Сьогодні – 22 січня 2024 року – 698-й день повномасштабного вторгнення російської федерації на землі суверенної України. Вже вдруге ми, українці, вшановуємо День Соборності України в умовах повномасштабної російсько-української війни. Цьогоріч – ювілейна дата – 105-та річниця проголошення Злуки українських земель в єдину державу.

Крім того, нині відзначаємо 106-ту річницю затвердженого 22 січня 1918 року IV Універсалу Української Центральної Ради (УЦР), який проголосив самостійність Української Народної Республіки (УНР).

Соборність означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. По-друге – духовну консолідацію всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Соборність невіддільна від суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту побудови демократичної держави, є запорукою виживання й існування нації.

Ідея соборності була і залишається базовою національною цінністю українців. Нагадаємо, це свято встановлено Указом Президента України “Про День соборності України” від 21 січня 1999 року № 42.

Для багатьох українців поняття «соборність» наповнилося нині новими сенсами. Ми усвідомлюємо соборність, як нашу всенародну консолідацію, спільну боротьбу на всіх фронтах за збереження державності, за утвердження України і відновлення в загальновизнаних кордонах на мапі світу і, неодмінно - як нашу Перемогу та гідне майбутнє.

Гасло «Одна, єдина, вільна Соборна Україна під мирним небом» для кожного українця стало заповітним прагненням. За волю і єдність нині кладуть голови вірні українські сини й доньки, очищуючи рідну землю від загарбників, наближаючи довгоочікувану перемогу, виконуючи заповіти пращурів, котрі пронесли ідею соборної України крізь століття і закарбували її на безсмертних скрижалях, як твердий дороговказ для наступних поколінь. Пригадаємо знакові події понадстолітньої давнини.

Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошений 105 років тому – 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві, став епохальною історичною подією, коли українські землі об’єдналися в одній державі. Це стало основоположною віхою українського державотворення, увінчало соборницькі прагнення українців обох, тимчасово роз`єднаних окупантами, частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини.

До речі, у затвердженому за рік до цієї події, а саме 22 січня 1918 року, IV Універсалі Української Центральної Ради (УЦР), який проголосив самостійність Української Народної Республіки (УНР), не було вказано які землі входять до УНР. Однак у попередньому – III Універсалі УЦР, ухваленому 20 листопада 1917 року, було зазначено: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшости Українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Пізніше, у 1919 році, українська делегація на Паризькій мирній конференції представила мапу територій, на які претендувала Україна, на котрій Крим і Кубань були позначені як українська територія. Окрім базових восьми з половиною губерній, згаданих у ІІІ Універсалі 20 листопада 1917 року, Українська республіка, за обґрунтованим планом українських державників, мала охоплювати ще низку суміжних земель. Холмщину і Берестейщину Україні віддали Німеччина і Австро-Угорщина за Брест-Литовським договором 9 лютого 1918 року. Полісся фактично контролювалося Україною протягом 1918 року. Сухопутні межі з Росією приблизно відповідали українським вимогам на переговорах з Раднаркомом у червні 1918 року. Переговори щодо входження до Української Держави Криму і Кубані ще дипломатія Скоропадського вела з урядами цих територій. А питання вичленення у Бессарабії українських земель порушувала ще Центральна Рада. Основним критерієм належності території до України була наявність там української етнічної більшості, зафіксованої переписами та етнографічними картами. Інший критерій враховував наявні адміністративні межі, стратегічне та економічне значення для України прилеглих територій.

Звістка про проголошення в листопаді 1917-го УНР справила великий вплив на галицьких українців. А після ухвалення УЦР ІV Універсалу і підписання Брестського миру 9 лютого 1918 року, як інформувало «Українське слово», в різних місцях Східної Галичини відбулися масові маніфестації на підтримку самостійної УНР, яка для місцевих жителів була омріяною метою.

