Денис Садовський був професійним військовим. Для нього «військовий» – було друге «Я». Любив армійську справу, вмів професійно все організувати, надихав на перемогу побратимів, шукав виходи із складних ситуацій. Він цим жив. Героїчно захищав країну від агресора ще з 2014 року, служив у 8-му легендарному полку спеціального призначення, часто бував у гарячих точках. Денис не чекав, що його покличуть, зібрався і пішов добровольцем, сказавши дружині Олені, що йде захищати родину і Україну. Денис був із когорти сильних і сталевих людей. А ще честь, справедливість, свобода для нього були понад усе.

Родина була українською. У ній завжди панував лад, злагода, розуміння і взаємоповага, традиції. Денис пішов в АТО, коли дружина носила сина під серцем, тому його рішення було для неї очевидним. Його заспокійливе «Кицюня, все буде добре!» було для Олени законом і вірою одночасно, турботою і любов’ю. Вона йому не перечила, підтримувала, бо розуміла, що Денис захищає країну, сім’ю. Чоловік належав до людей, які вміють любити, вміють сказати: «Я тебе люблю!». Любив життя, любив своїх дітей: доньку Валерію і сина Матвія, які для нього були і зорями на небі, і сонцем у душі. Часто проводив з ними вільний час, брав з собою на рибалку. А як пишався донькою Валерією, яка обожнює кінний спорт, який є і ціллю, і мрією її життя. І син Матвійко росте з великим патріотичним серцем, кмітливим розумом і добротою. На запитання «Ким ти будеш?», Матвійко відповідає: «Українцем!». Родина вміло передала дітям кращі риси життя.

Народився Денис Володимирович 10 квітня 1982 року в Хмельницькому. Закінчив середню школу № 2. Займався дрібним бізнесом, світився розумом і добротою, в усьому покладався тільки на себе, з любов’ю і повагою ставився до рідних: батька Володимира і матері Ірини. Завжди приїжджав до батьків – на мамин борщ і смачні вареники, щоб обняти рідну і порадитись з батьком. Щодня дзвонив їм, щоб не тривожились. Уміло ділив любов і повагу між матір’ю і дружиною. Був другом молодшому братові Сергійові, хрещеним його синові Макарові.
 
Денис був справжнім чоловіком, порядним, вірним товаришем, справедливим, відважним, з великим серцем і внутрішнім стержнем. Він завжди допомагав тим, хто того потребував, особливо опікувався сім’ями, в яких рідні загинули на війні. Щоб зберігати спокій у власній родині, завжди намагався дати вістку про себе: «Добрий ранок. У мене все добре. Люблю вас!». А ще до дружини: «За мене не хвилюйся, головне, щоб у вас все було добре». Ніколи не жалівся, не нарікав на обставини. Для нього було важливо, щоб у його тилу було все спокійно, тому із початком широкомасштабної війни прийняли з Оленою рішення, що вона поїде разом з дітьми до Польщі. Вважав, якщо родина у безпеці, йому спокійніше воювати і відповідально виконувати завдання.

Одружився Денис дуже рано, перша зустріч стала їхнім затишним життям довжиною у сімнадцять незабутніх років: спільно побудували сімейний будинок – його мрію, народили сина, посадили дерева, але лютий ворог випробував життя на міцність…

…Його Хамер застряг у багнюці, тягнули трактором. Трактор проїхав, а машина, за кермом якої був Денис, наїхала
на міну… У той день, 13 квітня 22-го, в спокійної виваженої Олени все валилось із рук, у підсвідомості роїлася думка полетіти до нього і крилами обняти…

«Це та неймовірна ціна, яку ми платимо всі з вами за те, що живемо. Ми прокидаємося із вами щоранку вже 51 день і майже три тисячі днів із 2014 року. Це означає, що ми живі. Дякуємо Богу та, обов’язково, нашим Героям. Дякуємо за те, що ми живемо, що живуть наші діти, що ми з вами маємо наше українське майбутнє. Ми не можемо знайти слів, які можуть зарадити вашому болю, бо таких слів не існує. Але нам так само болить, тому що ми втрачаємо найкращих воїнів, тих, хто не боїться, не ховається, не шукає причину: тих, хто йде і захищає наших дітей, наші міста і села, Україну», – виголосив міський голова Олександр Симчишин.

Указом Президента №328/2022 «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Денис Володимирович Садовський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Денису Володимировичу Садовському присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.