафії з 1914 р.), священик Філіп Шумилевич (47 років, закінчив духовне училище, в парафії з 1906 р.), два псаломщики – Семен Хіміч та Михайло Левицький, а також просфорня Єлена Телиховська.

У важки роки Української революції 1917-1921 рр. храм продовжував виконувати свої духовні функції. З одного боку відбулась важлива подія для православних міста Проскурова – у 1918 р. було створене єпархіальне Проскурівсько-Летичівське вікарство, отож собор Різдва Богородиці став кафедральним. З іншого боку, трагічні події цього періоду історії стали справжньою перевіркою християнських ідеалів для священнослужителів Проскурівського собору. Так, під час кровавого єврейського погрому 15 лютого 1919 р. загинув протодиякон соборного храму Климентій Качуровський, який встав перед озброєними погромниками на захист мирних проскурівчан. Після початку погрому він зібрав єврейських дітей і сховав їх в льосі свого будинку, зберігши при цьому немало людських життів. Але головне випробування його чекало попереду. У храмі Різдва Богородиці та у дворі біля входу скупчилося багато переляканих погромом безпорадних людей, до яких проривалися вбивці. На їх шляху встав отець Климентій, але був сколотий багнетами. Проте, смерть протодиякона дещо остудила погромників і люди були врятовані. На згадку про подвиг праведника Климентія Качуровского на стелі пам’ятника жертвам погрому у 2000 р. встановлений пам’ятний барельєф |LS|18|RS|.

Після встановлення радянської влади Православна Церква опинилась під потужним тиском атеїстичної ідеології комуністичної влади. Важки часи настали і для кафедрального собору і його парафії: у 1924 р. за рішенням органів радянської влади конфіскували приміщення вікарства, у 1932 р. ліквідували Проскурівсько-Летичівського вікарство, того ж року із собору зняли дзвони для потреб «індустріалізації», а 1937 р. постановою міськради від 20 серпня храм взагалі зачинили |LS|9, арк.13|RS|. Церковне майно було реквізоване. У невідомому напрямку «зникли» найцінніші реліквії храму – чудодійна ікона Божої Матері, дарохранительниця та інше. Вершиною знущання над святинею стала передача приміщення собору під склад мінеральних добрів.

У ці нелегкі для православ’я роки, надзвичайну вірність проявили проскурівські священнослужителі.

Можна згадати отця Валеріана (в миру – Василь Рудич). Народився у 1889 р. на Поділлі, навчався в Кам`янець-Подільській духовній семінарії та Московській духовній академії, здобув науковий ступень кандидата богослов`я. Ще під час навчання, послушник Василь в 1913 р. вибрав для себе шлях вченого-монаха та був пострижений в чернецтво з ім`ям Валеріана. У серпні 1917 р. ієромонаха Валеріана прийняли в клір Подільської єпархії, де служив у різних парафіях, з 1918 р. був зачислений до братії Троїцького монастиря Кам`янця-Подільського, а згодом став його настоятелем та був посвячений у сан архімандрита. У 1921 р. архімандрит Валеріан отримав сан єпископа Проскурівсько-Летичівського вікарства. Кафедра вікарного єпископа Валеріана була визначена у Проскурівському Різдва-Богородицькому кафедральному соборі. Але, вже скоро вікарство опинилися під тиском радянських органів влади. У квітні 1925 р. єпископ Валеріан був заарештований та висланий до Середньої Азії, а згодом (1932 р.) ліквідоване й саме вікарство. Відбувши заслання, Валеріан прийняв Тверську кафедру Нижегородської єпархії. Але, наступна хвиля знищення Церкви призвела до чергового арешту – у 1934 р. його засудили до 10 років як організатора «контрреволюційної монархічної організації», до якої нібито входило 175 священників (переважно професура Духовної Академії у Ленінграді). Валеріана відправили в Архангельську в'язниця, де після дворічних намагань катів з НКВС змусити єпископа відректися від віри, Особливою Трійкою НКВС він був засуджений до розстрілу 27 січня 1937 р. |LS|16, сс.27, 28|RS|.

Ще одна надзвичайно сильна постать – митрофорний протоієрей Євген Акаловський. Народився 5 березня 1865 р. на Поділлі в родині священика. У 1884 р. вступив у Подільську духовну семінарію та одночасно став наглядачем Архієрейського будинку у Кам’янці-Подільському. По закінченні 1888 р. семінарії залишився у Кам’янці-Подільському, де став законовчителем духовного жіночого училища та вчителем співів духовного чоловічого училища. 26 листопада 1892 р. єпископом Дмитрієм (Самбикіним) рукопокладений в священики церкви с. Буша Ямпільського повіту Подільської губернії. У 1905-1914 рр. був священиком у с. Маньківка Ольгопольського повіту, у 1914-1918 рр. – у с. Михайлівка-Тульчинська Брацлавського повіту. У 1918 р. зарахований до Кам’янець-Подільського кафедрального собору з виконанням обов’язків управляючого Подільського єпархіального свічного заводу. Після встановлення радянської влади і націоналізації у 1923 р. єпархіального свічного заводу, за благословенням архієпископа Амвросія, розпочав місіонерську роботу з повернення обновленських парафій. 20 березня 1927 р. архієпископом Борисом (Шипуліним) призначений настоятелем Проскурівського кафедрального собору Різдва Богородиці. Одночасно був благочинним Проскурівського округу, згодом – району. За віддану службу протоієрей Євген Акаловський отримав різні ієрархічні нагороди, у т. ч. у 1934 р. – Митру |LS|6, арк.275-277зв.|RS|. Після закриття у 1937 р. Проскурівського Різдво-Богородицького собору, отець Євген разом із вірними парафіянами перейшли до Покровської цвинтарної церкви, яка залишилася єдиним діючим на весь Проскурів храмом. Отець-настоятель, не зважаючи на свій поважний вік, регулярно здійснював тут Богослужіння. Наприкінці 1938 р. рішенням президії Проскурівської міськради була закрита і Покровська церква. Проте, навіть після такого кроку, Євген Акаловський продовжував проводити Богослужіння поблизу закритого храму просто небо, за що нерідко був переслідуваний владою. Служіння отця Євгена свідчить про те, що канонічне Православ`я в Проскурові, незважаючи на опір богоборчої влади, було збережено до 1941 р. |LS|7, арк. 195-206; 8, арк. 82-86|RS|.

Влітку 1941 р. в Україну прийшла Друга Світова війна – 22 червня Німеччина та її союзники здійснили напад на СРСР, перетнувши своєю армією західні кордони країни, а вже 8 липня окупували Проскурів. Намагаючись знайти підтримку серед населення окупованих територій, нацисти дозволили відкривати православні храми та проводити Богослужіння. В Україні до відновлення храмів окупаційна влада допустила представників щойно утвореної Української Автономної Православної Церкви. На Поділлі єпархію очолив єпископ Дамаскін, а настоятелем Проскурівської парафії став протоієрей Микола Скрипник. Під його опікою у Проскурові вже з листопада 1941 р. відновила службу Покровська церква |LS|22|RS|, а вже навесні 1942 р. парафіяни привели у лад собор Різдва Богородиці. З пропагандистською метою окупаційна влада надала допомогу на відлиття на Проскурівському механічному заводі нового дзвону, який урочисто було встановлено на соборній дзвіниці у переддень Великодня 1942 р. |LS|23|RS|.

Після визволення Проскурова від нацистів (25 березня 1944 р.) собор Різдва Богородиці знову перейшов під управління РПЦ. Вже влітку 1944 р. парафіяни згідно діючого законодавства СРСР подали до Уповноваженого міської ради у справах РПЦ заяву на реєстрацію церковної громади та передачу в її користування кафедрального собору. Настоятелем храму громада бажала бачити свого довоєнного батюшку – отця Євгена. Пройшовши реєстрацію, громада отримала 15 грудня 1944 р. у користування приміщення собору, обрала голову (старосту) церковно-парафіяльної ради та членів двадцятки. Того ж року отримав дозвіл на право проведення Богослужінь у соборному храмі і його настоятель, митрофорний протоієрей Євген Акаловський |LS|6, арк.272, 278, 288-295|RS|.

За три роки по тому отець Євген на 83 році життя почив у Бозі. У 1947 р. настоятелем собору Різдва Богородиці став протоієрей Миколай Струменський, у 1955 р. – протоієрей Олександра Вишневського, у 1958 р. – протоієрей Кирило Лукашук |LS|6, арк.325, 329, 369|RS|. В роки служіння останнього розпочалась нова хвиля радянських гонінь на православ’я. Уповноважений у справах РПЦ по Хмельницькій області Ф. Попов у 1960 р. розгорнув активну діяльність, спрямовану на закриття кафедрального собору. Спочатку за його ініціативи були внесені зміни у генеральний план забудови міста і намічено поблизу храму будівництво трьох багатоквартирних житлових будинки. Надалі, у 1961 р. згаданий уповноважений наклав заборону на служіння настоятелю отцю Кирилу, звинувативши того у порушенні радянського законодавства у справах релігії. Й нарешті, у 1962 р., мотивуючи тим, що діючий храм не вписується у генеральний план забудови міста та буде заважати будівництву і функціонуванню житлових будинків, владні чиновники за допомогою силових органів примусили церковну громаду знятись з реєстрації та приєднатись до Покровської церкви. Таким чином, 2 квітня 1962 р. громада кафедрального собору Різдва Богородиці припинила існування, а приміщення храму перейшло на баланс міськвиконкому. Єдине, що дозволили віруючим – перевезти майно собору до Покровської церкви. Рішення міської ради та міському партії будівля собору передана у користування міського державного архіву. У перспективі партійні керівники міста планували переобладнати храм на планетарій та музей атеїзму |LS|6, арк.401-402, 447|RS|.

Проте, задумане так і не здійснили. А вже у середині 1980-х рр., після зміни у верхівці радянського партійного керівництва, у СРСР почалися процеси демократизації суспільства та послаблення проявів тоталітаризму. Партійне керівництво держави пішло на поступки у справах релігії, підтримавши звернення Православної Церкви до 1000-літнього ювілею Хрещення Русі повернути культові будівлі, що колись належали РПЦ. Завдяки зусиллям Архієпископа Вінницького и Хмельницького Агафангела (Саввіна), у перелік храмів, що дозволили повернути віруючим, включили собор Різдва Богородиці. Повернення відбулось 1988 р., а вже наступного року, після капітального ремонту, в у старовинному храмі було відновлено Богослужіння |LS|11, с. 94|RS|.

Отож, почалась нова сторінка в історії стародавнього храму Різдва Богородиці, який на сьогодні є парафіяльною церквою Хмельницької єпархії Української Православної Церкви. Будівля храму зберегла свій первісний вигляд, і як найстаріша з існуючих споруд міста Хмельницького, рішенням міської ради народних депутатів від 20 квітня 1995 р. за № 8 отримала статус пам'ятки архітектури місцевого значення.

21.05.2018

Під час будь-якої війни важливою складовою успіху на фронті стає забезпечення бійців оперативною та правдивою інформацією, передусім, через традиційні засоби – газети. Так відбувається й зараз, так було й в роки, коли Україна виборювала у 1917-21 рр. свою незалежність. Згадаємо одну із військових газет тих років, історія якої пов’язана з містом Проскуровом.

Українські січові стрільці – військове формування, що виникло у 1914 році на Галичині, а з часом, після ряду реорганізацій, стало найдієвішим українським військовим підрозділом Української Народної Республіки (УНР). Історія січовиків доволі відома, але у деяких питаннях діяльності Січових стрільців залишається ще чимало малодосліджених аспектів. Серед них – видавнича діяльність січовиків, адже, серед чисельних періодичних видань, що побачили світ у роки Української революції 1917-1921 років, надзвичайну цікавість становить часопис «Стрілецька думка» – орган Корпусу Січових стрільців.

Ця газета почала видаватись навесні 1919 р. у доволі скрутний час для УНР та її регулярної армії. Як відомо, взимку 1919 р. під натиском більшовиків українським військам довелося залишити Київ. Остання військова частина Січових стрільців вийшла з Києва вранці 5 лютого 1919 р. Як місце для відпочинку і реорганізації січовикам було визначено район Старокостянтинова – Проскурова. Протягом трьох напружених тижнів реорганізації було сформовано із залишків частин січовиків Корпус Січових стрільців. З метою організації запасних частин і для вишколу мобілізованих новобранців у березні 1919 р. в Крем'янці було створено Кіш Січових стрільців, який у липні перенесли до Старокостянтинова. Під проводом полковника Івана Чмоли Кіш розгорнув вишкільну працю в усіх підрозділах січовиків (крім кінноти) та місцем функціонування старшинської і підстаршинської шкіл Січових стрільців. Кіш став також ідейним центром січовиків – при ньому було організовано Пресову Квартиру Січових стрільців, яка одразу почала видавати газету «Стрілецька думка» – офіційний орган Корпусу Січових стрільців та виразник стрілецької ідеології й визвольно-політичної думки.

Часопис видавався до кінця листопада 1919 р. Усього побачило світ понад 60 номерів, які друкувались у тих місцях, де перебувала Пресова Квартира Січових стрільців – Старокостянтинів, Проскурів, Дунаївці, Кривин (станція та село поблизу Шепетівки), Здолбунів (станція та місто біля Рівного). Тираж різних чисел був різний – від кількох сотен примірників до 6 тисяч.

До наших днів відомо близько двох десятків номерів часопису. Великий масив газети нині зберігається у краєзнавчому відділі Вінницької обласної бібліотеки ім. Тімірязєва, де газетна підшивка включає №№ 43–56 (вересень – жовтень 1919 р., відсутній лише №49). Є окремі примірники у бібліотеці Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка, зокрема – три числа цієї газети: №№26, 35, 40 (липень – серпень 1919 р.).

Перегорнувши названі номери «Стрілецької думки», передусім звертаєш увагу на своєрідний епіграф на першій сторінці часопису – слова із відомого стрілецького гімну «Червона калина», – «А ми тую червону калину піднімемо»... .

