Відомо, що наприкінці 1980-х років, задовго до розпаду СРСР (26.12.1991 року) національно-патріотичні організації в Україні, зокрема, Народний Рух України (офіційно заснований 1990 року, фактично діяв у Хмельницькому з 1988 року), використовували синьо-жовтий прапор як символ Української державності. За словами Віктора Кліща, голови управи Хмельницької крайової організації НРУ, починаючи з літа 1990-го року всі міста Західної України вивісили на приміщеннях міськрад національні синьо-жовті прапори України, поряд з комуністичними червоно-блакитними прапорами УРСР. У Києві такі прапори затріпотіли з липня 1990-го року. У Хмельницькому ж офіційна влада «заморожувала» будь-які ініціативи з цього питання.
Вперше у місті Хмельницькому синьо-жовтий прапор (власноруч пошитий) підняв у травні 1989 року над 16-поверхівкою біля підземного переходу багаторічний політв`язень радянської системи Василь Рибак.
Учасники боротьби за Українську державність, зокрема, члени Хмельницького крайового РУХу Лев Бірюк, Віктор Кліщ, Олександр Кокряцький, Галина Барабаш, Кузьма Матвіюк, Володимир Кузьма згадують, що синьо-жовті знамена були неодмінним атрибутом зібрань, публічних громадських акцій РУХу в ті роки. Проте по закінченню акцій прапори доводилося забирати з собою додому. За словами активістів, синьо-жовті стяги в той час активно використовували й хмельницькі спортсмени, піднімаючи їх на змаганнях, поряд з офіційним прапором Української СРСР.

