Азов… Ця твердиня української державності відома всьому світу. 82 дні сталевого незламного спротиву. Вони зашкодили утвердитись «русскаму міру» в 2014-му, вони як леви стояли за Маріуполь в 2022-му… Їх дух незламний і їхня нескореність – це символ української нації і посил поколінням, що державу будують не в будучині, її здобувають залізною волею і кров’ю.

Олексій Янін – Воїн! Син! Батько! Чоловік! Він частина української нації – вічної і незнищенної спільноти мертвих, живих і ненароджених. Його шлях Воїна – це його свідомий вибір, а такий шлях закінчується у бою… Не захищати Україну він не міг – виріс на Хортиці і увібрав у себе козацьку вольницю, треби віків і дух прадідів великих.

Народився Олексій Янін 5 жовтня 1983 року в Запоріжжі, в родині Ніни Василівни та Євгена Миколайовича Яніних. Після навчання в школі закінчив ВПУ № 27, відслужив у лавах ЗСУ та НГУ, отримав сержантське та інструкторське звання. Після демобілізації займався електроустаткуванням на державних підприємствах Запоріжжя та Києва. В 2013 році закінчив Запорізький національний університет за спеціальністю «Фізичне виховання та спорт».

Воював Олексій ще з 2014-го. Не чекаючи повістки пішов у військкомат. Його відправили на навчання у Новоград-Волинський Житомирської області. Звідти він був направлений у 54 ОМБР, прослужив 9 місяців і демобілізував-
ся. Але вже 5 жовтня 2015 року на свій день народження прибув до лав «Азову» про який мріяв, де почувався як в одній великій родині. У 54-й бригаді ЗСУ був кулеметником, в «Азові» – снайпером-розвідником. Олексій уособлював чоловічий дух, силу, лицарство і правильність життя. «Він був людиною слова, дуже прямолінійним і дуже справедливим, чесним, не вмів брехати, не любив і не хотів», – каже його кохана дружина Тамара Прекрасна, так він її називав. Вони познайомились в березні 2017-го. Він видався Тамарі брутальним, серйозним, войовничим, але цікавим. Від нього віяло енергією справжнього сильного чоловіка і це заставляло її кров пломеніти. Їхні рідкісні зустрічі були магією романтики і кохання. Тамара розповідає, що з першої миті зрозуміла, що це той, про кого мріяла. У червні вони вже поїхали в Карпати відпочивати і там Олексій зробив пропозицію своїй незвичайній красуні на Писаному Камені. 23 серпня, на День Прапора, вони побрались.

У них було особливе весілля на знаменитій Хортиці за старовинними обрядами. Вони дуже ретельно підбирали сакральні етнічні однострої. Сорочку чоловікові наречена вишивала сама, вкладаючи в неї любов, шану до роду і віру… Олексій запропонував, щоб обряд провів рідновірський волхв Світовита. Магія була неперевершеною. Тамара з вдячністю Богу за те говорить: «Це було там і тоді, з найкоханішим Льошею на світі. Я буду нести пам’ять про кохання все своє життя».

Олексій був начитаний. Антропологія, історія України – це для нього було святе. Він буквально «ковтав» книги, які наповнювали його дім, з батьком ходили разом в бібліотеки і це сформувало його неперевершений розум, світогляд, вміння володіти собою, опановувати страх, скеровувати емоції в правильне русло.

А ще Олексій любив спорт: бокс, регбі, велосипед, плавання – двічі перепливав Дніпро. Був Чемпіоном світу з тайського боксу, Чемпіон України з кік-боксингу. Навіть у карантин, коли усі спортзали були зачинені, купив собі гирю 24 кг і тягав її то на стадіон, то на 5-й поверх і займався. Йому все було цікаво: медицина, картографія і в усьому був професіоналом. Не курив і не вживав алкоголь. Хлопці в «Азові» називали його «Тіран» через те, що коли проводив фізичні заняття, то їм було дуже важко і нікого не жалів. Він вважав, що всі мають займатися спортом.

У Олексія було насичене фанатське життя. Був фанатом футбольного клубу «Металург», любив «двіж», спільні виїзди, вечірки. А ще музичні сейшени, які проводились у той час дуже часто у Запоріжжі. Був навіть у складі музичної групи «Бригада» – максимально панковий гурт з досить важкою інструментальною музикою, проводили багато репетицій, але виконань було мало. «Багато гучної музики, слеми, мош, завжди на стилі, з бакенбардами – ікона навколофутбольного стилю, прямо з «Олд Траффорду». «Для Чужих був «Індєйцем», для своїх – «Індюхою», – розповідає про нього друг з фанатського руху Платон. Такою незвичайною і різнобічною була максималістська юність Олексія Яніна.

Любив матір, ходив з нею на славлення Богів, були рідновірами. Молодшого сина родина віддала в козаки. Олексій був дуже органічним в шані до роду, матері, дружини. У часи Майдану після роботи в Запоріжжі їздив на вихідні потягом до Києва, вранці повертався на роботу і часто дивувався байдужості своїх старших колег.

Лютий 2022-го застав його в родині, 20 лютого в їхнього Назарія день народження. Мав бути дома до 5 березня, але 22 лютого вже зателефонував командир і наказав повертатись. Дружина Тамара була стривожена. 23 лютого 2022-го о 5-й ранку вони дивились один одному ввічі востаннє... На вокзалі в Маріуполі йому одразу видали спорядження і відправили на бойові… Він був снайпером від Бога і коли поранило в ногу, не чекав щоб рана зажила. Прагнув стати у стрій у тім пеклі буття і нищити ворога. Рідним дзвонив рідко, більше писав – щоб не хвилювались.

Човен Олексія з б/к 7 квітня 22-го не пристав до українського берега… Ніжні, холодні азовські хвилі стали навічно його колискою, душа вирієм… Його Прекрасна Тамара чекає… І стала символом надії для сімей загиблих воїнів полку «Азов» та прикладом нескореності, що надихає і дає впевненість у прийдешнє….

Нагороджений відзнакою Президента «За участь в антитерористичній операції», Грамотою ВР «За заслуги перед українським народом», заохочувальною відзнакою МВС, нагрудним знаком «За відвагу в службі», орденом «За мужність» III ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».