Привертає увагу й те, що незмінним редактором був хорунжий Степан Рудик – постать досить відома. Народився у 1890 р. в Тисмениці (сучасна Івано-Франківська обл.), воював у лавах Української Галицької Армії проти червоних та білих окупантів. Після поразки національно-визвольних змагань займався громадсько-політичною діяльністю. У 1923-1931 роках редагував у Львові літературно-політичний місячник «Культура». Деякий час С. Рудик входив до Комуністичної партії Західної України, але через розбіжності в ідеології був з неї у 1927 році виключений. Заарештований більшовиками у 1939 році, загинув у катівнях ГУЛАГу. Влітку-восени 1919 року, коли Корпус УСС перебував на Поділлі та Волині, саме С. Рудику вдалося налагодити регулярне видання «Стрілецької думки». Це відзначив в одній із своїх публікаціях у вересні 1919 р. полковник Є. Коновалець, який серед іншого згадав: «Довгі місяці ніхто не бачить часопису. Коли раз попав між них часопис, виданий ще в червні, то стрільці мало не побилися над ним. Коли так дальше буде, то ми підемо з крісами в запілля і розженемо всі редакції та пресові кватири, котрі друкують часописи тільки для кошів і для міста».

Всі червневі та липневі номери видавались у Проскурові. Виняток лише №№32-35 від 22-25 липня 1919 року, які був віддруковані у містечку Дунаївці в друкарні С. Лехтмана |LS|7-8|RS|. Наклад виданих у Проскурові часописів складав 4-6 тис. примірників, з яких 1,5 тис. йшло для корпусу Січових стрільців, а інші у вільний продаж. Редакція у Проскурові містилась по вулиці Старобульварній у будинку №18 |LS|6|RS|. Цей старовинний будинок зберігся до наших днів і добре відомий хмельничанам – тут нині міститься відділі роботи із зверненнями громадян (вул. Гагаріна, 18). Чим не гарне місце для пам’ятної дошки?

Після Проскурова, редакція переїхала до Старокостянтинова, де розмістилася Пресова Квартира Січових стрільців. Тираж часопису був зменшений, але періодичність збереглася. Так, №48 від 24 вересня 1919 року вийшло тиражем 600 примірників, з яких не всі пішли у вільний доступ, адже політвідділ при штабі Корпусу Січових стрільців повинен був розіслати по частинам потрібну кількість. У Старокостянтинові редакція «Стрілецької думки» розміщувалась в будинку Чацкиса по вул. Олександрівській (там же знаходився і видавничий відділ Пресової Квартири). Друкувалася газета спочатку в друкарні С. Ойстачера, а з №50 – у власній пересувній друкарні Пресової Квартири Січових стрільців, яка в різних числах газети має дещо різні назви: друкарні «Стрілецької думки» , друкарня Пресової квартири Січових стрільців, друкарня Групи Січових стрільців, друкарня Січових стрільців.

Цікавими для дослідників є тематика та характер публікацій «Стрілецької думки». Наскрізним мотивом усіх її матеріалів було гасло «Україна мусить бути Самостійною Народньою Республікою». Ця ж тематика простежується і в постійних рубриках газети: «Ріжне», «Телеграми», «Переписка редакції», «Наші втрати», «Дрібні вісти», «Думки мудрих людей», «Кутик вільного слова» та ін. Серед авторів часопису зустрічаємо такі прізвища: Бабій О., Брюкнео, Гладкий Гр., Гринюк Дм., Ґрех, Думін, Загаєвич Мик., Ковч Гр. о., Козак, Курах Мих., Ольгин (Рудик) Ст., Отмарштейн Ю., Прокопович, Рудик Ст., Черник, Явір Д., Яворський Ів., Чмола.

Безперечно, що у своїх публікаціях газета не могла оминути злободенних моментів тогочасного життя: бойових дій на фронтах, повстанської боротьби в тилу ворога, труднощів у економіці тощо. Друкувалися в газеті і офіційні повідомлення та розпорядження як верховної, так і місцевої влади. Зокрема, у №26 від 1 липня 1919 р. привертає увагу оголошення про набір до Житомирської пішої юнацької школи для проходження скороченого курсу підготовки старшин Української Армії. Серед іншого, в оголошенні зазначено, що школа тимчасово розміщена у Проскурові. У цьому ж номері є невеличка, але надзвичайно цікава інформація для дослідників культурного життя міста – «27 червня 1919 року в театрі Шильмана відбулась постановка артистичним гуртком аматорів при Проскурівському Національному хорі (гурток існує вже більше року) драми О. Суходольського «Хмара». От так, виявляється у Проскурові в роки Української революції 1917-1921 років був створений і успішно діяв національний хор. У №43 від 4 вересня 1919 р. знаходимо наказ командира залоги міста Старокостянтинів полковника Івана Чмоли за 31 серпня того ж року про те, що він із своїм помічником хорунжим Білоусом приступають до виконання своїх обов'язків. Цим же наказом сотника січових стрільців Петра Мокроуса призначено міським комендантом. Будь-які самочинні арешти, обшуки, реквізиції, згідно зазначеного наказу, заборонялися, так само, як і публікація власниками друкарень без дозволу різних матеріалів. Не можна байдуже пройти і повз нарис І. Петруняка «Смерть соколовця» у №47 від 21 вересня 1919 р., в якому розповідається про героїчну загибель невідомого козака – повстанця із загону отамана Д. Соколовського. Саме на таких прикладах, попри їх жорстокість, можна виховувати у теперішнього покоління почуття патріотизму, жертовності, мужності та героїзму.

Справжньою окрасою часопису «Стрілецька думка» була його літературна сторінка – тут можна знайти золоті рядки січової стрілецької поезії Олеся Бабія та Михайла Кураха, а також менш відомих авторів – Михайла Панчишина, Грицька Босого, Кирила Кушнірука та ін. До речі, чимало творів Олеся Бабія – відомого письменника і поета, доктора літературознавства, автора гімну ОУН, побачили вперше світ саме на сторінках «Стрілецької думки». Зокрема, це такі твори, як поезії «Привіт Січовим Стрільцям», «Герой», «За Збруч», «Біля могил тих поставали...», «На Київ», «Стрільці на Волині», «Чи тямиш мила», «Марш стрільців», «Україна» тощо.

Досить своєчасними та влучними були і крилаті вислови багатьох визначних людей та діячів світової культури, що регулярно друкувалися в газеті під рубрикою «Думки мудрих людей». Окрім того, газета друкувала й різні кумедні бувальщини з народного життя, жарти, оповідки, а то й сатиричні твори, у яких надзвичайно гостро та влучно висміювалася тогочасна дійсність, зокрема, і ворогів України.

Можна аналізувати ще й ще публікації «Стрілецької думки», адже часопис є унікальним джерелом не лише для дослідження подій тих часів, а й розуміння загального настрою в Україні та світоглядних думок тих часів. Можливо, хтось знайде непогані ідеї для сучасної військової преси.

21.05.2018

Серед подолянок, доля яких пов’язана з національним українським театром, найвідомішим є ім’я Катерини Андріївни Рубчакової – видатної драматичної актриси й оперної співачки кінця XIX – початку XX ст. Її творчість та мистецькі досягнення набули всебічного дослідження ще у минулому столітті. Виокремлюються праці М. Лабінського, О.Лугового та особливо П. Медведика. У нашому дослідженні висвітлимо подільські сторінки біографії видатної діячки української театральної культури.

Народилася 29.04.1881 р. у м. Чорткові (тепер Тернопільська область) у сім'ї Андрія та Розалії Коссаків, що зафіксовано відповідним записом у метричній книзі Чортківського греко-католицького деканату. Там же вказано про дату хрещення та миропомазання Катерини – 1 травня. Мати Катерини походила з бідної селянської родини Федоровичів із приміського села Горішня Вигнанка. Батько був з іншого приміського села – Білого, походив з родини ремісника, але мав схильність до музики, тому став людиною творчою, самодіяльним диригентом міського хору. Мешкала родина Андрія Коссака у Чорткові по вул. Залізничній. У сім’ї було шестеро дітей, усі вони змалку опанували музичну грамоту та співали в батьківському хорі, а згодом стали відомими діячами української сцени: старший брат Катерини Михайло – театральним диригентом і композитором, Василь – оперним співаком і театральним діячем, Володимир – актором, сестри Марія та Антоніна – драматичними актрисами.

Катерина з дванадцяти років співала у керованому батьком хорі, що став для дівчини "першою школою" формування вокальної майстерності. Сценічну діяльність розпочала з 1896 р. у Львівському театрі товариства "Руська бесіда", у трупі брата Михайла, який працював тоді диригентом й відшукував "голосистих" дівчат для хору в музичних виставах. Після блискучого виступу в 1898 р. у партії Оксани ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського) її прізвище з'явилось на шпальтах періодичних видань поряд із провідними митцями трупи. У 1899 р. Катерина Коссаківна одружилась з відомим українським актором і співаком Іваном Дем'яновичем Рубчаком. Відтоді й з'явилося на афішах театру нове ім'я – Рубчаківна (згодом – Рубчакова).

Майже 20 років працювала Катерина Андріївна на сцені театру товариства "Руська бесіда", де у складі трупи виступала на сценах Львова, Перемишля, Станіслава, Чернівців, гастролювала в Кракові, Тарнові та багатьох ін. містах. Окремою подією стали гастролі театру в 1902-1903 рр. у подільських та волинських містах Російської імперії – Житомирі, Кам'янці-Подільському, Жмеринці.  К.Рубчакова привертала увагу передусім як оперна співачка, й саме цей її талант високо оцінювала театральна критика. Вона виконувала партію Оксани в "Запорожці за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, зачарувавши слухачів красою і силою голосу. А потім – інші партії: Оксани в "Різдвяній ночі" М.Лисенка, Маргарита у "Фаусті" Ш.Гуно, Мікаєла в "Кармен" М.Бізе, три жіночі партії – Олімпія, Антонія і Стеллі – в "Казках Гофмана" Ж.Оффенбаха, Батерфляй в "Чіо-Чіо-Сан" Д.Пуччіні. Успіх К.Рубчакової як оперної співачки загальновизнаний, однак не меншим її мистецьким покликанням була драма. Сценічними шедеврами К.Рубчакової критика визнала Галю в "Назарі Стодолі" Т.Шевченка, Марусю в "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М.Старицького, Софію в "Безталанній" І.Карпенка-Карого, Анну в "Украденому щасті" І.Франка.

Перша світова війна 1914 р. застала театр "Руська бесіда" у Борщеві на Тернопільщині, де військова влада заборонила продовжувати вистави. Більша частина трупи з труднощами пробралась до Львова, але й тут вистави з цензурних оглядів були в забороні. Акторам довелося роз'їхатись по інших містах та шукати роботу у тимчасових театрах та трупах. Катерина Рубчакова спочатку повернулась до рідного Чорткова, але вже у 1916 р., незважаючи на  несприятливі умови воєнного лихоліття, прийняла пропозицію очолити українську мандрівну трупу Стрілецького театру при Легіоні Українських Січових Стрільців. Цей театр діяв в 1916-1918 рр. переважно на території Галичини, акторський склад мав близько 50 акторів-професіоналів й аматорів, що служили або були зараховані до Легіону. У 1917 р. до театру приєднався чоловік Катерини Андріївни – Іван Рубчак, з яким вона через збіг обставин ще в 1915 р. опиналась по різні лінії фронту.

У липні 1918 р. частина акторів під керівництвом К.Рубчакової утворила новий колектив – товариство "Чернівецький український театр". Цей театр грав спершу в Чернівцях, опісля об’їхав усю Буковину. Та, коли край захопила Румунія, "Чернівецький український театр" було заборонено й трупі наказали покинути Буковину. Акторам дали дозвіл на проїзд у Галичину, й таким чином "Чернівецький театр" опинився у Станіславі (нині – Івано-Франківськ), де у травні 1919 р. припинив існування.

У травні 1919 р. К.Рубчакова разом із чоловіком переїхала до Львова, де почала виступати у складі "Нового Львівського театру" під орудою А.Бучми, М.Бенцаля та В.Калина.

"Новий Львівський театр" був створений 28 березня 1919 р. – в самий розпал боротьби за незалежність Української Народної Республiки (УНР). У квiтнi-червнi театр ставив вистави у містах Галичини та Західного Поділля (Стрий, Золочів, Чортків, Тернопіль), з липня 1919 р. на запрошення i за підтримки Мiнiстерства преси та iнформацiї УНР почав гастрольну поїздку Подiллям. Спочатку цілий місяць гастролі проходили у Кам’янцi-Подiльському, в залі Пушкінського дому та в літньому театрі. У складі трупи виділялись блискучою грою Катерина Рубчакова та її чоловік Іван Рубчак. Згодом у місто над Смотричем прибула i їхня донька, 16-рiчна Ольга Рубчакiвна. Майбутня заслужена артистка України, одна з фундаторів сучасного Київського театру iм. I.Франка, робила свої першi кроки в освоєнні акторського ремесла на підмостках саме цього театру. Кам’янчани та місцева преса схвально оцінили виступи "Нового Львiвського театру" та К.Рубчакової особисто. У липневому номері газети "Українське слово" в оглядовій статті про гастролі театру читаємо: "До товариства Новий Львівський театр належить така визначна сила, як талановита артистка К.Рубчакова…". Але наприкiнцi кам'янецьких гастролей Катерина Рубчакова захворіла. "Новий Львiвський театр" на початку серпня 1919 р. переїхав до Проскурова, але актриса на деякий час змушена була залишитися в приміському селі Зiнькiвцях (біля Кам’янця-Подiльського) у своїх добрих знайомих.

У Проскурові "новольвiвцi" гастролювали майже два мiсяцi. Вистави розпочалися з 9 серпня i проходили в міському театрі (нині міський Будинок культури). У виснаженому громадянською війною мiстi театр став справжнім осередком добра i миру. В окремі дні відбувалися благодiйнi вистави для козаків армії УНР та найбiднiших верств населення, працював невеликий читальний зал, влаштовувалися зустрiчi з акторами. На самих виставах постійно були аншлаги. Проскурiвчани палко вітали артистів i чекали на приїзд К.Рубчакової.

