У 2015 році він здобув блискучу перемогу на мерських виборах у Хмельницькому. Йому дісталось місто у розпал економічної кризи та гібридної війни на сході України, але молодий і водночас досвідчений політик зі стратегічним баченням зумів вивести нічим не примітне провінційне місто у топ найкомфортніших та найперспективніших обласних центрів країни. Зумів кардинально змінити уявлення українців про владу міста й можливості громади, увійшовши в трійку найвідповідальніших мерів України та мерів-новаторів. Олександр Симчишин — чинний мер Хмельницького, якому довіряють понад 80 відсотків хмельничан, йде на другий термін.

— Олександре Сергійовичу, без перебільшення скажу, що Ви вже увійшли в історію як найефективніший мер за часи незалежності України. Адже за вашої каденції місто стабільно посідає найвищі позиції навіть серед європейських муніципалітетів, що є свідченням системної роботи в усіх сферах життєдіяльності Хмельницького. На другий термін ідете, щоб продовжити позитивні зміни в місті та завершити розпочаті най-масштабніші проєкти?
— Ще у 2015-му, коли балотувався на посаду міського голови, я говорив, що за перший термін маю довести громаді, що буду ефективним міським головою, що буде ефективною моя команда і що ми не просто говоримо про зміни, а покажемо, що зміни цілком можливі не тільки на біл-бордах чи плакатах, як це було в Україні останніх 30 років, а в реальному житті. Ще тоді я казав, щоб запустити незворотні зміни в міській економіці, міському господарстві, в ставленні мешканців до міста і реально реалізувати проєкти, ідеї, які маю, доцільно йти на два терміни. Частину з них ми реалізували, частина — в процесі. А деякі фактично плануємо розпочинати вже під час другої каденції. Тому мотивація перша — продовжувати зміни. За останнім соціологічним опитуванням групи “Рейтинг”, понад 90% містян визнає, що зміни абсолютно в усіх сферах Хмельницького за останні чотири з половиною роки відбулись. І це аксіома. Це визнають навіть ті, хто має до нас якісь претензії (когось звільнили з роботи, комусь десь якусь незаконну річ не дали зробити). Місто оновлюється щодня, бо наше основне гасло: “Хмельницький щодня новий”. І так буде й надалі. Ми маємо реалізувати масштабні проєкти, які місту дуже потрібні і за які раніше ніхто не брався. Не вмів, не знав, не хотів, зараз ми того не з’ясуємо. Ми ж однозначно можемо ці проєкти реалізувати.

— Про які саме проєкти мова?
— Якщо говоримо про конкретні інфраструктурні об’єкти, то це Палац спорту і ми однозначно завершимо його будівництво. Ми його почали — це моє дітище і моє велечезне бажання, щоб місто мало такий об’єкт.
Це сміттєпереробне підприємство. Ми повністю перейшли від розмов, фантазій до абсолютно реальних кроків. Маємо техніко-економічні обґрунтування, всі вихідні дані щодо кількості сміття, його морфології. Вже почали сміттєпереробку, запровадивши біогазову дегазаційну установку і вже заробляємо на тому гроші. Тобто фактично вже переробляємо сміття. Маємо передкредитну та передгрантову угоди з Європейським Банком Реконструкції та Розвитку. Всі наші зусилля отримали високу оцінку англійських, іспанських, турецьких експертів. На липень очікуємо рішення ради директорів, яка відбудеться в Лондоні, і на вересень плануємо підписати кредитну грантову угоду. Як продовження процесу — в 2022 році місто матиме потужне сміттєпереробне підприємство.
Ну, і це аеропорт, але реалізація цього проєкту не залежить тільки від нас, оскільки він є комунальною власністю області. Вартість, по суті, створення повноцінного сучасного аеропорту дуже висока, його без допомоги держави не витягне ні область, ні місто.
Плюс Індустріальний парк.