   Патріоти шукали будь-яку нагоду, щоб розгорнути стяги Української державності, привернути увагу широкого загалу, хоча часто представники спецслужб, ідейні комуністи намагалися їх зірвати і знищити. 
Учасники Хмельницького РУХу, члени Товариства української мови імені Тараса Шевченка, хмельницькі письменники не один десяток літ активно лобіювали перед міською радою питання спорудження пам`ятника Тарасові Шевченку, якого в місті не було, починаючи з 1981 року по 1992 рік. Наприкінці 1990-го на початку 1991-го років це питання зусиллями хмельницьких рухівців, депутатів від фракції РУХу у Хмельницькій міській Раді народних депутатів постало у місті надзвичайно гостро. Найбільшу протидію встановленню пам`ятника виявляли, звісно, партфункціонери-комуністи та радянські спецслужби.
Патріоти, депутати Хмельницької міської Ради народних депутатів, які були членами РУХу, вимагали від влади конкретних кроків зі встановлення пам`ятника, писали звернення, виступали в пресі, пропонували цілий ряд місць у центрі Хмельницького, гідних пам`яті Великого Кобзаря. Зрештою, учасники РУХУ, за словами Галини Барабаш, Віктора Кліща та Лева Бірюка «підштовхували» владу активними публічними акціями. 
   Активісти таки домоглися, що Хмельницька міська Рада народних депутатів під час четвертої сесії 29 січня 1991 року своїм рішенням № 22 постановила спорудити у місті Хмельницькому пам`ятник Тарасові Шевченку. В той же час ( про це йдеться у протоколі засідання) виконкому міськради на чолі з М. К. Чекманом було доручено особисто головою міськради І. Бухалом і сесією міськради визначити місце для пам`ятника. На жаль, письмового документа про таке рішення міськвиконкому в архівному відділі міської ради, в протоколах засідань міськвиконкому того періоду не знайдено. За словами тодішніх членів РУХу, це рішення всіляко гальмувалося, протидія була страшенна. Проте, активісти не опускали рук.
   До прикладу, рухівці наприкінці лютого 1991 року привезли з Летичівського району прямокутний камінь з ракушняку, викарбували на ньому текст: «На цьому місці буде споруджено пам`ятник Т. Г. Шевченкові» і заявили, що встановлять цей пам`ятний знак, а згодом і пам`ятник, на місці, яке обере громадськість.
   Зрештою, міською радою напередодні 9 березня було привезено і встановлено гранітний камінь у тодішньому парку імені М. Коцюбинського (нині - сквер імені Т. Г. Шевченка), за спогадами очевидців, приблизно на місці зліва від нинішнього пюпітра, якщо стояти обличчям до пам`ятника. 
   Місце встановлення пам`ятного каменя було усно погоджено керівництвом міськради з патріотичними організаціями міста. Хоча громадськість, підкреслюють учасники тих подій, ратувала за спорудження пам`ятника на майдані перед кінотеатром, а не за ним.
   Також міськрада призначила на 10 годину ранку 9 березня 1991 року урочистості з нагоди відкриття знакового каменя.
   За спогадами членів РУХу Віктора Кліща, Лева Бірюка, Павла Гірника, Олександра Кокряцького, Володимира Кузьми та інших обласним проводом РУХу, ними особисто та іншими активістами було вирішено підняти під час цих урочистостей синьо-жовтий прапор як символ національного відродження та становлення Української державності. Лев Бірюк згадує: «Усний дозвіл на встановлення прапора я отримав від міськвиконкому». З цією метою активісти організації провели підготовчу роботу. Безпосередньо зранку перед урочистостями рухівці вкопали у землю поряд зі встановленим каменем металеву трубу і забетонували її заввишки до 4 м, і в ній розмістили дерев`яну щоглу. Під час урочистостей камінь і синьо-жовтий прапор освятив священик Української автокефальної церкви Олег Кулик. Під час виконання Державного Гімну України  «Ще не вмерла України...» синьо-жовтий прапор було урочисто піднято. За словами Віктора Кліща, на святі виступали рухівці, зокрема, і депутат Верховної Ради УРСР (12 скликання, обраної 1990-го року) від РУХу Анатолій Ткачук, письменники, від офіційної влади міста промовців не було.
   За словами Віктора Кліща, Лева Бірюка, того ж дня вночі невідомі зігнули трубу, зняли синьо-жовтий прапор, пошматували його і кинули на землю. Тоді, розповів Лев Бірюк, рухівці розрівняли трубу, всередину встановили високий флагшток і на ньому знову вивісили синьо-жовтий прапор. Та на другий день той прапор безслідно зник.
   Після цього активісти наростили трубу до 6 метрів, знизу ще більше закріпили бетоном, встановили високий флагшток і вивісили вже втретє синьо-жовте знамено. Саму ж трубу змастили солідолом, адже чергувати біля знамена цілодобово не було можливості: практично усі члени РУХу офіційно працювали. Той прапор, згадують очевидці й учасники тих подій, ще довго майорів над майданом у парку, нагадуючи хмельничанам, що настав час включатися у боротьбу за Українську державність та суверенітет, братися за будівництво власної держави (16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 року був прийнятий Акт проголошення незалежності, 1 грудня 1991 року Акт проголошення незалежності України був одностайно схвалений народом на Всеукраїнському референдумі).
Учасники тих подій, чиї спогади зібрали працівники музею, називають прізвища активістів, які брали безпосередню участь у піднятті синьо-жовтого прапора 9 березня 1991 року: Кузьма Матвіюк, Лев Бірюк, Віктор Кліщ, Павло Гірник, Олександр Кокряцький, Володимир Кузьма, Володимир Колесник, Сергій Лихо...

Павло Гірник, Лев Бірюк , члени РУХу, 1 травня 1990 року під час альтернативної демонстрації 

Пам’ятник Т. Г. Шевченку у м. Хмельницькому, 1964р.

 З 1 листопада 2018 року прапор розміщено у приміщенні Хмельницької міської ради. 

Стаття Павла Гірника в газеті Хмельницької організації РУХу «Пробудження», № 2, березень 1991 року

РАБИ? РАБИ!