Тоді голова Української парламентської репрезентації в австрійському парламенті Євген Петрушевич виступив з офіційною заявою. «Український нарід в Австрії мусить стратити послідну надію на лучшу будучину в сій державі і на сей случай вже нині рекламуємо для себе нічого інше, як найсвятіше для кожного народу право на злученнє всіх українських земель в одну українську независиму державу і домагаємось прилучення всіх українських земель Австро-Угорської монархії, в сім також українських земель, положених в Угорщині, до Української держави», – наголосив Петрушевич.

Після капітуляції Австро-Угорщини 27 жовтня 1918 року у Першій світовій війні відбувся розпад імперії на низку самостійних держав. 18 жовтня 1918 року у Львові визначні діячі Східної Галичини і Буковини проголосили себе Установчими зборами і обрали Національну раду – вищий законодавчий орган влади майбутньої Української держави, яку очолив Євген Петрушевич.

На першому засіданні УНРади (Української Національної Ради) 19 жовтня 1918 року у Львові речник галицьких українських соціал-демократів М. Ганкевич поставив вимогу про злуку західноукраїнських земель з Українською державою.

28 жовтня у Кракові була створена Польська Ліквідаційна Комісія, метою якої було проведення у Львові у ніч із 2 на 3 листопада збройного виступу та встановлення польської влади у Східній Галичині. Передати владу українцям австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відмовився, чекаючи на рішення Відня. Сотник Легіону УСС (Українських Січових Стрільців) Дмитро Вітовський заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!».

У ніч на 1 листопада 1918 року відбувся «Листопадовий зрив»: стрілецькі частини на чолі з Дмитром Вітовським взяли під контроль найважливіші установи Львова та більшості повітових міст краю.

3 листопада 1918 року Буковинське народне віче у Чернівцях ухвалило рішення про возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та подальшу злуку у соборну Україну.

13 листопада 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), територія якої обіймала українські етнічні землі – Східну Галичину, Буковину та Закарпаття. Цього ж дня Українська Національна Рада ЗУНР (УНРада) ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії» і визначив назву держави ЗУНР. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Державний секретаріат (найвищий виконавчий і розпорядчий орган ЗУНР) очолив Кость Левицький.

Відновлена Польська держава висунула українцям свої претензії на Східну Галичину. Розпочалася польсько-українська війна 1918–1919 років.

Труднощі з будівництвом галицького війська змусили керівництво УНРади звернутися по допомогу до Великої України. Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 року, коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича прибула у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана Павла Скоропадського.

30 листопада друга делегація уряду ЗУНР у складі Лонгина Цегельського і Дмитра Левицького прибула на залізничну станцію «Фастів», де зустрілася з членами Директорії (В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем). 1 грудня 1918 року у Фастові в штабному вагоні «Винниченка-Петлюри» політичні діячі підписали «Передвступний договір» між УНР і ЗУНР про майбутню злуку обох українських держав в єдину державну одиницю. Республіка галичан мала отримати територіальну автономію в межах УНР.

«Не пам’ятаю, хто підписав першим – ми, галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 року близько полудня в історичному Фастові, де між Галичиною і Україною була укладена перша угода про злуку», – занотував Лонгин Цегельський.

3 січня 1919 року УНРада у Станіславі (сучасний Івано-Франківськ) одностайно проголосувала за ухвалу «Про злуку ЗУНР з УНР». УНРада зобов’язала Державний Секретаріат «негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку».

Євген Петрушевич заявив: «Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна УНР. Нехай вона живе!»

Цього ж дня військовий держсекретар Дмитро Вітовський надіслав публічну вітальну телеграму головному отаману Симону Петлюрі: «Хай об’єднання, сповнене спільно пролитою кровлю обох бувших республік, довершить мрію щастя робочого українського народу».

18 січня члени галицької делегації на чолі з Л. Бачинським вручили представникам Директорії вірчу Грамоту УНРади про об’єднання ЗУНР із Великою Україною. У своїй промові Володимир Винниченко, звертаючись до гостей сказав: «Ми візьмемо у вас, брати галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз – і тоді вийде з нас добра нація!»

