20 років тому, 25 березня 1999 року, за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем загинув видатний громадський діяч, Герой України, засновник і багаторічний лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. На місці його загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року йому присвоєно звання Героя України.

У Хмельницькому з нагоди сумної дати відбувся мітинг і церемонія покладання квітів до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, який знаходиться на вулиці Соборній. Вшанувати пам’ять палкого патріота України прийшли представники міської та обласної влади, його побратими, небайдужі хмельничани.

Звертаючись до учасників заходу, заступник міського голови Анатолій Нестерук, який у 1991 році особисто зустрічався з В’ячеславом Чорноволом, тодішнім кандидатом у Президенти України, у Кам’янці-Подільському, наголосив на значному внеску керівника Народного Руху України у здобутті незалежності нашої Батьківщини. Зазначив, що своїм життям В’ячеслав Максимович доказував усім, як потрібно боротися за вільну Україну, адже за свою діяльність майже 17 років він провів життя за гратами, продемонструвавши свій патріотизм, силу і незламність духу. Заступник міського голови також наголосив, що сьогодні, напередодні нинішніх президентських виборів, усім українцям потрібно об’єднатися, зробити правильний вибір для того, щоб Україна була заможною і мала європейський курс розвитку.

Хмельничани свято шанують пам’ять В’ячеслава Чорновола. Свідченням глибокої шани хмельницької громади до Великого Героя є перейменування рішенням міської ради однієї з вулиць міста на честь В’ячеслава Чорновола. Його ім’я присвоєно, за ініціативою педагогічного колективу, загальноосвітній школі №18. Відкрито пам’ятник В’ячеславу Чорноволу на вулиці Соборній.

Цього дня у Хмельницькій середній загальноосвітній школі №18, якій присвоєно ім’я В’ячеслава Чорновола, відбувся ранок, присвячений його пам’яті.

В’ячеслав Максимович Чорновіл — відомий український політик, державний діяч, публіцист і журналіст, лідер Народного Руху України, Герой України.

Народився 24 грудня 1937 року в с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909—1985) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) — викладач української мови й літератури.

У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 року було заарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернувся з ув’язнення. Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї Чорноволів доводилося переїжджати з села в село, міняючи місця роботи.

1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Ще під час навчання в університеті в нього сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. У 1957 році був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, поїхав на ударну будову до Маріуполя (на "перевиховання"), де працював у багатотиражці будівельників. Закінчив університет з відзнакою, захистивши дипломну роботу на тему “Публіцистика Бориса Грінченка”.

Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т.Шевченка, В.Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але за публічний протест разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі "Україна" на прем’єрі фільму Параджанова "Тіні забутих предків" проти політичних арештів 4 вересня 1965 року, його було виключено з аспірантури, позбавлено роботи та можливості публіковати свої праці. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка. Але він влаштовується літпрацівником у газеті “Друг читача”.

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом та ін. В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В. Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший. За звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад" йому було присуджено три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Звільнили його в 1969 році.

З 1970 року В’ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові.

1970 році Чорновіл починає випуск підпільного журналу "Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Під час відомої загальноукраїнської "зачистки" 1972 року його арештовують знову. Суд виніс вирок: 6 років таборів і три роки заслання за "антирадянську пропаганду й агітацію".

Відбував термін у мордовських таборах для політв’язнів. В. Чорновіл був організатором і учасником численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу). «Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло Хейфец.

Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав Чорновіл написав книгу “Хроніка таборових буднів” (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі “Сучасність”.

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою “Тільки один рік”. Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти.

22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді В’ячеслав Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

У травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.

Влітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання “Українського вісника”, редактором та автором якого був протягом двох років.

11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема “Декларації принципів Української гельсінської спілки”, яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо “Свобода”, а також розповсюджувалися самвидавом.

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ.

У березні 1990 року В’ячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року — голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).

У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді В’ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

З квітня 1992 року — на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань — 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети “Час/Time” (з січня 1995 до травня 1998) і “Час” (з жовтня 1998 до березня 1999).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).