Історія Православної Церкви у місті Хмельницькому (Плоскирові, Проскурові) бере початок від другої половини XVI ст. Зокрема, у тарифі Подільського воєводства 1578 р. зазначено, що в Плоскирові серед декілька десятків ремісників, купців та представників інших міських станів, був один православний священик [24, s.243]. Отож, наявність священика вказує на існування у Плоскирові православного храму, але яким був той храм, де він розташовувався, відомостей не має.

Більш чітку згадку про православну церкву в Плоскирові знаходимо в щоденнику фризького мандрівника Ульріха фон Вердума від 1671 р. Там є короткий опис Плоскирова, в якому мандрівник зазначив, що «Колись місто тяглося по обидва боки озера і було доволі велике. Через озеро від однієї частини до другої вів довгий міст. Від Масевців до міста дорога йде через півострів, зовсім позбавлений ґрунту. Другу половину, за мостом, з усіх боків оточує озеро. У ній було близько 30 будинків і руська церква…» [1, с.35]. З опису зрозуміло, що православний храм (руська церква) розміщувався на «острівній» частині Плоскирова, яка згодом отримала назву «Старе місто». Але, знов таки, не відомо, де розміщувався той храм, коли побудований та яка була його подальша доля.

Наступні відомості про православний храм в Проскурові вдалось відшукати в клірових відомостях про духівництво Проскурівського повіту за 1801 р. Там чітко зазначено, що у 1781 р. на «материковій» частині міста (у кварталі поблизу Кам’янецької дороги) була побудована дерев’яна церква Різдва Богородиці [4, арк.2 зв.].

З інших джерел дізнаємось, що цей храм після того, як у 1793 р. Поділля було приєднано до Російської імперії, був «обращен из униатского в грекороссийский», тобто був переведений із Греко-Католицької Церкви в Руську Православну Церкву (РПЦ). У відомостях про церковнослужителів від 25 червня 1795 р. настоятелем храму Різдва Богородиці зазначений Іоанн Ролинський (62 роки), дяком Василь Слідинський (27 років), паламарем Федір Григель (45 років). Коли 5 липня 1795 р. було утворена Подільська губернія та Проскурів став повітовим центром, церква Різдва Богородиці стала соборною [2, арк.2; 10, с.26].

У 1800 р. настоятелем храму став священик Йосип Гербановський (27 років), дяком Максим Весоловський. Обидва були рукопокладені 15 липня того ж року єпископом Подільським і Брацлавським Діонісієм. У парафії церкви Різдва Богородиці у 1801 р. нараховувалось 46 дворів, у яких мешкало 106 душ чоловічої статі [4, арк.2 зв.-3]. Незначна кількість парафіян не дивує, адже населення тодішнього Проскурова складало усього близько двох тисяч мешканців, з яких переважали євреї та поляки. 

На початку літа 1822 р. в Проскурові сталось надзвичайне лихо – пожежа, яка повністю знищила майже всі дерев’яні споруди міста, у т.ч. й храм Різдва Богородиці [3, арк.7]. Від вогню не постраждала лише «острівна» частина міста, а от «материкова» частина з єврейськими кварталами вигоріла дощенту. Саме це лихо дало поштовх докорінної перебудови міста.

За розпорядженням виконуючого обов’язки Подільського цивільного губернатора графа М. Грохольського від 5 серпня 1822 р. до згорілого Проскурова був відряджений губернський землемір В. Рудлицький з двома повітовими землемірами [3, арк.39]. За короткий час вони розробили проектний план забудови міста, позначивши на місцевості рівчаками заплановані квартали, вулиці, провулки, ділянки для забудовників. 22 листопада 1822 р. В. Рудлицький подав готовий проектний план та відповідний рапорт Подільському губернаторові на затвердження. Ухвалений 29 листопада на місцевому рівні [3, арк.1] та доопрацьований у Петербурзі головним містобудівничим імперії архітектором В. Гесте план забудови Проскурова 22 січня 1824 р. був затверджений імператором Олександром І [15].