   У суботу, 9 березня, у м. Хмельницькому був урочисто відкритий пам’ятний знак на місці зведення майбутнього пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Священник Української Автокефальної Православної Церкви отець Олег освятив камінь, що став символом національного й духовного відродження на Хмельниччині. Ця подія сама по собі знаменна, якщо врахувати що в обласному центрі є лише один невеликий пам’ятник Кобзареві… на території пивзаводу, куди вхід дозволений лише по перепустках... Отже, нарешті? Міркуйте самі. На урочистому відкритті було 200 чоловік, а національний прапор, піднятий біля пам’ятного знаку, у туж ніч був знищений. Що ж, такий, напевно, у нас рівень національної свідомості, що ніхто у цьому й не здивувався, всі сприйняли як належне. На жаль, Крайовий РУХ, міська організація НРУ, жодна з новоутворених демократичних партій офіційно не висловила свого ставлення до скоєного. Ніхто не подав позову до суду. Прикро, але такі ми є. Три дні лежав у болоті синьо-жовтий прапор і не було кому його підняти, оборонити, захистити… Навіщо ж тоді піднімати? На глум і сором?
Отже нічого у славному місті Хмельницькому не змінилося. Щоправда, з’явилася записка біля пам’ятного каменя, яка вселяє деякі надії. Ось вона : 
«Товарищи! Не поддавайтесь на провокацию украинских националистов! Да здравтсвует Великая Российская Империя! 
Общество борьбы за чистоту русского языка 12.03.91 г.»
   Сподіваймося, браття,  на це «общество»! Воно не лише поставило знак рівності між свастикою і тризубом, але й має нас добре таки почистити, обідрати з нас усе українське, навчити нас нарешті нормальної російської мови, а то ми досі тупаки малороські. Та й про імперію згадано не випадково – відчувається братнє піклування колонізаторів до нещасних аборигенів… Зізнаймося, що ми цього заслуговуємо – безхребетністю, рабством, покірністю, повною відсутністю гідності. Не даймося, бо нас просто не стане, як народу! Проте я не агітую і не переконую. Хочете бути рабами – то й живіть по-рабськи. Тільки ради Бога мовчіть. Бо вже бридко слухати. 

Павло ГІРНИК.

ХМЕЛЬНИЦЬКА МІСЬКА РАДА НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ
/ ХХІ    скликання  /

РІШЕННЯ №22
четвертої сесії міської Ради народних депутатів

м. Хмельницький                                                                                                                                            29 січня 1991 року

Про встановлення пам’ятників
Богдану Хмельницькому 
Т. Г. Шевченку в м. Хмельницькому
________________________________

З метою вшанування пам’яті Т. Г. Шевченко і Богдана Хмельницького, ідучи назустріч 50-річчя міста, міська Рада народних депутатів ВИРІШИЛА:

1.    Встановити у місті Хмельницькому пам’ятники Богдану Хмельницькому та Тарасу Шевченку.
2.    Міськвиконкому, після відповідного рішення фахової комісії, визначити місце і терміни встановлення пам’ятників.

Голова міської ради         / підпис, печатка /         І. В. Бухал

Архівна копія рішення виконкому міськради щодо проведення маніфестації та мітингу-свята до 187-ої річниці від дня народження Т. Г. Шевченка та Рішення № 22 четвертої сесії Хмельницької міської ради народних депутатів від 29 січня 1991 року

Хмельницька міська Рада народних депутатів
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ
РІШЕННЯ

21.02.91  ном. 47

Про розгляд заяви голови 
секретаріату Хмельницького
крайового Руху Бірюка Л. В. 
 ________________________________

Розглянувши заяву голови секретаріату Хмельницького крайового Руху Бірюка Л. В. про дозвіл на проведення маніфестації та мітингу-свята з нагоди 187 річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, виконком міської Ради народних депутатів ВИРІШИВ :
1.    Дозволити Хмельницькому крайовому Руху 9 березня з 16.00 до І9.00 провести мітинг-свято в парку культури і відпочинку ім. 50-річня Жовтня, так як згідно рішення №21 від 21.01.90 р. названий парк визначений місцем проведення мітингів та маніфестацій.
2.    Вважати недоцільним проведення маніфестації від вул. Пилипчука до місця проведення мітингу, так як це пов’язано  з перекриттям громадського транспорту по вказаному маршруту.
3.    Уповноважити начальника міського відділу внутрішніх справ т. Воєвудського Л. О. забезпечити громадський порядок.
4.    Голові секретаріату Хмельницького Крайового Руху т. Бірюку Л.В. забезпечити суворе дотримання діючого законодавства про проведення мітингів та маніфестацій. 

 
Голова виконкому     /підпис, печатка/             М. К. Чекман

Керуючий справами     / підпис/                Л. І. Біленька

Публікація про описані події з газети Хмельницької міської Ради народних депутатів «Вільне слово» зі статтею Петра Маліша «Пам`ятнику Шевченку й бути»,
 № 10, 1991 рік

Прости і порятуй нас, Тарасе.
Триптих про вшанування пам’яті великого Кобзаря у Хмельницькому

Пам’ятнику Шевченка  - бути! 