Як тільки Катерина відчула полегшення, вона з радістю прибула до Проскурова. На сцені міського театру у вересні 1919 р. видатна актриса зiграла головнi ролi у виставах "Пошилися в дурні", "Безталанна", "Жидiвка-вихрестка", "Дай серцю волю, заведе в неволю...". Але, нажаль, К.Рубчакова знову занемогла. Театр 30 вересня відбув з Проскурова до Вінниці, а Катерина, попрощавшись з чоловіком, донькою, друзями, знову поїхала у Зiнькiвцi до давніх знайомих. Там її, ослаблену хворобою, схопив тиф. 22 листопада 1919 р. талановита актриса в 39 років пішла з життя.

Таким чином, зал Проскурівського міського театру став останнім, де лунав божественний голос видатної артистки та оперної співачки. Тут у Проскурові було зроблене й останнє фото акторки – в ролі Сари у виставі "Жидівка-вихрестка". Про останні гастролі Катерини Андріївни залишились спогади її колег. Один із молодих тоді акторів театру, а згодом Народний артист СРСР Мар'ян Крушельницькій писав таке: "… З трупою "Нового Львівського театру" ми мандрували по містах і селах України, працюючи у винятково складних обставинах фронтів громадянської війни, голоду, розрухи, тифу і злиднів… Цікавою новою роллю для мене був Аманд у п’єсі "Молодість" М. Гальбе. Це було восени 1919 року в Проскурові. У виставі "Молодість" моєю партнершею у ролі Ганнусі була Катерина Андріївна Рубчакова – "зірка" галицького театру, "галицька Заньковецька", як називали всі, хто бачив її неповторну талановиту гру. Виступати на сцені з Катериною Рубчаковою було для мене щастям... Я докладав усіх зусиль, щоб стати на сцені гідним моєї партнерші. На жалю, її виступи зі мною у Проскурові були для неї лебединою піснею. Вона залишила наш театр назавжди".

Що стосується могили К.Рубчакової у Зiнькiвцях, то певний час упорядкував i доглядав її брат Михайло Коссак, який у 1920-30-х рр. працював у Кам’янцi-Подiльському. У 1958 р. у зв’язку з ліквідацією кладовища в передмісті Кам’янця, прах великої актриси стараннями доньки Ольги Рубчаківни було перепоховано в Тернополі.

За своє творче життя Катерина Андріївна Рубчакова створила 79 драматичних ролей (у 71 виставі), співала у 13 операх та 21 опереті. Як видатна актриса театру вона на початку ХХ ст. була визнана не лише в Україні, а й у світі. Не випадково, у 1981-1982 рр. ЮНЕСКО до календаря ювілейних дат міжнародного значення внесло соту річницю з дня народження К.Рубчакової.

Катерина Андріївна Рубчакова, життя та творчість якої пов’язана з Поділлям, заслуговує на світлу пам'ять. З нагоди 110-ї річниці від дня народження артистки в її рідному Чорткові у 1991 р. було відкрито пам’ятник-погруддя, а районний Будинок культури перейменовано у Народний дім імені Катерини Рубчакової. Також, у містах Чорткові та Борщеві Тернопільської області з'явились вулиці, названі на честь видатної актриси. Бажано щоб й на Хмельниччині, зокрема у містах Хмельницькому та Кам'янці-Подільському, влада та громада знайшли можливості увічнити ім'я Катерини Рубчакової.

21.05.2018

Одним із найбільших проектів початку ХХ ст. на території Поділля та Південно-Східної Волині стало будівництво Подільської залізниці (1909-1917).

На відміну від всіх інших магістралей Російської імперії, історія будівництва і функціонування Подільської залізниці на сьогодні мало досліджена. Причиною тому бачимо, по-перш за все те, що залізницю збудували перед самим розпадом імперії, отож окремих фундаментальних праць і статистичних узагальнень, як по інших залізницях, видано не було. По-друге, вже 1918 р. товариство Подільської залізниці було ліквідоване, а сама магістраль включена до складу інших залізниць, отож період її існування був надзвичайно короткий. Тим не менш, на сьогодні зберіглось чимало джерел і матеріалів з історії Подільської залізниці, що дозволяють нам відтворити історію будівництва і введення залізниці у експлуатацію.

Ідея будівництва магістралі виникла наприкінці 1870-х рр. у колах губернської адміністрації, землевласників і представників торгово-промислового капіталу губернського міста Кам’янець-Подільського, яке залишилось без залізничного сполучення і перспектив економічного зростання. Тривалий час губернська і міська влада активно, але безрезультатно, листувалась з представниками правлячих кіл імперії про потребу будівництва залізниці |LS|6, с.157|RS|. Перша позитивна звістка із столиці надійшла у березні 1897 р., коли особлива нарада при міністерстві фінансів прийняли рішення провести розвідку і вивчення питання про ймовірний початок у 1898 р. будівництва лінії Шепетівка – Проскурів – Кам’янець-Подільський – Ларга за казенний рахунок. Розвідку провели, але будівництво не почали, адже віддали пріоритет спорудженню Ковельської гілки |LS|42, арк.2|RS|. Вдруге у планах держави будівництво подільської лінії постало у 1903 р., коли міністерство фінансів внесло подільську лінію до переліку залізниць, що мали будуватись за казенні кошти. Це рішення було схвалено на найвищому рівні 13.08.1903 р. До того ж, зацікавленість у такій залізниці виявило військове міністерство Російської імперії, яке на початку ХХ ст. навіть розпочало роботу над проектом. Але, початок російсько-японської війни 1904-1905 років призвели до скорочення державних витрат на різні проекти, у тому числі на будівництво залізниць. Перспектива будівництва подільської лінії за казенний рахунок була відкладена на невизначений термін |LS|42, арк.7-8|RS|. Керманичі Подільської губернії, не дочекавшись участі держави у фінансуванні будівництва, розпочали пошуки капіталовкладників для реалізації проекту на концесійних мовах. Проте й тут державні органи загальмували цей процес. У жовтні 1905 р. Подільський губернатор направив до міністерств фінансів та шляхів сполучення прохання надати дозвіл на будівництво лінії Кам’янець-Подільський – Проскурів – Шепетівка за участю приватних осіб, але у червні 1906 р. отримав відмову. Міністерські чиновники вважали, що після введення до ладу згаданої лінії, казенна Південно-Західна залізниця буде щорічно втрачати до 700 тис. руб. від зменшення товаропотоку. Наступні два роки Подільській губернатор листувався з міністерствами та все-таки довів, що держава не буде мати збитків, а для Поділля залізниця принесе лише користь |LS|3, арк. 3, 13, 15|RS|. Таким чином, у 1907 р. міністерства фінансів та шляхів сполучення дало згоду на розгляд пропозицій від приватних осіб щодо спорудження залізниці Кам’янець-Подільський – Проскурів – Шепетівка.

Пропонувались різні проекти, серед яких на початку 1908 р. до розгляду були прийняті чотири: 1) відставного капітана 2 рангу К. Жандра (за участю московського міліонера-мануфактурника В. Ясюнінського), 2) графа Ю. Потоцького, 3) барона К. Таубе і генерал-лейтенанта Іванова-Луцевича, 4) П. Александрова і групи осіб. Тодішній Київський, Волинський і Подільський генерал-губернатор В. Сухомлінов був прихильником першого проекту і тому лобіював його перед головою Ради міністрів П. Столипіним |LS|42, арк.44-47|RS|. Як результат, 22 березня 1908 р. Комісія з будівництва нових залізниць при Раді міністрів затвердила проект К. Жандра і В. Ясюнінського, а вже 17 жовтня 1908 р. імператор надав дозвіл на проведення пошукових робіт і створення концесії |LS|42, арк.50|RS|. Згідно Указу Сенату від 21 лютого 1909 р. концесіонери утворили акціонерне товариство Подільської залізниці, розробивши його статут (Височайше затверджений указом від 21.02.1909 р.) і обравши правління. До правління увійшли два петербурзьких впливових військових – морський офіцер Костянтин Жандр та військовий інженер Олександр Лебедєв, подільські та волинські поміщики Павло Александров, Казимир Вейдлих, Ісидор Маковський, Генріх Станішевський, потомствений спадковий громадянин Леонід Мандельштам, головою обрали мануфактурника В. Ясюнінського|LS|1|RS|. Основний капітал товариства був утворений шляхом випуску акцій на 3,5 млн. рублів і поширенням гарантованих урядом 4,5% облігацій на 19,76 млн. рублів |LS|18|RS|. На зібранні акціонерів було затверджено перспективний план, за яким передбачалось будівництво магістралі від Кам’янець-Подільського через Проскурів, Старокостянтинів до Шепетівки, з подальшим продовженням через Коростень до Жлобина. Для реалізації такого масштабного проекту вирішили розбити його реалізацію на два етапи – на першому побудувати лінію Кам’янець-Подільський – Проскурів – Старокостянтинів – Шепетівка (довжина 224 версти), на другому – Шепетівка – Коростень – Жлобин (375 верст). Керувати будівництвом першого етапу дороги запросили досвідченого інженера В. Тимофєєва-Рясовського|LS|2|RS|, і вже в серпні того ж року почалися підготовчі роботи зі спорудження залізничного полотна в районі Шепетівки. Одночасно, на всій протяжності майбутньої магістралі розгорнулась робота по відчуженню приватних земель для потреб залізниці. Проводилось воно згідно Височайше затвердженого указу від 21.02.1909 р., за яким встановлювалися порядок відчуження та кількість землі – 1770 десятин |LS|17|RS|. Правління Товариства Подільської залізниці спільно із повітовими оціночними комісіями визначили вартість однієї десятини землі, яку викупляли у землевласників. Так, власникам садибної землі в селах Ізяславського повіту виплачували від 350 до 500 руб., орної – від 200 до 350 руб. за десятину. А от у містечку Шепетівка ціна була значно вищою – тут залізниця виплачувала власникам садибної землі 600 руб. за десятину |LS|5, арк. 11|RS|. Всім процесом відчуження земель під будівництво колій займався спеціально призначені Товариством Подільської залізниці агенти з відчуження земель.

Проте, будівництво йшло не так швидко, як бажалося. Подільська та волинська торгово-промислова еліта не поспішала викупляти акції товариства та вступати в долю. До того ж, концесіонери не змогли заручитись підтримкою великого капіталу. Сподівання на фінансування мільйонера-мануфактурника В. Ясюнінського теж виявились марними, адже у зв’язку з хворобою той відійшов від справ. На початку 1910 р. стало зрозумілим, що Товариство Подільської залізниці не має капіталів і не спромозі реалізувати проект. Постало питання про зміну правління товариства та передачу концесії іншим особам.

Заручившись підтримкою нового Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора Ф. Трепова, на швидкоплинному конкурсі у березні 1910 р. переміг граф Юзеф-Миколай Потоцький|LS|3|RS| – власник Антонінсько-Шепетівського ключа, людина, яка була безпосередньо зацікавлена у найшвидшому проведені будівництва |LS|23, л.2-19; 42, арк.52-53|RS|. Зміна концесіонерів і правління Товариства Подільської залізниці було узаконено відповідною урядовою постановою та затвердженням нового статуту товариства від 21 червня 1910 р. |LS|19; 22, л.1-9|RS|. Головою Товариства Подільської залізниці став граф Ю. Потоцький. До дирекції та правління Подільської залізниці увійшли впливові представники фінансово-промислової еліти Російської імперії: С. Габріель – комерції-радник, віце-директор Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку; А. фон Дрейєр – директор «Всеобщей компании электричества», голова правління ряду промислових і торгових підприємств; С. Кудашев – князь, камергер, директор правління Товариства «Альфа-Нобель» та страхового товариства «Саламандра», член правління Російського торгово-промислового банку; К. Лазарєв – дворянин, чиновник міністерства фінансів, директор Товариства Московсько-Виндаво-Рибинської залізниці, член правління ряду фінансових і транспортних установ; М. Шляпужников – дворянин, член редколегії журналу «Коммерческое образование», В. Тимірязєв – дворянин, колишній міністр торгівлі та промисловості, голова правлінь ряду промислових і транспортних підприємств, директор Товариства Кольчугинської залізниці та ін. |LS|1, с.110, 136, 163, 165; 19|RS|. Окремо було сформоване Управління будівництва Подільської залізниці. Головним інженером будівництва став П. Березін|LS|4|RS|, начальником робіт – військовий інженер Чечелев, архітектором – Г. Шермазан |LS|41, арк.5; 42, арк. 56, 66|RS|. Правління Товариства Подільської залізниці розмістилось у Санкт-Петербурзі (до 1912 р. – просп. Литейний,30, після – вул. Італійська,11), Управління будівництва Подільської залізниці у Проскурові (вул. Александрівська, будинок Берлянда) |LS|2; 16|RS|. Після завершення лінії Кам’янець-Подільський – Проскурів – Шепетівка (1914 р.) управління будівництва було переведено до Києва.

Зазначимо, що у складі правління Товариства періодично відбувались певні зміни. Передусім, ще наприкінці 1911 р. граф Ю. Потоцький склав повноваження голови, адже рада правління вирішила, що цю посаду має займати людина з інженерною освітою. Тому, у 1912 р. головою став Б. Казін|LS|5|RS|, з 1913 – А. фон Дрейєр|LS|6|RS|, з 1914 – С. Ємельянов|LS|7|RS|. Незначні зміни відбувались серед у складі директорів Товариства. Так, наприкінці 1912 р. у склад директорів був введений відомий підприємець і економіст В. Жуковський – співголова Ради «Съездов представителей промышленности и торговли», один із засновників Північного банку, член ради правлінь ряду фінансових, промислових і транспортних установ, у 1914 – граф В. Татищев – банкір, директор-розпорядник Об’єднаного банку, голова правлінь ряду промислових і транспортних підприємств |LS|2; 15|RS|.