Згідно цього плану на місці згорілого у пожежі храму було заплановане будівництво нового, вже мурованого, собору. Розробити проект «новой каменной церкви с колокольней» взявся губернський архітектор П. Корбелецький. 14 квітня 1831 р. розроблені ним креслення та кошторис на 76764 руб. 35 коп., разом з супроводжувальним рапортом архієпископа Подільського Ксенофонта були направлені в Санкт-Петербург на затвердження в Святіший Синод. Синод переслав креслення та кошторис на розгляд Будівельного комітету міністерства внутрішніх справ. Фахівці комітету не схвалили розроблений подільським губернським архітектором проект, натомість запропонували інші креслення та кошторис, які затвердили 29 липня 1831 р. [19, лл.1-4]. За основу був взятий типовий проект № ХІІ із «Собрания планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей», складений у 1824 р. петербурзькими архітекторами А. Михайловим та І. Шарлеманом. До цього типового проекту додали лише надбудовану дзвіницю з проекту № ХІ [20]. Новий кошторис вийшов 78594 руб. 80 коп. [19, л.2]

Таким чином, наприкінці 1831 р. проект соборної Різдво-Богородицької церкви надійшов у Подільську губернію для реалізації. Але, одразу постала проблема фінансування – ані єпархія, ані міська влада Проскурова таких коштів не мали. Лише після кількарічного листування з різними столичними відомствами, було вирішене питання фінансової допомоги від держави у 60 тис. руб. Це дозволило у 1835 р. розпочати будівництво собору в Проскурові, й завершити його у найкоротшій час: вже 15 травня 1837 р. собор Різдва Богородиці був освячений архієпископом Подільським і Брацлавським Кирилом. Настоятелем храму був протоієрей Михневич [21, с.848].

Архітектура храму витримана у стилі класицизму, загальна композиція має вигляд ротонди, в основі плану якої – окружність з прямокутним ризалітом із західного боку, перед яким широка паперть під чотириколонним портиком, увінчаним трикутним фронтоном. Основний циліндричний об’єм споруди завершує круглий барабан, перекритий полусферічним куполом, до барабану із західного боку примикає дзвіниця. В рік освячення дзвіниця мала чотири дзвони (найбільший з них важив 20 пудів, три інші – по 12 пудів). Площу навколо храму оточувала цегляна огорожа, в яку з одного боку був вбудований торговий ряд на 5 крамниць (крамниці віддавалися в оренду, кошти з якої у сумі 330 руб. йшли на потреби храму) [5, арк. 3].

В храмі знаходився чудодійний образ Божої Матері (подоби Озерянської ікони), який дивом вцілів під час пожежі 1822 р. Образ вважався чудодійним, і навіть католики мали особливу повагу до нього. Ікона мала срібний вінець, замовлений у середині ХІХ ст. проскурівським справником Григорієм Лисенко, а також вотивні привіски – пластинки срібла різноманітної форми, що означали факти зцілення від хвороб. Таких привісок було 8. Одна з них, з зображенням ока і написом «К.Л. 1840 год», пожертва згаданого вище Григорія Лисенка за зцілення очей дружини. Найменша з підвісок мала форму квадрата із зображенням дитини. Це жертва по обітниці 1855 р., зроблена рядовим Проскурівської інвалідної команди Спиридоном Зубковим за зцілення його дитини. Серед церковного начиння була срібна з позолотою дарохранительниця, срібно-позолочений хрест з мощами святих угодників, частина омофора святителя Митрофана та багато інших реліквій. Собор мав значну кількість літератури – понад ста найменувань, найдавнішим виданням був Часослов 1729 року видання, надрукований у Києві [21, с.848].

У 1860 р. за розпорядженням Св. Синода собору були надані будинок і земля (1770 сажнів), яка складалась з двох ділянок, що належали скасованому Духовному правлінню. У відомостях про Різдво-Богородицьку соборну церкву м. Проскурова за 1891 р. зазначено, що землі при храмі: садибної 1 морг, орної в одній ділянці – 11 десятин, у двох інших – 23 дес. 258 саж., під хутором – 2210 саж. [5, арк.3]

Наприкінці ХІХ ст. парафія Проскурівського собору Різдва Богородиці значно збільшилась у порівнянні з початком ХІХ ст. Крім міста Проскурова, до неї відносились села Заріччя, Гречани, Шаровечка, Мацьківці, передмістя Ракове і Дубове та 8 хуторів. У 1891 р. загальне число православних домогосподарств сягало 275, парафіян – 2126 чоловіків і жінок, з яких у місті Проскурові було 253 домогосподарства та 1821 парафіян. Діяло дві церковно-парафіяльні школи – у Проскурові та Заріччі. На утримання собору щорічно держава виділяла 1280 руб. Був також затверджений штат: настоятель (протоієрей), священик, дяк, два псаломщика, просфорник [5, арк.3-4; 21, с.848].