Біля кінотеатру імені Чкалова відбувся мітинг, приурочений встановленню пам’ятного знака на місці спорудження пам’ятника Т.Г. Шевченку. Рік тому у пресі велась тривала дискусія про місце встановлення пам’ятника великому Кобзарю. І ось, нарешті, визначились. Мітинг відкрив завідуючий Хмельницьким міським відділом культури Е.Ю. Наконечний. Із словом про Тараса Шевченка виступили: письменники Броніслав Грищук та Павло Гірник, народний депутат України А.Ф. Ткачук, вчителька Г.К. Софійчук, голова міської організації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка «Дзвін» З.О. Діденко, заступник голови виконкому обласної Ради народних депутатів А.А. Городецька, заступник голови Ради Колегій Руху Володимир Мулява. Священник Української автокефальної православної церкви отець Олег освятив знак у вигляді каменя, на якому викарбувано слова, що тут буде споруджено пам’ятник Т.Г. Шевченку. Опісля хоровий народний колектив із Тернопілля та дитячий ансамбль танцю «Подолянчик» під керівництвом заслуженого вчителя УРСР Юрія Гуреєва виступили перед учасниками мітингу із концертом, який відбувся у міському Будинку культури. Отже пам’ятнику - бути! За пропозицією поета Павла Гірника, яку підтримали більшість присутніх, на цьому святому місці було встановлено щоглу із національним прапором. А наступного дня чиясь жорстока рука підло зламала її. Не буду моралізувати і говорити, що це зробили покидьки. Іншим словом їх не назвеш. Хай судять їх люди, час, хай покарав їх Бог!

І світлішали обличчя

У храмі Божому УАПЦ відправлено панахиду в знак світлої пам’яті Т.Г. Шевченка. Це ім’я ми обожнюємо. Його духовна присутність завжди поруч. Дивлячись у нього, ми, немов у дзеркалі, бачимо всі інші біди і незгоди. Він помагає нам встати з колін. Мабуть, є закономірністю те, що Бог послав нашому народові такого сина – пророка і мученика. Його рядки перекроювали і викреслювали, як їм того бажалося; яничари, його правдивого слова боялися перестрахувальники, його пісню перекручували на свій лад ті, що догоджали начальству. Його – генія молитви – зробили безбожником і атеїстом. Але сьогодні, не могутній хвилі національного відродження Тарас Шевченко постав перед нами істинний, великий і гнівний, чесний. Він сам був апостолом правди і науки. Тарас утверджував себе в цілительній християнській філософії. І прагнув усіляко розвинути, укріпити її в собі, тому що як же інакше боротися з жахливою безнадійністю.  У Бога він вірував міно. І тому у той день його змучена і зболена нашими болями душа, мабуть прилетіла до Божого храму УАПЦ, що в Дубово. Там священники Української Автокефальної Православної Церкви відправляли панахиду, присвячену світлій пам’яті геніального поета, сина України – великого Кобзаря. Ще ніколи не бачили ці стіни стільки людей, ще ніколи не знали такої події. Отець Олег говорив слово про Тараса Шевченка і в храмі панувала глибока тиша. Урочо, трохи незвично і разом з тим так природньо, закономірно звучало воно від престолу Божого. Торкали найзаповітніші струни душі псалми Давида у переспівах Шевченка, немов проповіді. А коли зазвучала молитва за Україну і Шевченка, усі присутні стали на коліна. Ледь похитувалися у руках численні вогники свічок. Люди повторювали слова за священником. А над ними лунали слова «Боже, великий, єдиний нам Україну храни…» (співав церковний хор). І світлішали обличчя, яснішали погляди, вивищувались душі… В задумі стояли чоловіки, тулили хустинки до лиця жінки. Широко розкритими очима дивилися діти. Високе і справжнє об’єднує всіх. А на завершення голова міської організації Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка «Дзвін» вручила облаченіє для священника і ладан з гори Афон, що у Греції, УАПЦ, передані громадою українців міста Штудгарт (ФРН). Доречно сказати, що цей коштовний подарунок від парафіян греко-католицької церкви. Вони переказували, що українці греко-католики не вороги Українській Автокефальній Православній Церкві. Патріарх Мстислав ще в сорокові роки об’єднав обидві церкви і зараз каже, що Українська церква – це великий божественний птах, одне крило якого – автокефальне, а друге – греко-католицьке. Люди, котрі живуть далеко від Батьківщини, моляться українською мовою і Бог їх розуміє, а тому, напевно і помагає. Бо живуть значно краще. Словом, як би там не було, як сказав письменник Євген Дудар, в якій би церкві ми не молилися, для громадянина України маж бути один Бог на небі – Всевишній. І один бог на землі – Україна. 