Нове керівництво правління зуміло швидко залучити капітали як акціонерів, так і місцевих землевласників. У випадку з останніми, вони шли на зустріч поміщиків або громад, підлаштовуючи напрямок прокладання колій до потреб тих, хто сприяв будівництву. Тому то й вийшла Подільська залізниця дещо “покрученою”. Вклав чималі кошти у її будівництво граф Ю. Потоцький – після Старокостянтинова колії різко повернули на захід – до Кременчуків, де граф мав цукровий завод, а неподалік – резиденцію Антоніни |LS|29, л.3-12; 32, л.1-21|RS|. Відвів землі під будівництво залізниці поміщик М. Скибневський, отож завернули колію до його маєтку Корчунок та відкрили там станцію Скибневе. А от, наприклад, дунаєвецькі міщани та купці відмовилися від дольової участі – залізниця обминула місто аж за 20 км |LS|7, с.244|RS|. Спорудження Подільської залізниці знайшло підтримку не лише серед землевласників Поділля і Волині, але й серед поміщиків білоруських земель, які очікували прокладання колій другої черги від Шепетівки до Жлобина. Найактивнішим був дворянин, власник маєтку Озаричі Мінської губернії, полковник Г. Лашкарев|LS|8|RS|, який у 1910 р. навіть видав брошуру «К вопросу о сооружении железнодорожной магистрали Жлобин – Мозырь – Овруч – Староконстантинов – Каменец-Подольский», у якій доводив стратегічну, економічну і соціальну потребу будівництва магістралі. Названа брошура переконала чимало землевласників у доцільності будівництва Подільської залізниці, а також принесла певну користь як для будівничих магістралі, так і для військового відомства |LS|11|RS|.

Восени 1913 р. вдалось завершити основні роботи по спорудженню полотна, влаштуванню залізничних станцій та споруд на лінії Кам’янець-Подільський – Проскурів – Шепетівка. Зокрема, на північно-східній околиці міста Кам'янця-Подільського були збудовані станція і вокзал; на західній околиці міста Проскурова (на землях приміського села Гречани, де Подільська залізниця перетиналась із Жмеринсько-Волочиською гілкою Південно-Західної залізниці) спорудили паровозне депо та залізничні майстерні; на південно-східній околиці містечка Шепетівки станцію «Шепетівка-ІІ» (нині – «Шепетівка-Подільська»). Взагалі, на лінії було споруджено 13 станцій та 1 роз’їзд: ст. Кам’янець-Подільський – ст. Нігин – ст. Балин – ст. Дунаївці – ст. Ярмолинці – ст. Скибневе – ст. Гречани – роз. Климашівка – ст. Красилів – ст. Старокостянтинів – ст. Антоніни – ст. Великі Пузирки – ст. Чотирбоки – ст. Шепетівка-ІІ |LS|32, л.1-3|RS|.

Нарешті, 30 листопада 1913 р. відбулося відкриття товаро-пасажирського руху на ділянці Проскурів – Старокостянтинів – Шепетівка. Про цю подію повідомила газета «Подолія» за №142 від 1 грудня 1913 року:

«Вчера, 30 ноября, достоялось открытие товарно-пассажирского движения по Подольской железной дороге Проскуров – Шепетовка. Открытие движения состоялось в присутствии начальника края и начальника губернии» |LS|13|RS|.

14 березня 1914 р. перший потяг прибув на станцію Кам'янець-Подільський. Газета «Подолія» №33 від 16 березня 1914 року:

«В пятницу, 14 марта, на станцию Каменец прибыл первый паровоз с пассажирскими вагонами. В поезде прибыли инженеры-строители дороги. Пока работы на пути продолжаются – производится балластировка пути, которую закончат до мая» |LS|14|RS|.

24 квітня 1914 р. відбулась спільна нарада представників Подільської залізниці та Південно-Західних казенних залізниць про включення першої у пряме сполучення з державною мережею шляхів та спільне використання станцій Проскурів та Шепетівка. Було узгоджено обмін вагонами на цих станціях (у середньому 200 на добу, максимум – 250-300) та заплановане спорудження на них за рахунок Подільської залізниці допоміжних колій |LS|44, арк.2-6; 45, арк.1-3|RS|. Одночасно відбулось узгодження регулярного руху пасажирських потягів: щоденне відправлення з Проскурова о 7.00, прибуття в Кам’янець-Подільський о 12.00; з Кам’янця-Подільського о 18.30, прибуття у Проскурів о півночі |LS|15|RS|.  

Отже, навесні 1914 р. перша черга Подільської залізниці була успішно завершена. Одночасно почалося будівництво другої черги – продовження магістрального шляху від Шепетівки до Коростеня, а також прокладання відгалужень Шепетівка – Ізяслав – Ланівці, та Ярмолинці – Гусятин. Всі ці залізниці стали до ладу в 1915 та 1916 рр. |LS|7, с.244|RS|

Зокрема, 11 січня 1914 р. Товариством Подільської залізниці офіційно розпочало будівництво залізничної магістралі Шепетівка – Коростень – Жлобин |LS|9; 12|RS|. Тодішня преса неофіційно її називала «Трансслов’янська магістраль», адже вона об’єднувала землі українців, білорусів, а у майбутньому її планувалось подовжити до російських земель (від Жлобина до підмосковної станції Кубінка) |LS|24, л.1|RS| та збудувати відгалуження до кордонів з Польщею (Старокостянтинів – Холм) |LS|30, л.1-10|RS|. Положення про спорудження зазначеної лінії було затверджено ще у серпні 1912 р. – тоді чітко визначили її напрямок (гілка перетинала Ковельську лінію в Коростені, з’єднувалася з Поліською залізницею в Калинковичах і завершувалася у станції Жлобин Риго-Орловської залізниці), довжину (близько 370 верст), порядок відчуження земель та вартість будівництва (24,7 млн. руб.) |LS|20|RS|. У 1913 р. вартість будівництва скорегували у більшу сторону – 32,042 млн. руб., але у лютому 1914 р. за вимогою уряду кошторис був скорочений до 30,7 млн. руб. |LS|9|RS| До спорудження залучили десятки підрядників та виконавців замовлень. Наприклад, підряд на рубку і корчування лісу на всій ділянці від Жлобина до Шепетівки взяв трокський купець І. Мелуп, за що мав отримати 172 тис. руб. |LS|43, арк. 41-46|RS|. Замовлення на виготовлення п’яти металевих мостів отримав Таганрозький машинобудівний і котельний завод «Альберт Нев-Вильде и К» |LS|48, арк. 108-127|RS|.

Для зручності ведення робіт будівництво магістралі розбили на чотири дільниці. Від Жлобина до Овруча будівництво вела 4 та 5 дільниця, від Овруча до Шепетівки – 6 та 7 дільниця. Кожна дільниця мала свою контору, матеріальні склади, штат службовців та робітників. Наприклад, на 6-й та 7-й дільницях працювало 132 службовця: техніки, телеграфісти, канцеляристи, складські робітники начальники дистанцій, десятники та ін. Начальником обох дільниць був Г. Аміров, техніком 6-ї дільниці – О. Пороховников, 7-ї дільниці – В. Димов |LS|41, арк. 15|RS|.

Одночасно з прокладанням колій почали будувати 20 станцій та 17 роз’їздів: ст. Жлобин Подільської залізниці – ст. Мормаль – роз. Ящиці – ст. Шацилки – роз. Жердь – ст. Карповичі – роз. Домановичі – ст. Горочичі – роз. Юшки – ст. Калинковичі Подільської залізниці – ст. Мозир – ст. Козенки – роз. Березівка – ст. Каролін – роз. Богутичі – ст. Славечна – роз. Виступовичі – ст. Бережесть – роз. Толкачевський – ст. Овруч – роз. Протоповичі – ст. Ігнатпіль – роз. Васьківці – ст. Коростень Подільської залізниці – роз. Вигів – ст. Бондарівка – роз. Ушиця – ст. Яблонець – роз. Вірівка – ст. Гута – роз. Вершниця – ст. Новоград-Волинськ – роз. Орен – ст. Колоденка – роз. Дубровка – ст. Майдан-Вила – роз. Савичі |LS|46, арк. 22-23|RS|. Проте, вже у листопаді 1914 р. вісім станцій і роз’їздів були перейменовані у зв’язку з тим, що їх назви повторювали назви вже існуючих станцій і роз’їздів інших залізниць Російської імперії. Перейменували: ст. Карповичі – на ст. Осташковичі, роз. Домановичі – на роз. Холодники, роз. Березівка – на роз. Михалки, ст. Каролін – на ст. Єльськ, роз. Васьківці – роз. Бехи, ст. Бондарівка – на ст. Ушомир, ст. Гута – на ст. Рихальська, роз. Дубровка – на роз. Радулино |LS|40, арк. 17|RS|.

Крім спорудження станцій та роз’їздів, у 1914 р. були затверджені проекти на будівництво чотирьох паровозних будівель з майстернями (депо) на станціях Подільської залізниці: Шепетівка, Коростень, Калинковичі, Жлобин |LS|29, л. 1-3|RS|. В розробці проектів паровозних будівель, а також житлових будинків, службових будівель і вокзалів брав участь штатний архітектор Подільської залізниці Г. Шермазан|LS|9|RS|. Зокрема, у 1911 р. ним були складені проекти вокзалів трьох типів: площею 52 кв. саж. (спорудили на станціях IV класу – Дунаївці, Славечна, Козенки, Шацилки та ін.) |LS|34, л. 1-6|RS|, площею 80,3 кв. саж. (спорудили у містах, великих містечках і вузлових станціях – Гречани, Старокостянтинів, Новоград-Волинський, Овруч, Мозир та ін.) |LS|35, л. 1-11|RS| та площею 159,7 кв. саж. (спорудили у губернському місті Кам’янець-Подільський) |LS|36, арк. 1-6|RS|.

З початком Першої світової війни будівництво магістралі Шепетівка – Жлобин стало стратегічно важливим для військового відомства, адже дорога була необхідна для матеріально-бойового забезпечення російській армії. Отже, роботи значно прискорилися, що дало змогу у травні 1915 р. розпочати укладання рейок, а вже восени того ж року (з 9 листопада 1915 р.) відкрити тимчасовий рух |LS|38, с.60|RS|. Регулярний рух пасажирських і вантажних поїздів від Шепетівки до Коростеня було відкрито 25 травня 1916 р., а на всій лінії Шепетівка – Жлобин – 27 липня 1916 р. |LS|46, арк. 32|RS|.

У серпні 1916 р. було затверджено розклад руху пасажирських потягів. Потяг №4 відправлявся із Шепетівки Подільської о 6.00, з Новоград-Волинського – 10.02, Коростеня Подільської – 15.18, Овруча – 18.38, Єльська – 21.49, Мозиря – 23.35, Калинковичів – 1.00, прибував до Жлобина – о 5.15. Потяг №5 відправлявся із Жлобина – 2.00, Калинковичів – 7.05, Мозиря – 7.55, Єльська – 9.40, Овруча – 13.01, Коростеня Подільської – 15.18, Новоград-Волинського – 21.44, прибував до Шепетівки Подільської о 00.36 |LS|46, арк. 33|RS|.

З 14 вересня 1916 р. з дозволу Головного управління пошт і телеграфів було організоване перевезення пошти у супроводженні поштових чиновників 4-го відділу. Для перевезення поштових відправлень до обох потягів причіпляли спеціалізовані поштові вагони: до потягу №4 – вагон №349, до потягу №5 – вагон №350 |LS|46, арк. 32, 42|RS|.

Прокладання Подільської залізниці суттєво вплинуло на соціально-економічний розвиток окремих регіонів (Поділля, Волинь, Полісся) та багатьох населених пунктів.

Значення Подільської залізниці для економічного розвитку міських поселень у дорадянський період важко проаналізувати, адже магістраль була здана в експлуатацію частково напередодні Першої світової війни та частково у перші її роки, і опинившись у прифронтовій зоні, фактично одразу почала працювати здебільше на військові потреби. Разом з тим, суттєвий вплив залізниці на окремі міські поселення демонструють зміни у історичній топографії міст і містечок, де пролягла залізниця. Ми бачимо чітку залежність напрямку розвитку території міст від трасування магістралі. Як правило, спорудження залізничної станції, розташованої подекуди на досить значній відстані від центру міста, спрямовувало територіальний розвиток такого населеного пункту у свій бік, а в подальшому призводило до зростання всієї площі забудови.

Так, у зв’язку із спорудженням залізничної станції, активно розбудовуються привокзальні квартали Кам’янець-Подільського, що згодом значно збільшило – східну частину міста (т.зв. Новий План), де були прокладені нові вулиці, побудовані складські і виробничі приміщення |LS|4, арк. 12, 51; 33, л.1-3|RS|.

Після спорудження залізничної станції і паровозного депо Гречани у передмісті Проскурова, місто суттєво розширило свої кордони у західному напрямку. До того ж, залізничні підприємства (паровозне депо, залізничні майстерні, вантажна станція) стали одними з найбільших у місті, надавши сотні нових робочих місць |LS|37, л. 1-3|RS|.

Містечко Шепетівка , через яке ще 1872 р. пролягла одна із ліній Південно-Західної залізниці, після прокладання Подільської залізниці перетворилось на великий транспортний вузол і згодом отримала усі підстави на міський статус (міський статус був затверджений у 1923 р.). Одночасно територія населеного пункту збільшилася у південно-східному напрямку, де була збудована станція Шепетівка-ІІ |LS|25, л. 1-3; 28, л. 1-8|RS|.  

Так само, побудова паровозного депо і станції Подільської залізниці (Коростень-Подільський), призвела до значного розширення меж Коростеня на північ та формуванню там нової забудови. Давне місто Коростень, яке у XVIII – XIX ст. прийшло у занепад і перетворилось на провінційне містечко, лише завдяки залізниці перетворилося на великий залізничний вузол та отримало поштовх до економічного зростання і відновлення свого міського статусу |LS|27, арк. 1|RS|.

