Іван народився 4 грудня 1979 року в селі Юрченки Летичівського району, в гарній українській родині Василя та Тетяни Віхтюків. «Він ріс турботливим сином та братом, завжди допомагав батькам, робота горіла у його руках, умів ділитись, віддавав останнє, – згадує старша сестра Івана Оксана. – Зі шкільних років захоплювався історією, посідав призові місця в олімпіадах з історії». Після школи в рідному селі хлопець навчався в Летичівській школі №2, вступив до Кам’янець-Подільської сільськогоспакадемії, де й здобув звання офіцера на військовій кафедрі.

Історію подвигу творить життя героя. В одних подвиг – це мета або суть життя, в інших – чоловіче буття. Доля Володимира Величка – це життя мужнього чоловіка, відважного воїна.

Ігор Олексійович Волошин народився 27 липня 1969 року у селі Кузьминчик Чемеровецького району. Після Вільховецької середньої школи закінчив Кам’янець-Подільський будівельний технікум. Строкову військову службу проходив у Львові. Згодом працював будівельником у Хмельницькому. Закінчивши Прикарпатський факультет Національної академії внутрішніх справ України в Івано-Франківську, протягом 1996-2001 років служив дільничним інспектором Центрального відділу міліції у Хмельницькому міськвідділі УМВС. Після звільнення працював монтером колії на Хмельницькій дистанції залізниці.

Володимир Петрович Глубоков народився 23 липня 1978 року у Празі, де тоді проходив військову службу його батько, Петро Володимирович, кадровий офіцер, котрий скуштував солоного поту і крові війни в Афганістані. 10 лютого 2015 року місто Краматорськ у Донецькій області зазнало обстрілів із реактивних систем залпового вогню «Смерч». Для українського міста це був перший дуже потужний обстріл 300-міліметровими снарядами, які випалюють усе живе навколо. Зі сторони Горлівки бойовики накривали житловий сектор міста й летовище.

Гідні відходять раніше, зумівши залишити свій слід на землі.

Валерій Костянтинович Дереш народився 3 травня 1982 року в селі Купин Городоцького району Хмельницької області.

Командир першої розвідувальної групи Валерій Дереш з позивним «Амін» систематично водив бійців на бойові завдання у ворожий тил. Доводилося виходити під свист куль і вибухи снарядів.

«Він водив розвідгрупи на ту сторону, пережив десятки артобстрілів, весь час ходив на межі життя та смерті, а загинув в автокатастрофі...», – з сумом каже друг Валерія Павло Когут.

Павло Станіславович Дияк народився 27 листопада 1970 року в місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькій спеціалізованій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1. Майбутній прикордонник приваблював своїм спокоєм і врівноваженістю, був товариським, але мовчазним.

Легендарний комбат 72-ї окремої механізованої бригади Андрій Жук, позивний «Мауглі», з короткими перервами на відпустки, воював майже два роки. Командир взводу, командир роти, начальник штабу й командир одного з найкращих батальйонів бригади – він був командиром нового типу.

Герой України Іван Зубков був офіцером запасу. Проте в найтрагічнішу для Вітчизни годину воїнська присяга покликала його на передову, боронити рідну Україну.

Народився Іван Зубков на Поділлі в Деражні 1 листопада 1973 року. Одразу після закінчення школи вступив до Львівського вищого військово-політичного училища. З його ліквідацією був переведений у Київське військово-морське училище. У 1995-1998 роках служив у дев’ятнадцятій окремій ракетній бригаді у м. Хмельницькому.

Війна – особливий стимулятор офіцерської кар’єри… На війні ніколи думати про геройську погибель.

Народився Дмитро Івах 1 жовтня 1989 року в Хмельницькому. 2005 року закінчив дев’ять класів школи №27, 2008 року – Хмельницьке вище професійне училище №11 за фахом «Слюсар-механік».

Дан Вікторович Колісник народився 30 грудня 1989 року в селі Калиня Кам’янець-Подільського району в родині вчительки й художника. Батько Дана, Віктор Григорович, в армії служив розвідником, часто розповідав обом своїм синам про службу, свого батька-фронтовика.

Командир роти розвідників Дан Колісник з перших днів життя став на захист України. Лише за три роки після закінчення військового вишу він уже був капітаном. І немає сумніву, що за десять років Данові Вікторовичу віддавали б честь як генералові, проте…