                              
Публікація про описані події з газети «Радянське Поділля» «Хто ми?»,

№ 48, 12.03.1991 року

ХТО МИ?
Закладення каменя на місці майбутнього пам’ятника Кобзарю, урочистий вечір його пам’яті в обласній філармонії, шевченківські читання в будинку творчої інтелігенції, науково-практичні конференції в технологічному інституті та в інших учбових закладах, вечори та книжкові виставки в бібліотеках. Це мабуть, ще й не повний перелік усіх заходів, що відбулися в Хмельницькому та області в Шевченківські дні – 9 і 10 березня.
Парк ім. Коцюбинського, що за кінотеатром імені Чкалова, в самому центрі Хмельницького, ще , мабуть, не бачив стільки народу. Людям було тісно на невеличкому асфальтованому майданчику, та вони все прибували, вже й стояли між дерев, і майоріли знамена й гасла, і ще зимовий морозний вітер не заважав гарному настрою, збадьореному духовим оркестром, квітами, і не тільки ними, а й усім, що продавались тут... Сповзло покривало і врочисті слова потонули в оплесках, музиці й гомоні. Очам відкривався камінь червоного граніту і висічені на ньому слова… « На цьому місці буде споруджено пам’ятник Шевченку».
… Років ще п’ять тому можна було саме так починати репортаж і не було б у ньому слова неправди. За його рамками залишилися б рознарядки з керівних обласних і міських органів на підприємствах , в школи і організації: скільки й на котру годину присилати людей, і з якими гаслами – а вмістилась би тільки людська радість і всенародне схвалення такої врочистої події . І все було б так, як треба, як ми звикли.
Чому ця звичка і не стала нашою другою натурою і без керівних дзвінків? І чи тільки тим колишнім формалізмом і нинішніми побутово-торговими негараздами пояснюється те, що відкриття пам’ятного каменя не стало подією для хмельничан, не викликало їхнього інтересу і не змусило прийти в суботу опівдні до кінотеатру? І тому й не було ні натовпу, ні музики, ні схоже, й радості. Посеред парку зібралося півтори-дві сотні чоловік. Камінь відкривали врочисто, як і належить. Слова говорилися щирі й гарні, але в  них проривалося і здивування (чому саме це місце вибране, адже буквально днями було вже утверджене інше, видніше?) і прагнення представників різних політичних сил «перетягти» Шевченка тільки на свій бік. І подія, що мала б єднати всіх, уже вкотре демонструвала взаємне нерозуміння і навіть, як модно нині казати, конфронтацію.
А найстрашніше – байдужість. До пам’яті «найбільшого з великих сина» України, до культурного життя міста, власне до всього що не продається – купується – їсться – одягається. Ця байдужість – і в тому, що місце для пам’ятника вибране невдале: він не проглядатиметься з центральної вулиці, тулитиметься на задвірках кінотеатру. Чим це пояснить міська влада? Чому так? Ця байдужість була продемонстровано знову на врочистому  й доброму вечорі у філармонії наступного дня де людей було зовсім мало. «Скажете, що погано рекламували? – випередив моє питання заступник начальника обласного управління культури В. М. Пасєка. – На Лесин вечір усім запрошення віднесли й розіслали – і скільки, гадаєте, прийшло?  Може на півсотні більше, ніж сьогодні…».
До кого волати? Змушувати, організовувати, зобов’язувати? Пройдений етап. Виховувати, починаючи з колиски? Так, але хто ж це робитиме, коли вихователі відпочивали від вихованців, і від присутності на шевченківських заходах у ці дня? Як розірвати замкнуте коло, якщо наші душі оглохли до всього крім нашого шлунку?
Не знаю. І не хочу моралізувати. Найдужче боюся, щоб на нашому прапорі, яким би він не був, замість звичних символів не з’явилося кружельце ковбаси. Ледь втримуюсь, аби не процитувати Шевченка, який, на превеликий жаль, феноменально сучасний у своїх віршах. Не можу жодним словом докорити людям, котрі зі щирою душею організували торжества в ці урочі дні, як і тих, хто їх проігнорував, не маю права запитати чому.
Якщо й Шевченкове слово не пробивається до нас то чи проб’ється?