Після закінчення будівництва Подільської залізниці відбулося значне розширення території старовинного міста Новоград-Волинського. Вона була спрямована у західному напрямку, де після 1916 р. поблизу залізничної станції виникли торгівельні і промислові зони, були прокладені нові вулиці та сформувались квартали нової забудови. Важливу функцію у розширені території міста зіграв залізничний металевий міст через річку Случ – тут у майбутньому склалася нова забудова |LS|26, л.1-8|RS|. Сприяла будівництву станції та вокзалу міська управа, яка безоплатно виділила Подільській залізниці велику земельну ділянку площею 60 десятин |LS|10|RS|.

Подільська магістраль внесла значні корективи у архітектурно-планувальний розвиток міста давнього міста Старокостянтинова – залізниця пролягла осторонь міста, але у майбутньому цей фактор спричинив напрямок розвитку міського будівництва – на захід, у напрямку до станції |LS|31, л. 1|RS|.

Таким чином, наявні джерела і матеріали дозволяють дослідити історію будівництва Подільської залізниці, відкривають нові сторінки в історії деяких українських і білоруських міст, дозволяють зробити інші акценти їх розвитку на початку ХХ ст.

21.05.2018

У 1936 р. уряд УРСР розпочав підготовку до чергової адміністративно-територіальної реформи, що планувалась на наступний рік та мала головну мету – для більш зручного управління поділити величезні області на менші. Зокрема, з Харківської області виокремити Полтавську, з Одеської – Миколаївську, з Київської – Житомирську. Постало питання розділення на дві частини й Вінницької області. Вирішили з трьох її прикордонних округів (Кам’янецького, Проскурiвського та Шепетiвського) утворити окрему область. На обласний центр у Раді народних комісарів УРСР запропонували Проскурів, як такий, що розташований на перетині залізничних та шосейних шляхів i має центральне географічне положення в новому регіоні. Але, виявилось, що у місті фактично не було адміністративних будинків, яких для функціонування обласного апарату потрібно було чимало. Не відповідала статусу адміністративного центру забудова та благоустрій міста. Отож, іншої альтернативи не було – центром новоутвореної області вирішили встановити Кам’янець-Подiльський, що і було затверджено Постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 р.|LS|8|RS|. Область відповідно отримала назву Кам’янець-Подiльська. Разом з тим, Раднаркомом УРСР ще 1936 р. було поставлено завдання перед партійним апаратом та міською владою Проскурова – за п’ятирічку вивести місто на рівень, який би відповідав статусу обласного центру.

Того ж 1937 р. архітекторами та інженерами харківського державного інституту проектування міст («Діпромісто»)|LS|1|RS| був розроблений «Генеральний проект реконструкції м. Проскурова» |LS|7, арк.1-62|RS|. Підписали його директор-головний інженер «Діпроміста» В. Новіков|LS|2|RS|, керівник архітектурно-проектувальної майстерні М. Давидович|LS|3|RS|, інженер М. Левіцький та старший економіст Головін. До текстової частини додавались креслення (мал.1).

План був розрахований на десять років: перша черга мала бути реалізованою до 1942 р., друга черга – до 1948 р. Проектанти передбачали, що за цей час населення міста збільшиться удвічі, та складатиме 57 – 60 тисяч мешканців.

Головна увага була спрямована на повну реконструкцію центральної частини міста, де повинна була зникнути одноповерхова забудова. Прибузькі єврейські квартали взагалі пропонувалось знести та зробити на їх місті відпочинкову зелену зону. Були визначені головні магістралі міста – це існуючі вулиці 25-Жовтня (нині – Проскурівська) та Фрунзе (нині – Кам’янецька), а також вулиця Шевченка, яку планувалось продовжити до теперішньої Володимирської. Крім того, Старокостянтинівське шосе повинно було отримати мостовий шляхопровід над залізницею, та далі через Дубове вийти на Кам’янецьке шосе (мал.2). Архітектори запроектували п’ять нових майданів – два адміністративних, Привокзальний, Спортивний та площу Культури. Цікаво, що для Центрального міського майдану відводили місце поблизу парка імені Франка – де нині ми маємо меморіал «Вічний вогонь». Там передбачалась побудова Будинку Рад та комплексу триповерхових адміністративних будівель (мал.3). Інший адміністративний майдан планували створити у середині кварталу, що нині обмежений вулицями Проскурівською, Володимирською, Подільською та Грушевського, звільнивши його від одноповерхової забудови. Там передбачалось будівництво універмагу, поліклініки, музею, добудова до тильного боку театру (нині – міський Будинок культури) (мал.4). Ще один великий майдан – Культури, повинний був з’явитися на місці, де нині Дитячий Світ та «Либідь-Плаза». Цю площу мав би прикрасити величний Палацу культури.

Окрім докорінної реконструкції центру, було заплановано розширення Проскурова за рахунок приєднання села Заріччя та розбудови на його північній околиці житлового масиву на 17 тисяч мешканців (район теперішнього проспекту Миру). Проектанти передбачали приєднання до міста й села Гречани, але як промислового району. Там мали спорудити ряд підприємств, серед яких найбільший в Україні цукровий комбінат.

Окрему увагу проектанти приділили Південному Бугу та парковим територіям. У планах було проведення комплексу меліоративних робот, спрямлення русла та організація у заплаві річки величезного «Лугопарку» площею 101 га. Нині там, де у 1937 р. планували «Лугопарк» – маємо Палац творчості дітей та комплекс гіпермаркетів. На місці старого єврейського цвинтаря (нині – район по вул. Свободи від будівлі Держстандарту до вул. Прибузької) був запроектований парк піонерів і жовтенят площею 8 га. На Привокзальному майдані, після реконструкції вокзалу, планували закласти сквер площею 3,5 га.

Проскурівська міська рада оперативне схвалила проект «Діпроміста» та почала його реалізовувати. Нарада при Поскурівському міськплані від 17 грудня 1937 р. встановила обсяги та порядок реалізації першої черги проекту |LS|7, арк.83-84|RS|. Перш за все вирішили добудувати у 1938-40 рр. вже розпочаті об’єкти, зокрема: чотириповерхові будинки для офіцерського складу мiсцевого гарнiзону (т.зв. ДОСи), двоповерховий готель (нині – музичне училище), Будинок Червоної Армії (нині – навчальний корпус університету управління та права), кінотеатр імені Чкалова (нині – кінотеатр імені Шевченка). Одночасно розпочали проведення комплексу робіт у комунальній сфері – розширяли мережу водогону, було забрукувано десятки кілометрів вулиць i тротуарів. На 1941-42 рр. було заплановано більш грандіозне: перепланування деяких вулиць, формування центрального міського майдану з Будинком Рад, спорудження стадіону, універмагу, критого ринку, поліклініки, хірургічного корпусу лікарні, лазні-пральні, пожежного депо, медичного технікуму, трьох шкіл, шляхопроводу по Старокостянтинівському шосе, адміністративного майдану центрального району. Другою чергою (1943-48 рр.) передбачалась забудова Заріччя, формування площі Культури, Спортивного майдану, будівництво шляхопроводу по вулиці Фрунзе, технікуму харчової промисловості... Але, війна не дозволила втілити плани у життя.

Хоча із задуманого майже нічого не встигли реалізувати, тим не менш, проскурівчани відчули деякі позитивні наслідки прийнятого плану реконструкції міста. За три роки до війни благоустрій та забудова змінилась на краще, Проскурiв став найбільшим містом за чисельністю населення в області|LS|4|RS| та найголовніше – у березні 1941 р. набув статусу обласного центру.

Факт перенесення обласного центру з Кам’янця-Подільського до Проскурова зафіксований рядом постанов. Перша вийшла у Москві – 14 березня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Рада народних комісарів СРСР видали постанову про перенесення обласного центру з Кам’янця-Подільського до Проскурова |LS|1|RS|. Наступного дня побачила світ Постанова №313/107 від 15 березня, яку видали Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У за підписом голови Раднаркому УРСР Л. Корнійця та секретаря ЦК КП(б)У М. Бурмистренко |LS|5, арк.51|RS|. Сплив цілий місяць, і аж тоді, у травні з’явився Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про перенесення обласного центру з міста Кам’янця-Подільського до міста Проскурова», підписаний головою Президії Верховної Ради УРСР М. Гречухою |LS|2, арк.19|RS|. Цікаво, що документ складається із одного коротенького речення – «Перенести обласний центр з міста Кам’янця-Подільського до міста Проскурова Кам’янець-Подільської області» та навіть не містить точної дати: написано – травень 1941 року. Цей факт ще раз наочно засвідчує: всі принципові питання вирішували партійні органи, а ради досить часто формально і не завжди акуратно та оперативно підтверджували те, що вже сталося.

Ще одне показове спостереження. За логікою складання документів названі постанови та укази мала б хоч коротко обґрунтувати причини перенесення обласного центру з міста в місто. Але такого у них ми не бачимо. Наприклад, у Постанові Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У від 15 березня 1941 р. (мал.5) першим пунктом зазначене коротко «Перенести центр Кам’янець-Подільської області у місто Проскурів», а у наступних п’яти пунктах йдеться про вимоги у зв’язку з цією подією: виведення із Проскурова ряду військових частин, передачу облвиконкому квартир, які займав командний склад, переміщення середньої школи №1 у інше приміщення для розташування в ній виконкому облради, виділення 4829,5 тис. карб. на здійснення переїзду з Кам’янця-Подільського до Проскурова та додатково 2120 тис. карб. для будівництва 2-х житлових будинків і надбудови третього поверху школи №1, у приміщенні якої планувалося у майбутньому розмістити облвиконком |LS|5, арк.51|RS|. У додатку до цієї постанови подано детальний розпис названих вище пунктів, який вказує на заплановане виведення із Проскурова до Вінниці штабу 37-ї стрілецької дивізії разом з особовим відділом, трибуналом та батальйоном зв’язку, до Кам’янця-Подільського – 18-ї мотомеханізованої бригади і топографічного загону. Ще 8 військових частин, що займали приміщення у центрі Проскурова, переводили на околиці міста – до військових містечок Дубового та Ракового. Щодо детального розподілу 4829,5 тис. карб., які передбачались на переїзд обласних установ і організацій, то тут цікаво, що серед усіх 34 установ, найбільше коштів було закладено на облуправління НКВС (870 тис. карб.), обкому КП(б)У (650,9 тис. карб.), облвиконкому (404 тис. карб.) та облміліції (307,5 тис. карб.). На благоустрій нового обласного центру передбачалось 1000 тис. карб. |LS|5, арк.52-53|RS|.

20 березня бюро Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У приймає ще один документ з переїзду, яким створює обласну комісію з п’яти чоловік на чолі з головою облвиконкому А. Ковбасюком|LS|5|RS| |LS|6, арк.48|RS|. Наслідком роботи комісії стала постанова №26 облвиконкому та бюро обкому КП(б)У «Про затвердження плану переїзду і розташування обласних організацій у Проскурові» від 31 березня 1941 р., яку підписали голова облвиконкому А. Ковбасюк і перший секретар обкому партії О. Власов. Зокрема, поки не було здійснено заплановану надбудову третього поверху над приміщенням школи №1, облвиконкому і обкому надали приміщення Будинку Червоної Армії (нині – навчальний корпус університету управління та права). Як згадував Григорій Тонкочеєв|LS|6|RS|, який перед війною працював в обкомі КП(б)У секретарем із пропаганди: «Будинок обкому партії в Кам’янці-Подільському передали військовим (нині в цьому будинку розміщується Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну). Натомість у Проскурові військові передали Будинок Червоної Армії під обком партії. Переїзд відбувся за один день. Уранці секретарі обкому з Кам’янця роз’їхалися по районах, а кожний відділ повантажив на виділені машини столи, шафи, інший інвентар. Пізно ввечері секретарі повернулися в обком, розміщений уже в Проскурові» |LS|1|RS|. Так само, за день переїхав облвиконком та його відділи. Зберігся кошторис витрат на цей переїзд: упакування майна та вантажно-розвантажувальні роботи – 7200 карб., транспортування майна – 44700 карб., виплата проїзних, добових, багажних та підйомних для співробітників – 52100 карб. У відомості на оплату зазначено про переїзд 25 службовців та працівників облвиконкому. Усього у штаті облвиконкому (без відділів) було 64 людини, отож переїзд торкнувся лише окремих осіб |LS|4, арк. 1, 4, 7-8|RS|.

Одночасно з швидким переїздом, керівники області побачили, що для розміщення відділів облвиконкому не вистачає приміщень, звільнених військовими. Голова облвиконкому А. Ковбасюк звернувся у Київ з клопотанням про додаткове виділення приміщень. 2 квітня 1941 р. з’явилась Постанова Раднаркому УРСР про затвердження цього клопотання, за яким пропонувалось Проскурівську сільськогосподарську школу перевести у приміщення птахорадгоспу імені Леніна, Проскурівську школу шоферів до Полонного, будинок вчителів та Проскурівський туберкульозний санаторій до Кам’янця-Подільського, Проскурівський історичний архів до Летичева. Також пропонувалось вирішити питання з Наркоматом охорони здоров’я УРСР про звільнення приміщень, що займають Проскурівська фельдшерсько-акушерська школа та школа медсестер, з наступною передачею цих  приміщень облвиконкому |LS|5, арк.73-74|RS|. Проте, як показав подальший хід подій, цю постанову виконати не встигли – у червні розпочалася війна.