Серед священнослужителів Проскурівського собору Різдва Богородиці ХІХ – початку ХХ ст. було чимало пастирів, що слугували для своїх сучасників найкращими взірцями благочестя і відданості справі. Особливо відзначимо протоієрея Ієроніма Томасевича, який 28 років (1879-1908) був настоятелем собору Різдва Богородиці. Народився 1832 р. у с. Могилівка Ушицького повіту Подільської губернії у родині священика. Закінчив 1853 р. Подільську духовну семінарію з атестатом 1-го розряду, 15 вересня 1854 р. рукопокладений у священики парафіяльного храму с. Радівці Летичівського повіту. У лютому 1857 р. переведений у с. Вищі Вовковинці Проскурівського повіту, а з лютого 1864 р. став соборним священиком у Проскурові. 8 грудня 1879 р. затверджений настоятелем Проскурівського собору Різдва Богородиці [5, арк. 5]. Одночасно отець Ієронім був благочинним 1-го округу Проскурівського повіту (1871-1880, 1892-1898 рр.), головою Проскурівського повітового відділення єпархіальної училищної ради (1888-1908 рр.). Крім церковних обов’язків він брав активну участь у громадському і суспільному житті міста – його неодноразово обирали депутатом міської думи від духовного відомства, він викладав Закон Божий у Проскурівському міському двокласному училищі (1880-1908 рр.). За вірну службу протоієрей Ієронім Томасевич був відзначений як церковними, так і світськими нагородами, зокрема орденами Св. Анни 2-го ступеню та Св. Володимира 4-го ступеню. Разом з тим, вражає трагізмом сімейне життя отця – у шлюбі з донькою священика Юлією Горшчинською він мав 14 дітей, з яких з різних причин (хвороби тощо) померло 12 дітей. Повноліття зустріли лише син Євстафій, який закінчив Подільську духовну семінарію і став священиком та донька Олена – вона одружилась із священиком Миколаєм Завадським, мала двох дітей. Зазначимо, що особисті трагедії не вплинули на служіння протоієрея Ієроніма – він завжди був уважним, ввічливим, скромним. Почив у Бозі Ієронім Томасевич 20 грудня 1908 р. [13; 14, с.871-873]. У січні 1909 р. настоятелем Проскурівського собору Різдва Богородиці призначили священика с. Лучинчик Могилівського повіту Подільської губернії, протоієрея Григорія Сулиму [12].

Останні відомості про храм за часів Російської імперії подає «Справочная книга Подольской Епархии за 1915-1916 гг.», яка містить опис стану собору напередодні епохі революцій та зміни влади. Зазначено, що храм мав приділ з престолом в ім’я Марії Магдалини, а також підпорядковані парафії Покровську цвинтарну кам’яну церкву, дві церковно-парафіяльні школи діяли в Проскурові і Заріччі. У складі причту був настоятель, протоієрей Григорій Сулима (55 років, закінчив духовну семінарію, у парафії з 1909 р.), священик Федір Облапський (55 років, закінчив духовну семінарію, у парафії з 1903 р.), другий священник Олександр Левитський (35 років, закінчив духовну семінарію, в парафії з 1914 р.), священик Філіп Шумилевич (47 років, закінчив духовне училище, в парафії з 1906 р.), два псаломщики – Семен Хіміч та Михайло Левицький, а також просфорня Єлена Телиховська.

У важки роки Української революції 1917-1921 рр. храм продовжував виконувати свої духовні функції. З одного боку відбулась важлива подія для православних міста Проскурова – у 1918 р. було створене єпархіальне Проскурівсько-Летичівське вікарство, отож собор Різдва Богородиці став кафедральним. З іншого боку, трагічні події цього періоду історії стали справжньою перевіркою християнських ідеалів для священнослужителів Проскурівського собору. Так, під час кровавого єврейського погрому 15 лютого 1919 р. загинув протодиякон соборного храму Климентій Качуровський, який встав перед озброєними погромниками на захист мирних проскурівчан. Після початку погрому він зібрав єврейських дітей і сховав їх в льосі свого будинку, зберігши при цьому немало людських життів. Але головне випробування його чекало попереду. У храмі Різдва Богородиці та у дворі біля входу скупчилося багато переляканих погромом безпорадних людей, до яких проривалися вбивці. На їх шляху встав отець Климентій, але був сколотий багнетами. Проте, смерть протодиякона дещо остудила погромників і люди були врятовані. На згадку про подвиг праведника Климентія Качуровского на стелі пам’ятника жертвам погрому у 2000 р. встановлений пам’ятний барельєф [18].