19 січня делегація галичан взяла участь у похованні галицьких стрільців, які полягли в бою під Мотовилівкою (30 кілометрів від Києва) 18 листопада 1918 року між військами Директорії УНР і гетьмана Павла Скоропадського (серед імен відомі сотник Федь Черник із Комарна й сотник Загаєвич).

21 січня Рада народних міністрів УНР (виконавчий орган влади в УНР) ухвалила рішення про об’єднання та затвердила текст Універсалу Соборності. Розробити програму урочистого святкування злуки було доручено міністру народної освіти Іванові Огієнку. На свято було виділено 100 тисяч рублів.

Цього ж дня у Хусті відбувся конгрес угорських русинів – Всенародні збори Закарпаття під головуванням Михайла Бращайка, члени якого проголосували за возз’єднання цієї української землі із соборною УНР.

22 січня 1919 року стояв морозний день. Цей день уряд оголосив загальнонаціональним святом та вихідним. Столиця залишалася урочисто прибраною ще з часу вступу Директорії до міста 19 грудня 1918 року та похорону загиблих героїв Мотовилівки. На всіх будинках в центрі Києва майоріли українські прапори, а на балконах були вивішені килими й полотна з українськими візерунками. Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками.

По всій Софійській площі були розміщені герби українських земель, а на балконах урядових будинків - портрети і погруддя Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. При вході з Володимирської вулиці на Софійську площу була зведена тріумфальна арка, прикрашена гербами Наддніпрянщини і Галичини. Ліхтарні і телефонні стовпи кілометрами стояли вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах ще з 19 січня.

Дата та місце проголошення Акта Злуки були обрані не випадково: 22 січня 1919 року – річниця затвердження ІV Універсалу УЦР про державну незалежність; на Софійському майдані 10 червня 1917 року проголосили І Універсал УЦР.

У своїх спогадах Лонгин Цегельський писав: «Дня 22 січня 1919 року на Софійській площі не доконано злуки. Там її тільки торжественно, «во всеуслишаніє миру всему», проголошено, проклямовано. Злука доконана була вже раніше. А то, що діялося на Софійській площі дня 22 січня 1919 року, було лиш урочисте, удраматизоване та символічне ствердження її назовні, для уяви широких мас і світу».

Об 11:00 на Софійській площі під музику почали шикуватися у чотирикутник українські військові частини. Приходили робітники, представники профспілок та інших інституцій з національними прапорами і своїми оркестрами. О 12:00 приїхали члени Директорії і Ради народних міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу. Виступили Л. Бачинський, Л. Цегельський, В. Винниченко.

Член Директорії Федір Швець урочисто проголосив текст Універсалу Директорії від 22 січня 1919 року.

Універсал дослівно такий:

«В імені Української Народної Республіки проголошує Директорія цілому Українському Народові велику подію в історії нашої української землі.

Дня 3 січня 1919 року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини, і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з`єднання Західньо-Української Народної республіки в одну суверенну Народну республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів, Директорія Української Народної Республіки рішила прийняти до відома це з`єдинення і ввести його в життя згідно з умовами, як означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмірали кращі сини України. Від нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Від нині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з`єднати всі змагання своїх синів, для утворення нероздільної, незалежної Української Держави на добро і щастя робочого народу».

Після прочитання Універсалу Соборности Винниченко й Бачинський подали один одному врочисто руки.

«З грудей тисяч, що стояли довкола, вирвалося, оглушаючи: «Слава! Слава Україні! Слава галичанам!», оце «Слава!» покотилось дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю: щось могутнє і незабутнє», – згадував Лонгин Цегельський.

Обидва документи член галицької делегації, адвокат Я. Олесницький озвучив французькою мовою для представників європейських держав. Згодом він написав: «На наших очах здійснилося те, про що недавно ще хіба тільки можна було мріяти в найсміливіших думках».