На отримання високого статусу обласного центру відреагував виконком Проскурівської міської ради, який занепокоєний незадовільним санітарним станом міста, видав 14 квітня 1941 р. Обов’язкову постанову №1: «Про утримання в санітарному та впорядкованому стані вулиць, майданів і садиб міста» |LS|3, арк.1|RS|. Нею висували умови щодо прибирання та утримання у чистоті вулиць, тротуарів, дворів та садиб, упорядковували рух транспорту, вивіз сміття та відходів, встановлення кіосків та столиків для торгівлі, зобов’язували домовласників провести ремонт фасадів будинків, встановити на будинках таблички з назвою вулиці і номером будинку, привести у належний вигляд огорожі та палісадники садиб, мати у кожній садибі убиральню, помийну яму, ящик для сміття або відходів, забороняли вирубувати дерева без попереднього дозволу комунального відділу тощо. Були прописані навіть такі заборони: «розклеювати реклами і об’яви на стінах будинків та огорожах», «випускати з двору будь-яку худобу без догляду, пасти худобу в парках, скверах і на вулицях міста», «псувати дерева, толочити траву, рвати квіти»  «прати або споліскувати білизну біля колодязів і водопровідних колонок», «витріпувати з балконів речі хатнього вжитку, розвішувати на них білизну і одяг».... Додамо, що обов’язкова постанова набувала чинності з дня оголошення, а винних за її порушення передбачалось карати штрафом до 100 карб. або примусовою працею до одного місяця.

Таким чином, протягом березня-квітня 1941 р. до нового обласного центру Проскурова переїхали всі обласні державні і партійні установи. Проте, до початку війни не встигли перебратись деякі обласні установи і заклади, як наприклад театр, бібліотека та інші. Не була перейменована область – вона ще до 1954 р. залишалася Кам’янець-Подільською.

21.05.2018

Традиції хмельницьких (плоскирівських, проскурівських) пивоварів сягають глибини століть. Так, серед міських виробництв давнього Плоскирова є відомості про існування у 1570 р. броварні, яка варила пиво не лише для плоскирівчан, а відправляла його в інші міста, зокрема Кам’янець |LS|7, с.24|RS|. В «Iнвентарi Плоскирiвського староства 1775 року» можна знайти відомості про плоскирiвських ремісників-броварів |LS|7, с.46|RS|, а в «Камеральному й топографічному описі Подiльської губернiї» вiд 1797 р. – повідомлення про пивоварне підприємство міста. Зокрема, в описі зазначалося, що діє «в Проскуровi старий пивоварний дерев'яний невеликий завод, в якому виварюється пиво з ячмінного солоду» |LS|6, арк.1-2|RS|.

Протягом ХIХ ст. кількість пивоварень в Проскуровi то збільшувалася, то зменшувалася. Так, у 1881 р. в місті працювали три приватні броварні, а вже в 1884 р. залишився лише один пивоварний завод, власником якого був єврей Антон Вiвiцис |LS|8, с.77|RS|. За рік його завод зробив 22 варки пива, але працював досить нерегулярно й іноді простоював місяцями, а незабаром взагалі припинив своє існування. В 1890-х роках Проскурiв залишився без пивоварні. На цей факт звернув увагу доволі успішний на Поділлі пивовиробник Леон Генріхович Кляве. На той час він вже не перший рік був орендарем та управляючим великої пивоварні дворянки Марiї Львової в Чернятинi Лiтинського повiту, але вирішив заснувати власну справу. В грудні 1898 р. Кляве подав заявку в Проскурiвську міську думу з клопотанням про продаж йому земельної ділянки на Новому плані, вздовж Летичівської дороги (нині вул. Чорновола), навпроти вокзалу, для будiвництва нового пивоварного заводу. 15 квітня 1899 р., сплативши в міську скарбницю 9000 рублів, Л. Кляве отримав право на користування п'ятьма десятинам землі й одразу ж розпочав будівництво підприємства. Наприкінці 1901 року Проскурівський пивоварний завод випустив першу продукцію |LS|11, с.6|RS|.

Родина Кляве мала походження із Німеччини (Ельзас), звідки на початку XVIII ст. мігрувала на західні польські землі Померанії, а у 1811 р. – до Варшави. Із документів 1820-х років видно, що трьом братам Кляве на той час вдалося міцно закріпились у місті. Август був майстром слюсарної справи. Людвіг мав у власності вітряк та займався пекарською справою. Генріх теж займався пекарською справою – він був старостою цеху пекарі, мав власну пекарню по вул. Маршалковій та млин (придбав 1823 р.) біля міста Прушкув, що неподалік Варшави |LS|10|RS|.

У Генріха Кляве (1790-1868) було 6 дітей з першою дружиною Анною Рушерт|LS|1|RS|. По її смерті 1837 р. він деякий час жив сам, але 1844 р. одружився вдруге (з Юліаною Вуяковською) та вирішив змінити бізнес – за допомогою двох зятів – Блажея Хабербуша та Костянтина Шиле створити сімейну пивоварну компанію. У 1846 р. Хабербуш і Шиле придбали на аукціоні за 24000 зл. броварню «Schöffer і Glimpf» по вул. Крохмальній і того ж року на її базі заснували пивоварну компанію «Haberbusch, Schiele i Klawe». Всі витрати на заснування компанії профінансував Генріх Кляве. Новостворена компанія стала швидко розвиватись: модернізувала броварню по вул. Крохмальній, налагодила варку популярних темних і міцних сортів баварського пиву, у 1849-1850 рр. розширила виробництво, придбавши невеличку пивоварню, що розташовувалась на сусідній території, а також пивоварню Чарнецького. Отже, у 1850-х рр. «Haberbusch, Schiele i Klawe» стала однією із найбільших у Польщі пивоварних компаній – виробництво сягало 110 тис. відер пива. У 1865 р. Генріх Кляве, людина вже у віці, вирішив піти з компанії, залишивши всю справу зятям. Він отримав свою частку у грошовому еквіваленті – 280 тис. руб., що у ті роки було великою сумою. З цього часу компанія стала називатись «Haberbusch i Schiele», ще більше розширилася та успішно діяла до її націоналізації у 1946 р. |LS|12|RS|

Від другого шлюбу (з Юліаною Вуяковською) Генріх Кляве також мав 6 дітей, серед яких був син Леон-Віктор. Народився він 1846 р. у Варшаві, здобув політехнічну освіту у Німеччині та на початку 70-х років ХІХ ст. влаштувався директором на цукровий завод у містечку Городок Кам’янецького повіту Подільської губернії. У 1876 р. одружився із Геленою Квятковською, з якою мав трьох дітей – сина Збігнева та трьох доньок Ірену, Юліану і Яніну|LS|2|RS| |LS|10|RS|.

На початку 80-х років ХІХ ст. Леон Кляве вирішив зайнятись власною справою, залишив директорську посаду та взяв в оренду пивоварний завод графині Ігнатьєвої у селі Нове Поріччя, що неподалік від Городка. Цей завод заснував 1876 р. тодішній власник села Нове Поріччя Генріх Скибневський, але на початку 1880-х рр. продав його разом із селом графині Катерині Ігнатьєвій. Графиня одразу вирішила віддати підприємство в оренду і тому радо заключила угоду з Л. Кляве. Під його вмілим господарюванням завод у Новому Поріччі став найпотужнішим у Кам’янецькому повіті – у 1887 році тут працювало 19 робітників та було зварено 21 тис. відер пива. Але, вже скоро Л. Кляве відмовився від оренди Новопорічянського заводу, адже отримав чудову пропозицію стати управляючим найсучаснішої на той час на Поділлі броварні дворянки Марiї Львової в Чернятинi Лiтинського повіту. На підприємстві, яке було збудоване 1886 р., Леон Кляве за короткий час зміг налагодити варіння декількох сортів пива («Мюнхенське», «Чеське», фірмове та ін.) і довести обсяги виробництва до найбільших у губернії. У 90-х рр. ХІХ ст. Л. Кляве оформив довгострокову оренду Чернятинського заводу та успішно керував ним до 1918 р. Завод утримував лідируючі позиції серед броварень губернії та нарощував виробництво. Наприклад, у 1906 р. тут зварили пива на 86 тис. руб., а у 1912 р. – на 200,124 тис. руб. |LS|1,с.565; 2,с.1009|RS|

Отже, на момент початку будівництва пивоварного заводу у Проскурові Леон Кляве був доволі досвідченим пивовиробником та вмілим бізнесменом і керівником. Тому не дивно, що продукція відкритого 1901 р. Проскурівського пивоварного заводу досить швидко здобуло визнання в споживачів і фахівців: пиво отримало золоту медаль та гран-прі на міжнародній виставці у Брюсселі (1905 р.) та срібну медаль на Донсько-Кубанській сільгоспвиставці у Ростові-на-Дону (1906 р.), а ячмінний солод на Всеросійській виставці пивоваріння в Санкт-Петербурзі (1909 р.) увійшов до трійки найякісніших продуктів пивоваріння імперії |LS|3, арк.1; 9, с.3|RS|.

З кожним роком завод Кляве все більше розбудовувався і нарощував потужності. Якщо 1910 р. в описі майна значилися «триповерхову цегляну споруду пивоварного заводу, двоповерховий цегляний будинок і служби» |LS|3, арк.6-7|RS|, то у 1916 р. підприємство мало «п'ятиповерхову, а частиною триповерхову цегляну споруду пивоварного заводу, двоповерховий цегляний будинок, чотириповерховий вино-дріжджовий завод і служби» |LS|4, арк.16|RS|. Основним виробничим устаткуванням на той час були: сусловарний і брагопереробний чани, два заторних й два бродильних чани, паровий двигун потужністю в 131 кінську силу. Працювало на заводі від 40 до 50 робітників, продукції вироблялося на сотні тисяч. рублів (наприклад, 1907 р. – на 111,7 тис. руб., 1912 р. – на 179,2 тис. руб.) |LS|1, с.602; 2, с.1048|RS|, основними сортами пива були «Баварське» та фірмове. Зазначимо, що згаданий вище вино-дріжджовий завод збудований був у 1912 р. не як окреме підприємство, а у єдиному комплексі з пивоварним заводом. Тому всі виробничі показники подавались як і раніше під однією маркою – «Проскурівський пивоварний завод Л. Кляве».

Показовим було ставлення Л. Кляве до роботи: майже весь час, з ранку до ночі, він займався справами підприємства. Старожили розповідали, що з власного будинку Леона Генріховича (будинок розташовувався біля заводу – приблизно на тому місці, де нині стоїть школа № 14) до пивзаводу йшов підземний хід, і господар підприємства у будь-яку мить міг з'явитися на виробництві. Таке завзяте ставлення до роботи надало Л. Кляве величезного авторитету в Проскурові. Недарма його в 1910 р. обрали на 4 роки гласним міської думи.

Революційні події 1917 р. вплинули на всі сфери життя як країни, так і міста. На пивоварному заводі у цей рік виникли проблеми із сировиною, значно скоротилось виробництво і реалізація продукції. Наступного року, після проголошення Української Держави гетьмана П. Скоропадського, загальнополітична та економічна ситуація дещо стабілізувалась, і Л. Кляве вирішив закласти фундамент для майбутнього розширення свого підприємства. У серпні 1918 р. він придбав у міста за 71842 руб. чотири земельні ділянки загальною площею 2179 кв. саж., які прилягали зі східного боку до його заводу |LS|5, арк.4-5|RS|. Але, що планував там побудувати промисловець, нам невідомо. Подальших відомостей про Л. Кляве ми не маємо. Ймовірно, після падіння у листопаді 1918 р. Гетьманату, власник Проскурівської пивоварні разом з родиною виїхав із країни.

До наших днів збереглися майже всі споруди старого заводу, збереглися й славетні традиції якісного пивоваріння, що заклав Леон Генріхович Кляве. Але найголовніше, що ті традиції ще більше примножені теперішнім поколінням хмельницьких пивоварів.

 21.05.2018

У сучасній Україні одним із найбільших регіонів за кількістю віруючих римо-католиків є Хмельницька область, в якій у 1992 р. було відроджено римо-католицьку єпархію з центром у м. Кам’янці-Подільському, відкрито духовну семінарію у м. Городку. Історія Римо-Католицької церкви на Поділлі знайшла відображення у багатьох працях, серед яких найґрунтовнішими видаються дослідження як істориків минулого – М. Симашкевич |LS|6|RS|, так й сучасності – Е. Зваричук |LS|2|RS|.

Проте, нині й досі є актуальною потреба в науковому і пізнавальному плані розглянути історичну долю Римо-Католицької церкви на Поділля за часів Російської імперії, щоб засвідчити ті позитивні зміни і здобутки, що відбулися в сучасній Український державі. Особливо цікавим є перша половина XIX ст., й зокрема, період після польського повстання 1830–1831 рр., коли розпочалася нова сторінка історії Римо-Католицької церкви на Поділлі, яка позначена кардинальним втручанням самодержавства в церковні справи. Внаслідок поразки повстання царська адміністрація вжила рішучих заходів щодо обмеження господарської чинності католицьких священиків, скоротила кількість релігійних споруд та священнослужителів, реалізувала секуляризаційну реформу, яка суттєво підірвала підвалини економічної спроможності римо-католицького духовенства на Поділлі, значно обмежила його господарську діяльність та змусила священиків вишукувати інші джерела доходу, окрім державного грошового утримання |LS|3, с.156|RS|.

Ключовим у питанні державного грошового утримання римо-католицьких храмів став Указ імператора Миколая І від 15 грудня 1843 р., за яким від 1 травня 1844 р. усі римо-католицькі парафії були поділені на п’ять класів, для утримання духовенства виділено штати, суми яких залежали від "оголошеного духівництвом прибутку" |LS|4, с.802|RS|. Парафіяльні костели першого класу отримували 600 руб. сріблом у рік, другого класу мали утримання 500 руб. сріблом, третього класу – 400 руб., четвертого класу – 275 руб. та п’ятого класу, що повинні були розраховувати свої видатки на суму у 230 руб. на рік |LS|5, с.317|RS|. Під час ліквідації парафій кошти, які виділялися на їх утримання, розділялися між іншими парафіями, а при створенні нових відбувався перехід існуючих парафій у нижчі класи, зі зменшенням кількості грошей на їх утримання.