С. КАБАЧИНСЬКА

Спогади учасника події першого голови управи Хмельницького Крайового РУХу Віктора Кліща.

(Орфографію і стилістику автора збережено)

   Як вперше був піднятий офіційно синьо-жовтий прапор над Хмельницьким.

   9 березня 1991 року відбулися урочистості, присвячені встановленню пам'ятного каменю на місті спорудження пам'ятника Т. Г. Шевченку. Цій події передувала ціла, майже детективна історія. Ще з 1989-го року, з часу появи перших неформальних не комуністичних проукраїнських організацій, як то Товариство української мови, товариства «Спадщина», а особливо – Народного Руху України була оголошена вимога до тодішньої влади про спорудження пам'ятника Кобзарю.
   Пам'ятник Т.Г. Шевченку в м. Хмельницькому був знесений ще в далекому 1973 році. І його чомусь «забули» відновити. Зараз цей пам’ятник встановлено в с. Рахнівка Дунаєвецького району.
   Довгих сімнадцять років комуністична влада ніяк не могла спромогтися на відновлення пам’ятника. Щоби тодішня влада швидше приймала рішення рухівцями був привезений камінь, на ньому рухівець лікар швидкої допомоги Олександр Кокряцький почав карбувати відповідний напис: «На цьому місці буде встановлений пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку...»
   Але, нарешті до Дня народження великого Тараса у 1991 му році тодішня влада міста сама організувала урочистості, встановивши камінь на місці спорудження пам’ятника Поетові.
   На той час в столиці місті Києві. в усіх містах та селах західної України над приміщенням міських рад разом з державними червоно-синіми комуністичними штандартами майоріли національні синьо-жовті знамена. В нашому обласному центрі, як в міській раді, а надто в обласній раді питання про встановлення синьо-жовтого прапора неможливо було навіть поставити на обговорення.
   Тому на засіданні проводу Хмельницького Руху було підтримано пропозицію депутатів – рухівців,  зокрема Левка Бірюка, Кузьми Володимира, Лиха Сергія, Шинкарука про офіційне встановлення національного синьо-жовтого стягу на місці спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку.
   Заздалегідь була заготовлена металева труба, (її привіз Мечислав Вишневський). довжелезна дерев’яна паля, синьо-жовте полотнище, бетонний розчин. Перед початком урочистостей рухівці Кузьма Володимир, Вишневський Мечислав, Колесник Володимир, Левко Бірюк, Кліщ Віктор, Соколовський Володимир, Іщук Сергій та інші вкопали яму, та забетонували металеву трубу.
   Міліція не змогла перешкодити, в багатьох рухівців були депутатські мандати. Офіційну частину дійства склали співи та вірші у виконанні місцевих артистів. Далі виступив Народний депутат Верховної ради хмельницький рухівець Анатолій Ткачук. Потім священник автокефальної Української церкви Олег Кулик освятив камінь, і синьо-жовтий прапор. І під звуки тоді ще національного гімну, котрий проспівали мітингарі був піднятий синьо-жовтий прапор.
   Тієї ж ночі невідомими особами щогла була зігнута. а цей прапор був зірваний, пошматований і викинутий в багнюку. Знову була скликана рухівська толока. Вирівняли трубу і палю, повісили новий прапор і наново підняли його. Але наступної ночі (саме як зривали це знамено ми взнали багато років по тому) до флагштока під’їхало авто з «стрілою» і молодий міліціонер, піднявшись на висоту прапора, зірвав і це знамено.
  Як згодом стало відомо, цей міліціонер, відчуваючи свою вину, приніс цей зірваний прапор своєму старшому товаришу по службі, - мовляв я не винен, мені наказали...
(Цим старшим міліціонером виявився Анатолій Савченко, - нині завідувач приймальні громадян. Вже тоді він (часто буваючи на рухівських заходах по завданню і «в цивільному») став свідомим українцем. Активно став впроваджувати українську мову та ідеї незалежності в міліцейському середовищі та діловодстві. Саме він і зберіг це знамено. (разом з цим знаменом відстояв на Майдані 2004-го та 2014 року).
   Після цих провокацій нами рухівцями в нижню трубу була вмонтована ще одна більш висока труба. В неї було вставлена паля з прапором. А саму трубу на кілька метрів догори було вимащено салідолом...
   Прапор, котрий зберіг Анатолій Савченко, був ідентифікований 23 серпня 2017 року і урочисто переданий на зберігання міській владі.