— То все ж таки місто готове вкладати гроші в будівництво аеропорту?
— Аеропорт — це величезна перспектива для економічного потенціалу міста і велика частина роботи вже зроблена, в тому числі і нами, ми виділяли кошти. Зовнішнє освітлення фактично нами відновлене, частину коштів на проєкт ми дали. Звичайно, що це робили у співпраці з обласною радою.
Аеропорт ми бачимо як частково вантажний хаб. Хмельницький зараз дуже активно розвивається як логістичний центр, це інноваційні термінали “Нової пошти”, є досить потужна торговельна мережа, яка так само хоче будувати тут свою логістичну базу. Відтак будуть тисячі нових робочих місць. Це і дорога М12 (Стрий — Тернопіль — Кропивницький — Знам’янка), яка зараз активно ремонтується, а це, по суті, шлях від Балтії до Чорного моря. Це стратегічна траса, дуже важливий транспортний коридор. Тому аеропорт — це економіка. І, звичайно ж, туризм і не стільки на виліт, бо дуже часто кажемо: “Наші зможуть літати в Туреччину, в Китай”.
Звичайно, ми хочемо, щоб хмельничани літали і не тільки у ці країни, налагоджували економічні зв’язки, літали з метою відпочивати, але ми так само ставимо перед собою завдання, щоб до нас прилітали звідусіль. Хмельниччина надзвичайно цікава туристично: Камʼянець, Сатанів, Старокостянтинів, Ізяслав, Меджибіж… Ці місця та багато інших є унікальними. І Хмельницький тут розглядається як логістичний центр туризму в області, тому що ми пропонуємо найкращий сервіс, у нас буде найкомфортніше проживати. Наприклад, коли турист відвідав Кам’янець, їде в Меджибіж чи відвідує інші історичні пам’ятки, він зупиняється в Хмельницькому, бо тут йому найкомфортніше. Відповідно турист тут витрачає гроші. Плюс ми розвиваємо подієвий туризм і направду хочемо, щоб на величезну кількість фестивалів, унікальних заходів у Хмельницькому так само приїжджали люди. Це теж нормальна практика. Ми вже мали такий досвід, скажімо, коли до нас навіть чилійці приїжджали на фестиваль народного танцю. Але ми хотіли, щоб вони приземлялися в аеропорту в Хмельницькому, а не в Києві і потім їхали автомобілем. Тому це — туризм, економіка, вантажний логістичний хаб. Фактично, сучасні розвинуті міста без аеропорту не уявляються. Відсутність аеропорту — це глуха периферія і туристично, і економічно, і логістично, і спортивно, і як завгодно.

— Але якщо б зараз місто отримало кошти на один із масштабних об’єктів, якому б надали перевагу?
— На даний момент — Палац спорту. Тому що це обʼєкт, який уже готовий на 50 відсотків і його необхідно завершувати. Причому бажано в цьому році. Ми так інформуємо, так сигнал посилаємо центральній владі. Адже вкладено чимало грошей, сил, емоцій, часу. І найголовніше — я категоричний противник довгобудів. Довгобуди для чиновників — це завжди було таке собі маленьке коритце. Тому що, якщо тебе цікавить не результат, а процес, це завжди — 10, 15, 20 років. То щось демонтують, бо застаріло, то знову монтують, щось списують. Тобто довгобуд — це можливість банально красти. Памʼятаю, перший заклад, який мені доводилося добудовувати на посаді виконуючого обовʼязки голови обласної державної адміністрації. Це була школа в Скарженцях Ярмолинецького району, яка будувалася понад 20 років. Стіни звели, дощ пішов, стіни замокли, цеглу розібрали. Потім знов звели, взимку не накрили, знов сніг зруйнував і так три-чотири рази: то розбирають цеглу, то кладуть. І це вічний процес. Потім далі міняють дах, підлогу. Коли я прийшов на посаду, поставили завдання за рік завершити. І ми це зробили. Тобто мене цікавить результат, а не процес. І тому я завжди ставлю чіткі терміни здачі обʼєкта в експлуатацію. Один дитсадок, наприклад, ми збудували за дев’ять місяців.
Другий момент — час здорожчує будь-який обʼєкт. Якщо би ми мали 160 мільйонів з держбюджету, ми б у грудні Палац спорту реально здали. Жодне інше місто того зробити не зможе. Це може бути тільки в Хмельницькому.

— І дійсно є міста, які відмовились від такого масштабного проєкту.
— Деякі не встигають, деяким важко, дехто тільки розпочав і в землі ще риється, хтось вийшов “на нуль”. Є в нас одне місто, яке з 2013 року будує Палац спорту і десь приблизно стан його готовності такий, як наш зараз, але ж ми це все зробили буквально за рік. Тільки перший камінь заклали в березні 2019 року на початок будівництва. А в березні цього року — це вже величезна грандіозна споруда. Хмельничани її не зовсім бачать, бо з Прибузької видно лише її фасад. А хто потрапляє на спортивну арену, той просто вражений. В нас там нещодавно Rock&Buh записували, то артисти, які багато чого бачили, були вражені масштабом і об’ємом. Тому що там реально все потужно.

