Етновиставка авторських писанок «Великоднє диво від Світлани Делікатної» днями відкрилась у музеї історії міста Хмельницького. Наші предки в дохристиянські часи вважали яйце дивом. Без перебільшень. Дивом творення життя. Дивом, що наділяє натхненням і силою жити. Тому цілком логічно, що саме яйцю в прадавні часи була виокремлена сакральна місія стати писанкою, вкритою потужними захисними символами, писаними природними фарбниками. Людина приходить у цей світ в оточенні оберегових символів, звертається до них по допомогу впродовж життя і йде в ирій, за давніми віруваннями, супроводжена символами. Часом від правильного нанесення оберегової символіки залежали не просто якість життя людини, а й цілісність її здоров’я і, власне, сама здатність жити і радіти життю. Пращури сучасних українців вірували в сили природних стихій, які позначали певною символікою. Останнім часом полікультурний світ почав бачити нашу країну не лише як важливу геополітичну фігуру на мапі Східної Європи, а й як спадкоємицю однієї з надпотужних прадавніх культур світу – української: багатющої, різнобарвної, насиченої впізнаваною автентикою національних традицій та характерним для українців естетичним чуттям. До 24 лютого 2022 року світ сприймав Україну в якості російського придатку – не лише територіально, а й культурно. Внаслідок російсько-українського кровопролитного військового протистояння світ нарешті побачив справжнє обличчя росії, і вже в жодній країні світу ніхто ніколи не сплутає українське з російським.

В оточенні етнографічної експозиції, що складається з шести сотень дивовижних авторських писанок, створених хмельницькою писанкаркою Світланою Делікатною за мотивами зразків з різних куточків України, майже магічно підсиленої колекцією з сорока вишитих рушників з власного зібрання пані Світлани, в мистецькій залі музею історії міста Хмельницького світлої передвеликодньої днини мовилося про писанку. Гості виставки, серед яких були і студенти ХНУ – майбутні художники декоративного мистецтва, милувалися величезною кількістю великодніх яєць, декорованих стародавніми символами, детально їх роздивлялися, відзначивши для себе, що жодної однакової писанки серед них не знайти. Крім того, вельмишановне зібрання перших відвідувачів етновернісажу мало змогу збагатити власні знання цікавою інформацією про українську культуру писанкарства та значення захисних символів, що й донині використовуються в народній культурі на теренах України впродовж багатьох тисячоліть.

Пані Галина Барабаш, директор музею історії міста Хмельницького, наголосила, що писанка є частиною нашої глибинної культури, яка сягає корінням дохристиянських часів, з тисячолітніми традиціями. Порівняльна міфологія науково обґрунтовує схожість використання яйця, вкритого символами, в ритуалах та інших культурних традиціях фактично всіх народів світу, однак у кожній етнічній групі вони зберігають свою автентичну унікальність, що збагачує всесвітню культурну спадщину людства. На теренах України археологи неодноразово знаходили керамічні писанки з глини, які датуються добою пізньої бронзи, а це, зауважила пані Галина, задовго до відліку нашої ери, який, власне, відштовхується від народження Христа. Директор музею також поділилася з присутніми власними знаннями про українську символіку. «Зараз іде війна символів – війна ідентичностей, – впевнена пані Галина. – Це наші джерела, це те, що дає нам сили, що ідентифікує нас як українців. І перед кожним з нас постає питання: чи ми приймаємо власну глибинну історію, чи приймаємо – свідомо чи несвідомо – те, що нам нав’язали». Пані Галина Барабаш також анонсувала власну авторську лекцію «Дохристиянський символізм», яка відбудеться прийдешнього травня, тому бажаючим на неї потрапити радимо слідкувати за онлайн-оновленнями музею.