Яким чином на Поділлі відбувся розподіл римо-католицьких парафій на класи, зафіксовано у "Візитному описі костелів 1844 року" |LS|1|RS|. Розглянемо його у одному із регіонів Подільської губернії – Проскурівському повіті, де мешкало найбільше число католицького населення губернії. Крім того, враховуючи інформативну цінність візитації як джерела, що поки широко не введено у науковий обіг, подамо зазначені у документі відомості з історії будівництва храмів, кількість парафіян, імена священнослужителів.

Отже, згідно візитації у Проскурівському повіті нараховувалось 12 римо-католицьких парафій, які були об’єднані у деканат. Станом на 1844 р. у Проскурівському римо-католицькому деканаті Подільської дієцезії діяло 12 парафіяльних храмів, а також нараховувалось 7 філіальних каплиць, з яких 6 було на цвинтарях. Всього віруючих католиків – 42935 осіб (без даних Сказинецької парафії), духовні потреби яких обслуговували 20 священиків та 34 служника. При костелах існувало 3 шпиталі для жебраків, у яких утримувалося 28 осіб.

За поділом 1844 р. жодна з парафій не отримала І та ІІ класу, а лише ІІІ, ІV та V. Зокрема, до ІІІ класу було віднесено три храми:

Миколаїв, містечко: парафіяльний Св. Миколая. Перший костел у Миколаєві був споруджений із дерева у 1717 р. на тому місці, де нині православна церква, теперішній побудований із цегли у 1770 р. коштом князя Августина Чарторийського, освячений у 1777 р. кам'янецьким біскупом Адамом Красинським. Парафіян 1734, ксендз Іоанн Садовський (з 1832 р.), вікарій Йосип Заблодовський (з 1839 р.) та 3 служника |LS|1, арк. 145|RS|.

Проскурів, повітове місто: парафіяльний Св. Анни, мурований. Перший костел був споруджений із дерева – коли та ким, не відомо, у 1801 р. розібраний, а на його місці у 1808 р. розпочато будівництво на кошти парафіян та поміщика Журавського нинішнього кам’яного, завершено у 1821 р. Парафіян 6272, ксендз Іоанн Левицький (з 1831 р.), вікарний Петро Пиневич (з 1837 р.) та 2 служника. При костелі шпиталь для жебраків, яких 9 душ |LS|1, арк. 163|RS|.

Фельштин, містечко: парафіяльний Св. Войцеха. Спочатку споруджений у 1596 р. із дерева, у 1763 р. коштом Маріани із Каліновських Грабіанчиной побудований із каменя та цегли. Парафіян 7704, ксендз Вікентій Вайткевич (з 1835 р.), 2 вікарних – Людовик Ангермаер і Антоній Захаржевський та 2 служника. При костелі шпиталь для жебраків, яких 7 душ |LS|1, арк. 123|RS|.

До ІV класу віднесено шість храмів:

Завалійки, село: парафіяльний Проведення Божого, мурований, споруджений у 1815 р. коштом поміщика Гаспра  Братковського. Парафіян 2500, ксендз Аполлінарій Осмелевич (з 1841 р.) та 2 служника |LS|1, арк. 192|RS|.

Сатанів, містечко: парафіяльний Св. Трійці. Спочатку споруджений із дерева, ким і коли – не відомо, є лише відомості, що існував у 1646 р. У 1840 р. перебудований у камені. Парафіян 5373, ксендз Мартин Лещинський (з 1835 р.), вікарний Войцех Піонтковський та 3 служника. При костелі шпиталь для жебраків, яких 12 душ |LS|1, арк. 179|RS|.

Тарноруда, містечко: парафіяльний Божої Матері, мурований, споруджений у 1643 р. тодішніми вотчинниками містечка Сенявськими. Згодом, князем Августом Чарторийським та його дружиною Софією із Сенявських, прибудовані різниця та дві каплиці. Парафіян 3033, ксендз Йосип Маковський (з 1834 р.), 2 вікарних Іоанн Щенцький і Іоанн Подольський та 8 служників |LS|1, арк. 185|RS|.

Чорний Острів, містечко: парафіяльний Успіня Пресвятої Богородиці. Коли та кім був побудований перший костел у Чорному Острові – не відомо, є лише відомості, що він існував до 1556 р., тобто ймовірно був споруджений за часів королювання Сигізмунда Августа, але від турків та козаків зруйнований та спалений, після чого відновлений у дереві князями Корибутами Вишневецькими. Спорудження теперішнього мурованого костелу почав місцевий поміщик, пінський староста Михайло Пшездецький, завершив граф Костянтин Михайла син Пшездецький та у 1826 р. храм консекрований епіскопом Мацкевичем. Парафіян 4517, ксендз Францишек Желеховський (з 1835 р.), вікарний Францишек Вержбицький та 2 служника |LS|1, арк. 115|RS|.

Шарівка, містечко: після того, як у 1832 р. Домініканський парафіяльний костел був переданий у відання православної церкви, функції парафіяльного храму виконує каплиця, що розміщена у тимчасовому приміщенні між спорудами поміщицької економії. Каплиця мурована, дах солом’яний. Парафіян 3228, ксендз Северин Боровський (з 1832 р.) та 2 служника |LS|1, арк. 174|RS|.

Ярмолинці, містечко: після закриття костелу Бернардинського монастиря та перетворення його на православну церкву, функції парафіяльного храму до завершення початого будівництва костелу виконує мурована каплиця Св. Петра і Павла на цвинтарі. Парафіян 3151, ксендз Карл Ярковський (з 1841 р.) та 3 служника |LS|1, арк. 129|RS|.

До V класу віднесено три храми:

Куманів, село: парафіяльний Преображення Господнього, мурований, споруджений у 1745 р. Франциском Стадницьким на місці дерев'яного, який існував ще до заняття Куманова турками. Парафіян 2757, ксендз Домінік Козельський (з 1837 р.) та 3 служника |LS|1, арк. 134|RS|.

Михайлківці, село: парафіяльний Непорочного зачаття Пресвятої Діви, споруджений у 1720 р. із дерева колишніми власниками села Йосипом та Єлизаветою Вржещами, нині готується перебудова у цеглі. Парафіян 2666, ксендз Єреміє Язвинський (з 1834 р.) та 2 служника |LS|1, арк. 138|RS|.

Сказинці, село: парафіяльний Воздвіження чесного Хреста. Спочатку споруджений із дерева у 1766 р. Францом Марковським, у 1803 р. коштом того самого Франца Марковського побудований у камені. Кількість парафіян не вказана, ксендз Антоній Адольський (з 1819 р.) та 2 служника |LS|1, арк. 168|RS|.

Крім парафіяльних храмів, у візитації зазначені філіальні каплиці:

Завалійки, село: каплиця Завалійської парафії, на цвинтарі за селом, мурована |LS|1, арк. 195|RS|.

Колибаївка, село: каплиця Михалковецької парафії, дерев'яна, споруджена у 1793 р. поміщицею Катериною із Дульських Жоровською |LS|1, арк. 140|RS|.

Михалківці, село: каплиця Михалковецької парафії, на цвинтарі, дерев’яна |LS|1, арк. 139|RS|.

Проскурів, повітове місто: каплиця Проскурівської парафії, на цвинтарі за містом, мурована |LS|1, арк. 165|RS|.

Сатанів, містечко: каплиця Сатанівської парафії, на цвинтарі за містечком, дерев'яна |LS|1, арк. 180|RS|.

Тарноруда, містечко: каплиця Тарнорудської парафії, на цвинтарі, мурована, споруджена у 1835 р. коштом поміщика Івановського |LS|1, арк. 188|RS|.

Фельштин, містечко: каплиця Фельштинської парафії, на цвинтарі за містечком, дерев'яна |LS|1, арк. 125|RS|.

Отже, візитація 1844 року містить значний масив інформації щодо парафіяльних храмів Проскурівського римо-католицького деканату станом на згаданий рік, а також чимало цінних історичних фактів.

21.05.2018

За роки новітньої незалежності національна історіографія поповнилася низкою змістовних праць, в яких розглядаються різні аспекти суспільно-політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього розвитку м. Проскурова в період Української революції 1917–1921 рр. |LS|1; 2; 3|RS|. З масиву дослідницьких напрацювань виділяються доробки, автори яких уводять до наукового обігу цінні пласти документальних джерел, що характеризують окремі сегменти цієї знакової в історії міста доби |LS|4; 5|RS|.

Однак тема залишається актуальною, позаяк чимало важливих питань ще не стали предметом спеціального розгляду. До таких відноситься й проблема муніципальних виборів 1917 р. В історіографічному відношенні ми не можемо назвати жодної статті, в якій бодай опосередковано розглядалися б перипетії перших вільних виборів з формування місцевих органів самоврядування у м. Проскурові. Відтак у пропонованій статті ставиться за мету проаналізувати зміни виборчого законодавства та організацію виборчого процесу в одному із стратегічних повітових центрів Подільської губернії.      

На час падіння монархії у Росії м. Проскурів мав статус міста, де проживало 40 тис. жителів |LS|6, арк. 59|RS|. Найбільш чисельною національною групою були євреї, котрих нараховувалося 20625 осіб, римо-католиків мешкало понад 8 тис., мешканців православної віри – 11057 тис. |LS|7, с. 21|RS|. У системі міської влади функціонував інститут міського голови, представницький орган – міська дума та її виконавчий підрозділ – міська управа |LS|8, с. 73 – 86|RS|.

Лютнева революція 1917 р. призвела до радикальних змін багатьох сфер суспільно-політичного життя. Зокрема, була істотно змодернізована правова основа функціонування усієї системи самоуправління. Щодо міських дум, то базовими нормотворчими документами, які врегульовували їхню діяльність, виступали постанова Тимчасового уряду «Про проведення виборів гласних міських дум і про дільничні міські управління», невід’ємною частиною якої виступали два додатки – «Тимчасові правила щодо проведення виборів гласних міських дум» та «Тимчасові правила про дільничні міські управління» від 15 квітня 1917 р., а також постанова від 9 червня 1917 р. «Про зміну діючого Статуту про суспільне управління міст» |LS|9; 10|RS|.

Порядок здійснення процедури виборів регламентував додаток першого документу. Загалом «Тимчасові правила» включали у себе 37 статей. Припис першої з них зобов’язував міські управи та міських старост, в яких діяло міське Положення 1892 р., терміново приступити до складання виборчих списків як першого кроку з організації виборчого процесу |LS|9|RS|.

Гласні обиралися на термін до 1 січня 1919 р. Кількісний склад депутатського корпусу для м. Проскурова визначався спеціальним розписом і становив 50 гласних |LS|11, с. 8|RS|.  

Статті 3–5 «Тимчасових правил» регламентували коло осіб, які володіли активним виборчим правом. Ним користувались громадяни обох статей всіх національностей і віросповідань, які досягли на момент складання виборчих списків двадцять років, проживали в цьому місті або мали в ньому житло, чи перебували на службі, врешті, якщо в них були інші, пов’язані з містом, справи. Військовослужбовці міських гарнізонів допускались до виборів на загальних засадах.

Окремою нормою регламентувався перелік осіб, котрі не могли брати участі у виборах. До них, зокрема, відносилися вищі представники адміністративної влади, їхні заступники та помічники; особи, котрі перебували на службі в органах міліції; ченці та особи, визнані у встановленому законом порядку божевільними та глухонімими. Також позбавлялись права брати участь у виборах особи, засуджені судом до покарання за корисливі злочини та злочини проти виборчого права, поки не пройде три роки, з часу відбуття покарання |LS|9|RS|.

Пасивним виборчим правом, тобто, можливістю бути обраними, володіли не тільки носії активного виборчого права, але й інші особи, котрі хоч і не проживали в місті, а відтак не мали з ним безпосередніх зв’язків, але відповідали іншим вищезазначеним вимогам.

Статті 8–12 «Тимчасових правил» регулювали порядок складання та оприлюднення списків виборців. Так, протягом двох тижнів з часу опублікування постанови, міські управи або міські старости мали скласти список виборців, який виставлявся для загального ознайомлення. Протягом наступних п’яти днів виборці мали право подавати скарги на неправильність або неповноту складення цих списків. В наступні п’ять днів ці скарги повинні були розглянути міські управи або міські старости і про результати розгляду повідомити заявників. У разі негативної відповіді останні мали право у трьохденний термін звернутися з протестом чи скаргою до адміністративного суду, рішення якого належали до виконання або спрямовувалися на розгляд до Урядового Сенату. Оновлені списки не менше як за два тижні до дня виборів знову оприлюднювалися для загального ознайомлення. Особи, які не були внесені до списків до участі у виборах не допускалися |LS|9|RS|.

Власне самі вибори мали відбуватися у вихідний або святковий день. Виборчі дільниці для подачі записок працювали з дев’ятої години ранку до дев’ятої години вечора. Про день, час і місце виборів міський голова за рішенням відповідної думи у належний спосіб мав довести до загального відома усіх жителів.

Вибори відбувалися за пропорційною виборчою системою. Порядок подачі списків регламентувала стаття 14 «Тимчасових правил». Не пізніше десяти днів до дня проведення виборів політичні партії або групи виборців на ім’я міського голови мали подати списки кандидатів у гласні. Їхня загальна кількість не мала перевищувати загальної кількості гласних міської думи. Кожний список в обов’язковому порядку підписувався виборцями у кількості не менше половини від загальної кількості гласних думи. У варіанті м. Проскурова ця цифра визначалася 25 виборцями. При цьому один виборець мав право завізувати лише один виборчий список. Списки нумерувалися у порядку їх поступлення і за бажанням заявників виставлялися для загального ознайомлення |LS|9|RS|.

Для проведення виборів утворювалася міська виборча комісія під керівництвом міського голови. Останній мав право запросити до комісії трьох осіб із середовища виборців. Крім того, до складу комісії мав право увійти представник від політичних партій або груп, які подали список кандидатів у гласні. За аналогічною процедурою формувалися і дільничні виборчі комісії.