— З перших днів своєї каденції з командою взялися за будівництво об’єктів, за які попередники не бралися навіть за більш-менш стабільної економіки. Це — будівництво доріг, шкіл, дитсадків, спортмайданчиків, велодоріжок, капремонти дворів та прибудинкових територій… Все це власними силами?
— Якщо говорити про школи, садочки, то зводимо стовідсотково своїми силами. Окрім, напевно, школи на вул. Залізняка, 32, тому що це величезний НВК на 370 дітей у ДНЗ і на 700 — у школі. Відтак потрібна допомога держави. Зауважу, що більшість міст усі соціальні об’єкти будує лише на умовах співфінансування. Ми ж будуємо все самі.
Звичайно, що допомога держави або, можливо, кредитний ресурс потрібен і для більш інтенсивнішого оновлення міського господарства. Бо ми щороку реконструюємо котельні, модернізуємо мережі. Щороку по шість тисяч метрів тепломереж замінюємо на нові і навіть цього року, попри економічну кризу і карантинні заходи. Але об’єктивно цього мало, тому що все міське господарство зношене і старе. Це стосується і водопостачання, і зливових систем, і каналізації. Тут дуже багато роботи.
Плюс маємо цікавий проєкт транспортної розвʼязки, який не потягнемо своїми силами. Тут однозначно потрібна участь держави. Транспортна розвʼязка зʼєднає вулиці Шевченка, Проскурівську, Толстого, Красовського з естакадою через залізницю і далі на Красовського і на Толстого направо. Восьмиметрова естакада надзвичайно потрібна місту. Це — новий транспортний коридор, бо нині маємо лише один — вул. Камʼянецька. Передпроєктні пропозиції ми зробили, далі проєкт і будівництво, яке вартує до мільярда гривень, а, може й більше.

— Тепер про рейтинги. Хмельницький за Симчишина постійно в лідерах, причому в усіх сферах. Чи з ревністю ставляться до цього мери з інших міст?
— Хмельницький раніше нічим особливим не відрізнявся. Ще у 2016 році я спілкувався з колегами і з різними міжнародними організаціями, з якими в нас був контакт, Хмельницький сприймався як місто-базар, периферія. Ми розуміли, що треба розвивати туризм. І чимало скептиків тоді не вірили, що сюди хтось приїде, бо тут немає на що дивитися. Ми взялися робити Хмельницький яскравим, відомим. Змінювати не лише його фасадну частину, а й зсередини. Ми розуміли, якщо будемо робити реальні речі, якщо люди в Хмельницькому змінюватимуться, почнуть пишатися своїм містом, Хмельницький реально може бути на чільних позиціях. Але це велика і важка робота. І тільки в результаті постійної праці нині маємо високі рейтинги. І дійсно багато хто дивується, як вдалося виграти Прапор честі і Дошку честі від Ради Європи. Як посіли першість у рейтингах по комуналці, екологічну номінацію і потрапили в трійку комфортності міст. Нині, спілкуючись з авторитетними людьми, спортсменами, артистами, про Хмельницький кажуть: “Я був в Хмельницькому на фестивалі. Круто!”, інші кажуть: “О, Хмельницький так змінився…”. Так само і міжнародні організації: “Ми тепер вже знаємо ваше місто і готові співпрацювати”. А колеги питають: що ви там такого робите, що завжди попереду планети всієї? Працюємо і це дає результат!