Після встановлення радянської влади Православна Церква опинилась під потужним тиском атеїстичної ідеології комуністичної влади. Важки часи настали і для кафедрального собору і його парафії: у 1924 р. за рішенням органів радянської влади конфіскували приміщення вікарства, у 1932 р. ліквідували Проскурівсько-Летичівського вікарство, того ж року із собору зняли дзвони для потреб «індустріалізації», а 1937 р. постановою міськради від 20 серпня храм взагалі зачинили [9, арк.13]. Церковне майно було реквізоване. У невідомому напрямку «зникли» найцінніші реліквії храму – чудодійна ікона Божої Матері, дарохранительниця та інше. Вершиною знущання над святинею стала передача приміщення собору під склад мінеральних добрів.

У ці нелегкі для православ’я роки, надзвичайну вірність проявили проскурівські священнослужителі.

Можна згадати отця Валеріана (в миру – Василь Рудич). Народився у 1889 р. на Поділлі, навчався в Кам`янець-Подільській духовній семінарії та Московській духовній академії, здобув науковий ступень кандидата богослов`я. Ще під час навчання, послушник Василь в 1913 р. вибрав для себе шлях вченого-монаха та був пострижений в чернецтво з ім`ям Валеріана. У серпні 1917 р. ієромонаха Валеріана прийняли в клір Подільської єпархії, де служив у різних парафіях, з 1918 р. був зачислений до братії Троїцького монастиря Кам`янця-Подільського, а згодом став його настоятелем та був посвячений у сан архімандрита. У 1921 р. архімандрит Валеріан отримав сан єпископа Проскурівсько-Летичівського вікарства. Кафедра вікарного єпископа Валеріана була визначена у Проскурівському Різдва-Богородицькому кафедральному соборі. Але, вже скоро вікарство опинилися під тиском радянських органів влади. У квітні 1925 р. єпископ Валеріан був заарештований та висланий до Середньої Азії, а згодом (1932 р.) ліквідоване й саме вікарство. Відбувши заслання, Валеріан прийняв Тверську кафедру Нижегородської єпархії. Але, наступна хвиля знищення Церкви призвела до чергового арешту – у 1934 р. його засудили до 10 років як організатора «контрреволюційної монархічної організації», до якої нібито входило 175 священників (переважно професура Духовної Академії у Ленінграді). Валеріана відправили в Архангельську в'язниця, де після дворічних намагань катів з НКВС змусити єпископа відректися від віри, Особливою Трійкою НКВС він був засуджений до розстрілу 27 січня 1937 р. [16, сс.27, 28].

Ще одна надзвичайно сильна постать – митрофорний протоієрей Євген Акаловський. Народився 5 березня 1865 р. на Поділлі в родині священика. У 1884 р. вступив у Подільську духовну семінарію та одночасно став наглядачем Архієрейського будинку у Кам’янці-Подільському. По закінченні 1888 р. семінарії залишився у Кам’янці-Подільському, де став законовчителем духовного жіночого училища та вчителем співів духовного чоловічого училища. 26 листопада 1892 р. єпископом Дмитрієм (Самбикіним) рукопокладений в священики церкви с. Буша Ямпільського повіту Подільської губернії. У 1905-1914 рр. був священиком у с. Маньківка Ольгопольського повіту, у 1914-1918 рр. – у с. Михайлівка-Тульчинська Брацлавського повіту. У 1918 р. зарахований до Кам’янець-Подільського кафедрального собору з виконанням обов’язків управляючого Подільського єпархіального свічного заводу. Після встановлення радянської влади і націоналізації у 1923 р. єпархіального свічного заводу, за благословенням архієпископа Амвросія, розпочав місіонерську роботу з повернення обновленських парафій. 20 березня 1927 р. архієпископом Борисом (Шипуліним) призначений настоятелем Проскурівського кафедрального собору Різдва Богородиці. Одночасно був благочинним Проскурівського округу, згодом – району. За віддану службу протоієрей Євген Акаловський отримав різні ієрархічні нагороди, у т. ч. у 1934 р. – Митру [6, арк.275-277зв.]. Після закриття у 1937 р. Проскурівського Різдво-Богородицького собору, отець Євген разом із вірними парафіянами перейшли до Покровської цвинтарної церкви, яка залишилася єдиним діючим на весь Проскурів храмом. Отець-настоятель, не зважаючи на свій поважний вік, регулярно здійснював тут Богослужіння. Наприкінці 1938 р. рішенням президії Проскурівської міськради була закрита і Покровська церква. Проте, навіть після такого кроку, Євген Акаловський продовжував проводити Богослужіння поблизу закритого храму просто небо, за що нерідко був переслідуваний владою. Служіння отця Євгена свідчить про те, що канонічне Православ`я в Проскурові, незважаючи на опір богоборчої влади, було збережено до 1941 р. [7, арк. 195-206; 8, арк. 82-86].