У низці статей «Тимчасових правил» виписувалася процедура голосування. Особа кожного виборця засвідчувалася виборчою карткою, в якій зазначалося прізвище, ім’я та по батькові виборця та вказувалося місце проведення виборів. Цю картку потрібно було отримати в міській управі. Виборець мав позначити у картці номер списку тієї партії чи групи, за яку він голосує, вкласти її непрозорий конверт та подати голові комісії. Останній у присутності членів комісії та виборців опускав його в опечатаний ящик |LS|9|RS|.

Наступного дня дільничні виборчі комісії у відкритому засіданні і в присутності виборців, які виявили бажання бути присутніми на засіданнях, мали провести підрахунок голосів. Результати фіксувалися у спеціальному протоколі, який у той же день за підписом голови та членів комісії надавався до міської виборчої комісії. Остання також у відкритому засіданні мала провести підрахунок за кожний виборчий список. Для визначення кількості гласних, що припадали на кожний заявлений список, загальну кількість гласних міської думи множили на число поданих за даний список голосів та ділили на число голосів, що були подані у виборчому окрузі за усі списки. До складу гласних з кожного списку зараховувалася в порядку запису у ньому кандидатів така кількість, яка відповідала отриманому від ділення повному числу. Після встановлення загальної кількості вибраних гласних, виборча комісія усіх останніх осіб, які були у списках і не увійшли до складу гласних, заносила в список кандидатів до них.

По закінченні підрахунків складався відповідний протокол, зачитувався у відкритому засіданні та скріплювався підписами голови, членів та секретаря комісії. Протягом трьох днів учасники виборчого процесу мали право подавати представникові вищої адміністративної влади скарги на помічені під час виборів порушення. Адміністративний суд у семиденний термін мав їх розглянути та винести остаточне рішення |LS|9|RS|.  

Стаття 33 «Тимчасових правил» зобов’язувала міську управу після виборчого процесу скласти кінцевий список гласних та кандидатів до них по кожному із заявлених виборцями списків. Ці списки мали бути опублікованими у місцевих часописах, а також оприлюдненими для загального ознайомлення і в інший спосіб, які визначить міська дума |LS|9|RS|. Як бачимо, порівняно з попереднім муніципальним законодавством пропоновані новації суттєво розширювали можливості жителів впливати на формування представницького самоврядного органу.

Однак цим зміни не вичерпувалися. Напередодні організації виборчого процесу Тимчасовий уряд змінив і законодавчу основу їх діяльності. Зокрема, суттєво було розширено права муніципалітетів у фінансовій сфері. Міські думи могли самостійно розпоряджатися зборами та податками, які надійшли у міський бюджет. Також думи отримували право самостійно вибирати міських голів, які очолювали керівництво міськими управами, а на чолі самоврядного органу терміном на один рік обирався свій голова |LS|10|RS|.

Інші положення постанови не тільки розширювали права міських громадських управлінь, але й збільшували обов’язки та відповідно відповідальність за певні напрямки діяльності. Так, у соціальній сфері самоврядування міст могло організовувати біржі праці та проводити громадські роботи для боротьби з безробіттям. Важливим нововведенням був дозвіл на утримання думами будинків з дешевими квартирами для бідняків, на проведення юридичних консультацій для населення. Також значно посилювалася роль муніципальних органів в сфері організації громадського порядку. Вони отримали можливість значно більшого впливу на діяльність правоохоронних органів, міліції, яка прийшла на зміну поліцейській службі. Врешті, міські управління мали опікуватись установами, метою яких було морально-етичне виховання міського населення і боротьба з пияцтвом |LS|10|RS|.      

Зрозуміло, усе це в своїй сукупності збільшувало роль органів самоврядування на місцях і мало б посилити інтерес різних категорій громадян до виборчого процесу.  

Здавалося б, активність політичних команд та національних груп у м. Проскурові підтвердила цей факт. У місті було сформовано вісім виборчих списків: 1) об’єднаний єврейський виборчий комітет; 2) рада об’єднаних польських організацій, заявлених польським комісаріатом; 3) єврейська група «Адас-Ієшурин»; 4) групи єврейських дрібних торгівців; 5) російсько-української позапартійної групи під назвою «Порядок і праця»; 6) польської групи; 7) Ради солдатських та робітничих депутатів м. Проскурова за участі фракцій українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, російських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, Бунда та об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії (С.С. і Є.С.), інакше – «соціалістичний блок»; 8) позапартійної прогресивної групи |LS|6, арк. 59|RS|.

Як бачимо, найактивнішу участь у виборах до міської думи брала єврейська національна група. Однак вона не зуміла проявити одностайності. За політичним спектром євреї представляли різні його напрямки – від консервативної групи «Адас-Ієшурин» до соціалістичного «Бунду» та «Об’єднаної єврейської соціалістичної партії». Не зуміли виступити єдиним фронтом і поляки. Їхні представники були щонайменше у чотирьох списках.

На відміну від євреїв чи поляків, українці не зуміли виставити власний список. Частково це пояснюється тим фактом, що український рух у Проскурові був заслабким, частково – превалюванням у свідомості виборців соціальних питань над національними. Справді, за констатацією сучасника подій І. Розгона, на початку революції 1917 р. «Проскурівщина була найменш національно-освідомлена. В цілому повіті, в самому місті і на периферії було всього кілька національно-свідомих українців» |LS|5, с. 207|RS|. Пояснюючи причини такого стану, інша сучасниця доби Н. Дорошенко-Савченко писала: «Треба сказати, що Поділля, зокрема Проскурівщина, були у вийнятковому становищі, з огляду саме на колишню приналежність до Польщі. Тут жандармське око було пильніше, ніж деінде, особливо під час першої світової війни. До того ж, на Правобережжі «Земства» (органи місцевого самоврядування), з’явилися значно пізніше як на Лівобережжі… Таким чином, населення довго не мало права голосу і цілком залежало від державної адміністрації. До того ж на Поділлі діяв розпорядок про «обрусєніє краю»… Дрібна торгівля по селах була в руках жидів. Можна собі уявити становище українського селянства на Поділлі до революції 1917 р. До речі, тут воно було питомками колишніх кріпаків, а не козаків, такі були тут рідкістю» |LS|4, с. 80–81|RS|.  

Щоправда, спроба зорганізувати українські культурні сили Проскурова була зроблена відразу ж після вибуху Лютневої революції. За повідомленням газети «Нова Рада» уже 26 березня 1917 р. у Проскурові відбувся «районний український з’їзд з широкою програмою» |LS|12|RS|.    

На початку квітня 1917 р. українська громада міста за участі вчителів народних та церковно-парафіяльних шкіл обговорила питання організації шкільництва. Під час засідання промовці, зокрема, зазначали «непотрібність таких інституцій як шкільні директори та інспектори й закликали вчителів до організації на національному грунті, українізації школи» |LS|13|RS|.

12 квітня 1917 р. відбулися збори духовенства Проскурівського повіту, які під своє завершення мали виразний «цілком український характер». Звертаючись до пан-отців, один із лідерів національного руху М. Стаховський наголошував: «Витаю Вас! Мене ніхто на це не уповноважив – але мене прислало серце, котре дала мені Мати-Україна. «Працюйте з Богом на користь нашої дорогої Матері-України»… Такими словами привітав і благословив Український конгрес у Київі Димитрій Єпископ Уманський. У ваших грудях, шановні пан-отці, під вашими рясами б’ється те саме серце – серце Українців і не знатиме воно радости і спокою поки не стане Україна автономною, з’єднаною з Російською державою, як рівна з рівною і вільна з вільною. Так, в цім буде наша правда, наша радість і сила… А для цього потрібна праця, величезна праця, в котрій найдеться робота для кожного і де ваша заслуга може стати історичною і загладити ті тяжкі непорозуміння з народом, які були у вас за царського ладу.

Кожна нація має своє національне духовенство, котре боронить і обстоює національні скарби. У нас до цього часу не було такого духовенства (як не лічити того, що ми мали 250 літ тому назад) – і не було через те, що свідоме і популярне духовенство могло б мати вкупі з народом таку силу, котра була б небезпечна для самодержавного ладу. Старий царський лад боявся національного духовенства і через те всіма способами старався зробити наше українське духовенство і нашу Українську Церкву своїми слугами, а Українського духу та української справи гнобителями та обрусителями. Народ це розумів і сторонився і від церкви, і від батюшок. Розуміли багато з пан-отців і переживали в душі своїй велике горе!

Але згинув старий лад – згинув наш ворог, ворог і церкви, і народу, і ви, шановні пан-отці, тепер можете сміло підійти до народу і взяться за працю, котра потрібна йому і котра помирить вас з народом, і забудеться тяжка давняя година – і оживе тоді слава, слава України!» |LS|14|RS|.

Цього ж дня відбулися загальні збори Проскурівської української громади, на яких, крім духовенства, було багато представників з числа селян та місцевої інтелігенції. Збори ухвалили низку рішень, найголовніші з яких оприлюднили у центральній пресі: «1. Долучитись до загальноукраїнського руху; 2. Церковні суми повернути на купування укр. книжок для продажи їх народу; 3. Євангеліє та промови в церквах повинні бути на укр. мові; 4. Перекласти текст присяги на укр. мову; 5. Звернутися до кооперативів, щоб прибутки від операцій оддавали на українські справи; 6. На Юрія в кожній церкві відправить панахиду по Шевченкові і росказать про його; 7. 1 мая в Проскурові усьому духовенству повіта (коло 300 душ) відправить соборну панахиду по Шевченкові і принять участь в загальній українській маніфестації» |LS|14|RS|.

Врешті, 18 квітня 1917 р., у м. Проскурові було засноване товариство «Просвіта». Звертаючись з цієї нагоди до «всіх українських інституцій, земств, видавництв, редакцій та ріжних газет, журналів, а також до окремих осіб», ініціатори просили «надсилати «Просвіті» для ознайомлення по одному або по два примірники всіх своїх видань, котрі можна виписати для розповсюдження» |LS|15|RS|.  

Незважаючи на певні організаційні зусилля, спрямовані на розвиток українського руху, його лідери все ж таки не наважились, аби виставити окремий список. Натомість була проведена велика робота з об’єднання в єдиний блок місцевих соціалістичних сил. І на цьому шляху вдалося досягти успіху. У підсумку «соціалістичний блок» включав шість партійних структур. Крім того, його ініціаторам вдалося ідентифікувати список з Радою солдатських і робітничих депутатів м. Проскурова, що мало також важливе значення, оскільки остання на цей час була одна з найбільш популярних серед населення.

Цією обставиною пояснюється, зокрема, й той факт, що опоненти соціалістичних партій не пішли шляхом виставляння власних партійних списків. Відтак серед суб’єктів виборчого процесу у Проскурові ми не бачимо ані кадетів, ані більшовиків. Хоча їхні представники балотувалися за іншими списками. Скажімо, С. І. Кисельов, який належав до партії конституційних-демократів, значився у списку «позапартійної прогресивної групи».          

На жаль, ми не можемо напевно стверджувати, наскільки гостро відбувалася виборча агітація. В даному випадкові серйозно дається взнаки відсутність достатньої кількості прямих джерел. Однак, з огляду на відсутність власне партійних команд, можемо припустити, що все відбувалося досить коректно. Кожний список орієнтувався переважно на національну або професійну групу.

Голосування у м. Проскурові відбулося 27 серпня 1917 р. Незважаючи на загальне виборче право, день виборів засвідчив досить низьку явку громадян на виборчі дільниці. Загалом скористатися своїм правом виявило лише 5110 осіб, тобто 36,5% |LS|6, арк. 59 зв.|RS|. За перший список проголосувало 1418 осіб, за другий – 775, за третій – 346, за четвертий – 75, за п’ятий – 245, за шостий – 110, за сьомий – 1890 і за восьмий – 251 особа. За національною ознакою Проскурівська дума була представлена 25 євреями, 11 українцями, 9 поляками та 5 росіянами |LS|6, арк. 59 зв.|RS|.

У відповідності до чинного законодавства із загальними результатами виборів до Проскурівської міської думи широкі кола громадянства ознайомила газета «Известия Подольского губернского исполнительного комитета» від 27 вересня 1917 р. |LS|17|RS|.

Переконливу перемогу отримав «соціалістичний блок». Але з огляду на певну штучність його створення, він уже з перших днів роботи нового складу думи, продемонстрував свою неефективність. Найбільш яскраво це проявлялося при підходах до вирішення національного питання. На Подільській губернській конференції партії соціалістів-революціонерів, що відбулася у Вінниці 1 жовтня 1917 р., представник Проскурівської організації Каражелясков визнав це публічно: «На виборах у Міське Самоуправління наша група блокувалася з іншими соціалістичними партіями, зокрема з групами українських соціалістів. У Міській Думі українські «соціалісти» повели себе так, що доводиться тільки каятися з ким пішли і куди пішли, оскільки, що не виступ українських «соціалістів», то в кожному з них віє шовінізм і, навіть, антисемітизм. Під прикриттям «Федеративна Україна» багато з колишніх чорносотенців оголосили себе «українськими соціалістами», мріючи зайняти «теплі місця» в різних громадських та урядових інституціях. Проскурівська група вважає блок з українцями неможливим» |LS|16, арк. 27|RS|.

Отже, муніципальні вибори 1917 р. стали першими загальними демократичними виборами, які відбулися за якісно нових політичних обставин, характерними рисами яких стало демократичне середовище, нерозвиненість партійної системи, мінливість поглядів виборців. Вибори у Проскурові засвідчили домінуючий вплив національного чинника на результати виборів та достатньо штучне об’єднання партійних політичних команд у виборчі блоки. Перемогу отримали партії соціалістичної орієнтації, електорат яких швидко поляризувався на соціальному та національному рівнях. На персональному рівні до Проскурівської міської думи потрапили як відомі у краї громадські діячі, так і гласні, котрі не особливо виділялися на рівні самоврядних ініціатив. Проте перед усіма відразу постала низка важливих питань, від ефективності вирішення яких значною мірою залежало життя місцевих жителів та подальший розвиток революційних подій.

21.05.2018