Вдарив дзвін на дзвіниці Івана Мазепи. Було чути гарматні постріли з Печерська – 121 залп на честь Соборної України.

Далі духовенство відправило молебень.

Після молебня оркестри заграли, а перший український національний хор та інші хори заспівали гімн. Члени Директорії і галицької делегації підійшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому на підвищення для огляду військового параду. Під звуки шести духових оркестрів розпочався урочистий парад українських військ, який приймав полковник армії УНР Євген Коновалець.

Командував парадом засновник «Пласту» Іван Чмола. Січові стрільці йшли у своїх сталевих шоломах. З боку Дніпра линула музика. Урочистий хід військ продовжився вулицями Києва. За військом усі пішли по Володимирській вулиці. Біля будинку губернського земства відбувся мітинг, на якому виступили В. Винниченко та С. Петлюра. Після промов маніфестація (50 тисяч осіб) із прапорами пройшла до Оперного театру.

23 січня 1919 року Трудовий конгрес ратифікував Акт Соборності. ЗУНР була перетворена на ЗОУНР (західна область УНР). Євген Петрушевич був включений до складу Директорії.

ЗУНР після об’єднання з УНР змінила назву на Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Розпочалася активна співпраця між обома державними утвореннями в економічній, військовій та культурних сферах.

Ідея соборності охопила серця українців у найвіддаленіших куточках українських земель та по всьому світу. Відгомоном історичного руху до Злуки на Закарпатті стали Всенародні збори у Хусті 21 січня 1919 року, які постановили об’єднати Карпатську Україну з Українською Народною Республікою зі столицею в Києві. В умовах перманентної боротьби за свободу і незалежність надзвичайно багато важило братерство по зброї українців із різних регіонів.

Символічним проявом Акта Злуки УНР і ЗУНР стала в подальшому співпраця наддніпрянців і наддністрянців. У липні 1919 року поляки окупували Галичину. УГА змушена була відступати до Збруча. Директорія УНР під ударами більшовиків також змушена була відступати. Під час переговорів між Симоном Петлюрою та Євгеном Петрушевичем було вирішено, що УГА перейде Збруч і з’єднається з армією УНР. Планувалася реалізація гасла: «Через Київ на Львів!»: розгромити більшовиків, а потім звільнити Галичину. 16–17 липня 1919 року на Поділля з-за Збруча прибуло майже 50 тисяч воїнів УГА. 30 серпня передові частини українських військ увійшли в столицю. 31 серпня до Києва увійшли і денікінські війська. Вони змусили українські підрозділи відступити («Київська катастрофа»).

Через низку причин понад сто років тому об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було доведене до завершення. Продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Відмінні геополітичні інтереси та цілі, зрештою, призвели до розвалу соборного фронту Української революції пізньої осені 1919 року. Однак Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилася під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.

22 січня 1919 року увійшло в історію суверенної України як свято єдності, неподільності українських земель, духовного єднання, втілення споконвічного прагнення української нації створити сильну соборну державу, котра б стояла на варті інтересів кожного українця і гарантувала гідне майбутнє і безперервність буття наступним поколінням.

Нині воїни з усіх куточків України міцним щитом стали на захист рідної держави. Нам – нікуди відступати. Загарбник використовує незмінні прийоми: вбиває, грабує, нищить матеріальні, культурні цінності, викрадає дітей, тисячами заселяє в хати вбитих, переселених українців своїх, ласих на чуже добро, кочівників, терзає та заливає кров`ю Україну. Українці – сильні та нескорені, відчайдушні та винахідливі. А головне – єдині у своїй меті. Це і є запорукою нашої Перемоги. Це і є наша соборність. І ми не здамося.

Слава мужнім українським воїнам-Героям! Слава Україні! Смерть ворогам! Вперед – до Перемоги!

За матеріалами Музею історії міста Хмельницького