Влітку 1941 р. в Україну прийшла Друга Світова війна – 22 червня Німеччина та її союзники здійснили напад на СРСР, перетнувши своєю армією західні кордони країни, а вже 8 липня окупували Проскурів. Намагаючись знайти підтримку серед населення окупованих територій, нацисти дозволили відкривати православні храми та проводити Богослужіння. В Україні до відновлення храмів окупаційна влада допустила представників щойно утвореної Української Автономної Православної Церкви. На Поділлі єпархію очолив єпископ Дамаскін, а настоятелем Проскурівської парафії став протоієрей Микола Скрипник. Під його опікою у Проскурові вже з листопада 1941 р. відновила службу Покровська церква [22], а вже навесні 1942 р. парафіяни привели у лад собор Різдва Богородиці. З пропагандистською метою окупаційна влада надала допомогу на відлиття на Проскурівському механічному заводі нового дзвону, який урочисто було встановлено на соборній дзвіниці у переддень Великодня 1942 р. [23].

Після визволення Проскурова від нацистів (25 березня 1944 р.) собор Різдва Богородиці знову перейшов під управління РПЦ. Вже влітку 1944 р. парафіяни згідно діючого законодавства СРСР подали до Уповноваженого міської ради у справах РПЦ заяву на реєстрацію церковної громади та передачу в її користування кафедрального собору. Настоятелем храму громада бажала бачити свого довоєнного батюшку – отця Євгена. Пройшовши реєстрацію, громада отримала 15 грудня 1944 р. у користування приміщення собору, обрала голову (старосту) церковно-парафіяльної ради та членів двадцятки. Того ж року отримав дозвіл на право проведення Богослужінь у соборному храмі і його настоятель, митрофорний протоієрей Євген Акаловський [6, арк.272, 278, 288-295].

За три роки по тому отець Євген на 83 році життя почив у Бозі. У 1947 р. настоятелем собору Різдва Богородиці став протоієрей Миколай Струменський, у 1955 р. – протоієрей Олександра Вишневського, у 1958 р. – протоієрей Кирило Лукашук [6, арк.325, 329, 369]. В роки служіння останнього розпочалась нова хвиля радянських гонінь на православ’я. Уповноважений у справах РПЦ по Хмельницькій області Ф. Попов у 1960 р. розгорнув активну діяльність, спрямовану на закриття кафедрального собору. Спочатку за його ініціативи були внесені зміни у генеральний план забудови міста і намічено поблизу храму будівництво трьох багатоквартирних житлових будинки. Надалі, у 1961 р. згаданий уповноважений наклав заборону на служіння настоятелю отцю Кирилу, звинувативши того у порушенні радянського законодавства у справах релігії. Й нарешті, у 1962 р., мотивуючи тим, що діючий храм не вписується у генеральний план забудови міста та буде заважати будівництву і функціонуванню житлових будинків, владні чиновники за допомогою силових органів примусили церковну громаду знятись з реєстрації та приєднатись до Покровської церкви. Таким чином, 2 квітня 1962 р. громада кафедрального собору Різдва Богородиці припинила існування, а приміщення храму перейшло на баланс міськвиконкому. Єдине, що дозволили віруючим – перевезти майно собору до Покровської церкви. Рішення міської ради та міському партії будівля собору передана у користування міського державного архіву. У перспективі партійні керівники міста планували переобладнати храм на планетарій та музей атеїзму [6, арк.401-402, 447].