Описав подію перший голова управи (виконкому) Хмельницького крайового РУХу Віктор Кліщ.

Список патріотів-рухівців 1989-91 років в м. Хмельницькому

(за інформацією В. Кліща)

 
1.    Албул Сергій    
2.    Архипович Віктор     
3.    Байдич Віктор     
4.    Балан Григорій    
5.    Барабаш Галина    
6.    Бевз Віктор    
7.    Бендюг Валентин    
8.    Бірюк Левко    
9.    Блажко Петро    
10.    Бойко Микола    
11.    Борейчук Володимир    
12.    Бохонок Тарас    
13.    Бохряков Віктор    
14.    Вакалюк Іван    
15.    Вотович Володимр    
16.    Ганжій Василь    
17.    Ганущак Юрій    
18.    Герасимов Володимир 
19.    Гірник Галина    
20.    Гірник Павло     
21.    Голоншко Володимир    
22.    Грищенко Мальвіна    
23.    Грінкевич Мичеслав    
24.    Грушецький Богдан     
25.    Гунько Віктор     
26.    Діденко Зоя    
27.    Дубік Ганна    
28.    Єфремова Наталя    
29.    Жабинецький Казимір
30.    Закордонець Анатолій    
31.    Звірик Микола    
32.    Зінько Павло    
33.    Ільків Сергій    
34.    Іщук Володимир    
35.    Іщук Сергій    
36.    Караульний Василь    
37.    Керзюк Василь    
38.    Климчук Олександр    
39.    Кліщ Віктор    
40.    Клюс Ігор    
41.    Кметь Анатолій     
42.    Кокряцький Олександр     
43.    Кокряцький Сергій    
44.    Колісник Валентина     
45.    Колісник Володимир    
46.    Коломієць Ігор     
47.    Кречмар Михайло    
48.    Кузьма Володимир    
49.    Кульбовський Микола    
50.    Куць Іван    
51.    Ларійчук Світлана    
52.    Литвин Ірина    
53.    Лихо Сергій    
54.    Любуня Володимир    
55.    Матвіюк Кузьма     
56.    Матвіюк Микола     
57.    Мельничук Віктор    
58.    Олійник Олесь    
59.    Панчук Василь    
60.    Перчук Володимир     
61.    Петров Володимир    
62.    Підкова Геннадій     
63.    Попик Василь    
64.    Пригода Степан     
65.    Рибак Василь    
66.    Рудий Петро    
67.    Савіцький Микола    
68.    Сарабін Тетяна    
69.    Ситар Юрій    
70.    Сімчук Михайло    
71.    Сіренко Артур     
72.    Сіренко Ганна     
73.    Сіренко Геннадій     
74.    Сіренко Оксана    
75.    Слєпко Іван    
76.    Сокол Володимир    
77.    Стаднік Віктор    
78.    Стасюк Василь     
79.    Стрельчук Світлана    
80.    Таранчук Серсій    
81.    Тарасюк Анатолій      
82.    Тарасюк Ігор    
83.    Теленько Богдан     
84.    Тельпіш Володимир    
85.    Тимощук Володимир    
86.    Фурман Василь    
87.    Хомінець Володимир    
88.    Шацило Леонід    
89.    Шереметова Людмила    
90.    Шеренкова Світлана    
91.    Шинкарук Сергій    
92.    Щафінський Микола    
93.    Янчук Ніна