Андрій Невиданчук народився 7 червня 1988 року в м. Санкт-Петербурзі у родині військових Михайла та Алли Невиданчуків. Був випускником хмельницької СЗОШ №12. Після школи навчався у Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, здобув магістра. У 2020 році вступив до Національного університету оборони України, який закінчив достроково на початку війни у 2022 році.

Андрій Михайлович Невиданчук – кадровий офіцер, підполковник, поважна і авторитетна людина. Все, за що він брався, виконував профеcійно і відповідально. Природний аналітичний розум і наполегливість, бажання постійно вдосконалюватися, зробили добру справу – Андрій Михайлович став професіоналом високого рівня. Мовчки, виважено і спокійно він торував свою непросту армійську дорогу. Службу в ЗСУ розпочав ще у 2005 році, вступивши до Львівського військового інституту НУ «Львівська політехніка», який закінчив у 2010 році та був призначений командиром автомобільного взводу. Далі були посади заступника командира батальйону з технічної частини, неодноразово виконував обов’язки командира батальйону. У 2013 році Андрій Михайлович був призначений заступником начальника проектно-технологічного відділу, де безпосередньо займався плануванням та розробленням проектно-технічної документації для побудови парків військових частин, здійснював авторський нагляд за усім процесом від документації ло останньої цеглини. Після дострокового закінчення 3 березня 2022 року Національного Університету Міністерства оборони, був призначений на посаду Начальника Озброєння 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Інженерна механіка, дислокація підрозділів – це ті складні питання, які вирішував щодня. Його траєкторія військового життя Гайсин – Одеса – Миколаїв – Вознесенськ - Первомайськ і це ті надривні напрямки, де небезпека і загроза. Та Андрій завжди залишався позитивним, тверезомислячим, розсудливим і надійним. Андрій Михайлович захищав Україну на Сході ще з 2014-го, про те навіть не знали батьки, оберігав їх, прагнув, щоб пишалися ним.

Лютий 2022-го зустрів у Києві. В перші години сум’яття, коли ніхто не знав, що робиться, з власної ініціативи зібрав 6 чоловік-атовців і пішли до військового генерала просити зброю, військову амуніцію і дозволу брати участь у обороні Києва. Їх група вела роботу по очищенню столиці від ДРГ.

В ході повномасштабної війни у 2022 році в буремному Миколаєві Андрій одружився зі своєю коханою Світланою, з якою були вже три роки разом. Це була єдина пара з білою фатою в ЗАГСі. Розумні, красиві, освічені, сучасні. Їхні гармонійні почуття не заважали один одному розвиватись як особистості, самостійно торувати свою дорогу, лишень ділились враженнями від прожитого. Поважали одне одного, любили подорожувати, спорт, читати книги. Андрій спішив жити, прокидався дуже рано, щось майстрував і будив дружину, хотів, щоб Світлана була завжди поруч нього. Її присутність – це як теплий океан його життя. У квартирі робив все своїми руками і шафу для Світлани теж сам.

Батько Михайло розповідає: «Андрій був відповідальний: будівництво, робота з металом, деревом, ремонт техніки, електрика, комп’ютерна інженерія – це те, що приносило йому задоволення, і усі справи доводив до конструктивного завершення». Він не планував на далеко, планував свою роботу щодня. Був філігранним у веденні документації ще з студентської лави, і вся військова паперова робота його бездоганна рук справа. 17 липня 22-го, Миколаїв – цей день для Андрія став вічністю…

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.