 Проте, задумане так і не здійснили. А вже у середині 1980-х рр., після зміни у верхівці радянського партійного керівництва, у СРСР почалися процеси демократизації суспільства та послаблення проявів тоталітаризму. Партійне керівництво держави пішло на поступки у справах релігії, підтримавши звернення Православної Церкви до 1000-літнього ювілею Хрещення Русі повернути культові будівлі, що колись належали РПЦ. Завдяки зусиллям Архієпископа Вінницького и Хмельницького Агафангела (Саввіна), у перелік храмів, що дозволили повернути віруючим, включили собор Різдва Богородиці. Повернення відбулось 1988 р., а вже наступного року, після капітального ремонту, в у старовинному храмі було відновлено Богослужіння [11, с. 94].

Отож, почалась нова сторінка в історії стародавнього храму Різдва Богородиці, який на сьогодні є парафіяльною церквою Хмельницької єпархії Української Православної Церкви. Будівля храму зберегла свій первісний вигляд, і як найстаріша з існуючих споруд міста Хмельницького, рішенням міської ради народних депутатів від 20 квітня 1995 р. за № 8 отримала статус пам'ятки архітектури місцевого значення.

Джерела та література:

1. Вердум фон Ульріх. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672 рр. // Жовтень. – 1983. – № 10.
2. Держархів Хмельницької обл., ф.226, оп.1, спр.2690.
3. Держархів Хмельницької обл., ф.227, оп.1, т.1, спр.1260.
4. Держархів Хмельницької обл., ф.315, оп.1, спр.6786.
5. Держархів Хмельницької обл., ф.315, оп.1, спр.12492.
6. Держархів Хмельницької обл., фр.338, оп.21, спр.80.
7. Держархів Хмельницької обл., фр.1211, оп.3, спр.15.
8. Держархів Хмельницької обл., фр.1211, оп.3, спр.25.
9. Держархів Хмельницької обл., фр.1211, оп.3, спр.104.
10. Історія міста Хмельницького: документи і матеріали /Упоряд. Єсюнін С. – Хмельницький, 2006. – 80 с.
11. Єсюнін С. Прогулянка Проскуровим. Історичні нариси. – Хмельницький, 2008. – 160 с.
12. Подолия – 1909 – 19 января.
13. Подолия – 1909 – 29 мая.
14. Подольские епархиальніе ведомости. – 1904. – №40.
15. Полное собрание законов Российской Империи. Собрание 1-е. 1649-1825 гг. – Книга чертежей и рисунков (планы городов). – СПб., 1839. – 422 с.
16. Причишин С. До 70-ти річчя мученицької смерті першого вікарного єпископа Проскурівського Валеріана (Рудича) – новомученика Поділля // Матеріали науково-практичної конференції «Православ’я на Поділлі». Різдвяні читання. – Кам’янець-Подільський: УПЦ. Кам’янець-Подільська і Городоцька єпархія, 2009. – С. 27-28.
17. Причишин С., Єфімчук М. Проскурівсько-Летичівське вікарство (1921-1932 рр.) в історичних долях православної Хмельниччини // Матеріали III науково-краєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України» / Ред.кол. Баженов Л.В., Блажевич Ю.І., Єсюнін С.М. та ін. – Хмельницький, 2011. – С.275-286.
18. Причишин Сергій. Кладовище міста Проскурова (Хмельницького). – Ел. ресурс. – Режим доступу: http://ukrainica.org.ua/ukr/projects/cvintari/1994
19. Российский государственный исторический архив, ф.797, оп.4, д.16028.
20. Собрание планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей / Сост. Шарлемань И.И., Михайлов А.А., Ухтомский А.Г. – СПб., 1824.
21. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета / Под ред. Е.Сецинского. – Вып. 9. – Каменец-Подольский, 1901. – 1016 с.
22. Український голос. – 1941 – 9 листопада.
23. Український голос. – 1942. – 30 квітня.
24.  Jabłonowski A. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statysycznym. – T.VIII. Ziemie Ruskie, Wołyń i Podole // Żródła dziejowe. – Warszawa, 1889. – T.XIX.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Опубліковано: Єсюнін С.М. Сторінки історії Православної Церкви у місті Хмельницькому: храм Різдва Богородиці // Хмельницькі краєзнавчі студії: науково-краєзнавчий збірник / [редкол. Баженов Л.В. (голова), Блажевич Ю.І. (співголова), Єсюнін С.М. (відп. секр.) та ін.] – Хмельницький, 2017. – Вип.11. – С. 123-132.