Берегиня народних традицій рідної України, до яких прикипіла душею настільки, що цим змінила власну долю, пані Світлана Делікатна до певної обертальної миті жила звичайним життям дипломованого радянського інженера-технолога з мрією про стандартний соціальний ліфт – зробити кар’єру, мати сім’ю, виховувати дітей… Деколи спинялася на мить і казала сама собі: «Гаразд. Однак, я не усвідомлюю, хто я є…». У лихі 90-ті стало зрозуміло, що саме поняття «соціальний ліфт» нівельоване і варіантів лишалося два: або на базар, або в нікуди. Якийсь час, очоливши у Хмельницькому палаці творчості дітей та юнацтва відділ технічних гуртків, пані Світлана почувалася дійсно щасливою завдяки роботі з дітьми. А народивши молодшу доньку, з якої майже одразу пані Світлана почала, за її словами, робити українку, вона зрозуміла, що має віддячити всесвіту, однак не усвідомлювала, як саме. Але всесвіт потурбувався і про це: випадково, або все ж таки невипадково, вона опиняється в Києві і потрапляє на майстер-клас заслуженого майстра народної творчості України Зої Стащук у музеї Івана Гончара. З писачком у руках хмельничанка поринає ніби в інший вимір – у медитативний світ української автентики. Тверда рука інженера, що добре зналася на кресленнях, впевнено виводить символи на тонкій шкаралупі, попід якою жива модель космосу за дохристиянськими віруваннями, символ життя, заключений у плідному поєднанні жовтка і білка. Отож бо і яйце для писанки має бути живе, і писанку після таїнства нанесення оберегових орнаментів їсти в жодному разі не можна – усвідомлюєш, що створено потужний оберіг, відтак і функції у нього відповідні. «Випадкової інформації не буває, – впевнена пані Світлана. – Мені дуже близька одна зі східних сентенцій: коли учень готовий – приходить учитель». І пані Світлана відчула свою готовність прийняти ці знання.

Ось так, раптово, однак невипадково прийшло усвідомлення «хто я є». І завирувало в житті пані Світлани нове покликання – писанка. Адже та незабутня перша правильна з точки зору етнографії писанка в її житті дала зрозуміти майбутній майстрині народної творчості, що вона має цим займатись – передавати мистецтво нанесення прадавніх символів на писанки відповідно до тлумачення їхнього значення.

Більш того, пані Світлана почала досліджувати регіональні особливості писанок з усіх куточків України, збирати відомості про них. Намагалась знайти писанкарські зразки Проскурівщини, чи хоча б Хмельниччини. Шукала в Хмельницькому, шукала в Тернополі, шукала у Вінниці…

«Хмельницьку писанку я знайшла в Києві, – ділиться спогадами пані Світлана. – З-поміж подільських зразків. На превеликий жаль, жоден з хмельницьких музеїв не володіє ані регіональними писанками, ані інформацією про них». Близько двадцяти років створення писанок далися пані Світлані взнаки. «Деколи ми не знаємо сенсу слів, які ми говоримо. Ось, до прикладу, слово «відати». Я впевнено можу сказати, що я ВІДАЮ в писанкарстві найбільше: бачу, знаю, вмію і можу ділитися зі світом своїми знаннями і вміннями. Я ВІДУНКА у цій справі», – стверджує майстриня народної творчості, яка самотужки опанувала, певне, чи не найдивовижніший фах у декоративно-прикладному мистецтві – писанкарство. Нині вона викладач декоративно-прикладного мистецтва у Хмельницькій художній школі – щаслива працювати з дітьми, у неї найцікавіші та найзатребуваніші у Хмельницькому весняні майстер-класи з писанкарства, адже писанку пишуть від Стрітення і до Зелених свят. Цікаво, що нині на майстер-класах можна побачити і жінок, і чоловіків, і хлопців, і дівчат, хоча в давнину писанкарство вважалось суто жіночим заняттям. Дівчата дарували писанки парубкам, які їм подобалися, і це було своєрідним знаком для хлопця, що від цієї дівчини точно не отримаєш гарбуза, якщо засилатимеш сватів. А ось парубки, радо приймаючи писанки від усіх дівчат, залишали в себе лише писанку обраниці, а для продажу чи обміну решти дівочих дарунків навіть влаштовувалися парубоцькі базари.

Тож, у писанці в прадавні часи наші пращури бачили модель всесвіту; християни перебрали й собі писанку - як символ радості та віри у Воскресіння Ісуса Христа та символ всепрощення; писанці вдалося пережити комуністичний режим за радянської доби завдяки своїй привабливості та унікальності – вона стала витвором декоративно-прикладного мистецтва. Нині писанка повертається до нас не просто як атрибут свята, до якого ми звикли, - вона несе сакральний зміст символів світу, що нас оточує багато тисячоліть, та покликана стати на наш захист, мов потужний артефакт магічного заклику до природних стихій. Світ – це гармонія, впевнена народна майстриня, і саме гармонію світу, втілену в різнобарвних писанках, нині можна побачити в музеї історії міста Хмельницького.

Отож, з побажанням світлого і мирного Великодня гостинно запрошуємо відвідати музей історії міста Хмельницького, що на Проскурівській, 30, аби на власні очі побачити Великоднє диво від Світлани Делікатної та помилуватися шістьмастами писанками в оточенні декількох десятків вишитих рушників з різних регіонів нашої країни.

За інформацією

Музею історії міста Хмельницького