Кожного дня українська нація, усвідомлюючи ціну, яку ми платимо за свободу, збирає волю в сталевий кулак, щоб вистачило сил здолати агресора і відбити в нього бажання будь-коли в майбутньому посягати на нашу свободу. Пліч-о-пліч кращі і безстрашні стають до зброї, інші до станків, що кують зброю, ще інші платять податки, щоб наповнити скарбницю України… Байдужість, то непереможна риса, і тому ми маємо бути єдині в жадобі Перемоги.

Василь Володимирович Шевчук завжди був знаючою і виваженою людиною. Його відповідальність і його принципи – це було щось святе і непорушне. Вміло організовував свій робочий час так, щоб ніщо не заважало йому виконувати роботу скорпульозно і вчасно. Працював інженером-конструктором, проєктував електричні підстанції, і ця робота вимагала неабиякого розуму, відповідальності і наполегливості. У нього все мало бути точно до міліметра. Не міг порушити жодну інструкцію чи норматив. Колеги дивувались з його терпеливості, вміння все збалансувати і виконати бездоганно. Він любив із жагою навчався чомусь новому, постійно розвивався у професійній сфері, придумував і вводив якісь інновації. За це його любили і поважали, звертались за допомогою, прагнули з Василем Володимировичем спілкуватись.

Він завжди був патріотом нашої Батьківщини, мав загострене почуття справедливості. І коли ворог напав повномасштабно на нашу країну, одразу і без роздумів записався в Територіальну оборону і пішов добровольцем захищати нашу державу. Служив у лавах стрілецької роти, 86 батальйон, А 7179.

Василь Володимирович завжди був турботливий і уважний до рідних. Щоб спокійно боронити рідну землю, завіз власну родину у село. У Хмельницькому на перших порах теж було неспокійно і небезпечно. Раніше, коли хотів піти в АТО, дружина спинила, мали на руках маленьких діток, а з початком відкритого вторгнення сказав: «Я піду, навіть нічого не кажи».

Народився Василь Володимирович 16 березня 1979 року, навчався в НВК №7. Закінчив Хмельницький національний університет за спеціальністю «Інженер-конструктор». Мама Надія Іванівна працювала в дитячій обласній лікарні, ростила синочка сама. Була дуже доброю. Коли Василько одружився, була золотою свекрухою для своєї невістки Ірини.
Його категоричність – це чоловіча честь у час загрози країні – йти і захищати своїх дітей, родину, Україну. По-іншому для нього не могло бути. Дзвонив з фронту, писав смс, ніколи не говорив, що йде на бойове завдання, лишень попереджав, що не буде на зв’язку 2-3 дні, щоб рідні не хвилювались.

Любив свою родину більше свого життя. Тендітна Ірина, його дружина, така молода, чорнява народила йому двох синочків: Дмитрика і Андрійка. Молодший Андрійко схожий на татка, йому п’ять рочків, але він вже конструює машинки, а старший любить готувати смаколики і щедро пригощати. Родина жила душа в душу, в спокої, затишку ростили дітей у мирній країні, складали плани на майбутнє, мріяли… Василь був гарним і відповідальним сім’янином, любив бути завжди у родинному колі, забезпечувати сім’ю так, щоб не були обділені, щоб дружина відчувала опору, надійне плече. Мріяв збудувати хату, посадити сад і збиратись там великою родиною, навіть землю з дружиною придбали… Народив синів, посадив сад, захистив Україну, а з хатою… Хотів приїхати на ротацію… Остання розмова з дружиною була не схожа на попередні короткі. Тривала більше 30 хвилин. Складалось враження, що хотів наговоритись, набутись рідними, розпитував все до дрібничок про своїх синочків і подавав надію…

9 травня 2022 року… Ворожий артобстріл села Довгеньке, ізюмський напрямок Харківської області. Цей рубіж, як і багато інших наші воїни тримали сталевою волею. Місто Ізюм зазнавало найбільше авіаударів, артилерійських обстрілів. Ущент зруйновані будинки, комунікації. Дії окупантів нічим не відрізнялись від фашистських військ. Центр міста практично стертий. Немає світла, газу, тепла. Немає харчів. Люди постійно перебувають у сховищах. «Зелений коридор» для Ізюму не відкрився, вдалося вивести лишень частину мешканців під масованими обстрілами. Під Ізюмом росія розгорнула 22 батальйонні тактичні групи. Пекло продовжувалось довгі місяці, але звитяга наших воїнів таки перемогла. 10 вересня над містом Ізюмом замайорів синьо-жовтий прапор України. Пекло скінчилось, проте частина нашого воїнства захищає нас тепер з небес… Вічні Герої!

Указом Президента України «За особисту мужність та самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Василя Володимировича Шевчука нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Василю Володимировичу Шевчуку присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.