— Будь-які зміни в місті не можливі без зміни ментальності людей. Хмельничани змінилися?
— Це було одне з основних завдань: змінювати свідомість людей у ставленні до свого міста, бо це спільна власність усіх. Місто — це не мер, це всі ми. Якщо я свідомий мешканець, то розумію, що новенька лавочка — моя лавочка і я її не ламаю. Якщо бачу відремонтований двір чи новий газон, я не заїду туди машиною, бо це мій газон і я його ціную. Тут вкладена частка і моїх податків, які я заплатив. Відтак ним дорожу. І якщо хтось спробує його зруйнувати, я цього не допущу. Це, по-перше.
По-друге, будувати в Хмельницькому треба якісно, бо тобі цим користуватися. Було непросто навчити частину підрядників працювати якісно, ще й досі халтура вилазить. І ми з нею боремося, заставляємо переробляти за свої кошти. В цьому також була необхідність змінити ментальний підхід: будую дитсадок так, як для своєї дитини.
І по-третє, зміна свідомості людей, які працюють в міському господарстві. На жаль, часто чиновник, комунальник, навіть фаховий, шукав сто причин, як не виконати завдання, мовляв, це не можливо зробити, ми так ніколи раніше не робили. Тепер у наших комунальних структурах працівники знають, що, схалтуривши, можуть втратити роботу, залишитися без премії, отримати догану. Натомість, якщо працюєш на совість, матимеш додаткову премію. З 2016 року ми підняли зарплату в рази, починаючи від двірника, закінчуючи керівником управляючої муніципальної компанії. Коли я став міським головою, оклад керівника УМК (тоді ЖЕКу) був 2250 гривень. Звичайно, що людина за таку зарплату не буде ефективно працювати. Нині оклад 15 тисяч, людина дорожить своєю роботою і відчуває відповідальність. Це стосується і чиновників.
Плюс злагоджена командна робота, коли не кожен сам за себе, а всі працюють на спільний результат. Нині ще є кілька людей, не зовсім командних гравців. Якщо не будуть того розуміти, будемо з ними прощатися. Тому що всі мають бути командними гравцями — і чиновники, і комунальники, і бізнесмени, і бюджетники. Всі — одна команда, яка змінює місто, створює робочі місця, платить податки, ефективно розпоряджається коштами, виховує, навчає, лікує, забезпечує транспорт, ремонтує. Тоді й буде результат.

— Дороги — одне з болючих питань будь-якого міста, але часто за їх ремонт беруться лише перед виборами. Хмельницький змінив таку практику. За п’ять років вдалося чимало відремонтувати доріг, дворів, прибудинкових територій. Але містяни починають ображатись, мовляв, чому там уже зробили ремонт, а в нас ні. Є ж таке?
— Є. Якщо порівняти 2016-й і 2020-й, то вимоги людей змінилися разюче. Якщо чотири роки тому ми зробити першу прибудинкову з повним капремонтом: асфальтом, заміною мереж — всі аплодували. Зараз, якщо робимо таких 20-30, кажуть, що це дуже мало, бо в мене двір ще досі розбитий. Тобто людина звикає до хорошого швидко. Коли приїжджаєш у Ружичну, можеш почути, що ви для нашого мікрорайону вже нічого не робите. А я запитую, а де перший садочок був збудований? З десяток доріг називаєш, а вони кажуть, так, але мою ще ж не зробили. Це природно, люди вправі вимагати від влади комфортного життя, але ми завжди просимо трохи потерпіти, бо не можна все зробити за рік, два, чотири, все, що мало бути зроблене за 30 років. Якби такими темпами, як в останні 4 роки відбувалися зміни 30 років, Хмельницький був би зовсім іншим. Але він і так буде іншим, тому, що хочемо й далі продовжувати ремонтувати, будувати й обов’язково черга дійде до всіх.

— Повернемося до теми виборів, які проходитимуть за новим законом. Парадокс у тому, що остаточної версії цього закону ще й досі немає.
— Це велика проблема. На мою думку, правила мають бути сформовані хоча б за рік до виборчої кампанії. Люди, які мають бажання представляти інтереси громади в депутатському корпусі, мають розуміти правила, за якими балотуватимуться. До 1 липня парламент обіцяє закон прийняти. Однозначно він буде інший. У нас, на жаль, правила міняються від кольору влади — і парламентські, і президентські, і місцеві. У 2010-му — одна система, в 2015-му — інша, у 2020-ому — ще інша. Думаю, людям буде складно розібратися, якщо залишать формат, який пропонують у першому читанні. Багато буде плутанини і це може трохи спаплюжити волю виборців.
Мені дуже хочеться, щоб більшість депутатів, яка є наразі в міській раді, стала депутатами знову, тому що вони довели свою ефективність, професійність. Сподіваюся, що конфігурація суттєво не зміниться, хоча оновлення теж потрібне, свіжа кров має бути. Надіюсь, що хмельничани оберуть конструктивних і думаючих депутатів. Не тих, хто десь бігатиме, щось розказуватиме, а тих, хто реально працював і довів, що може працювати. Бо є багато прикладів по інших містах, де сесії по три дні тривають, де депутати блокують трибуну, бʼються, сваряться, не можуть півроку ухвалити бюджет. Думаю, хмельничанам вистачить мудрості обрати такий склад міської ради, який працюватиме, а не влаштовуватиме шоу.

— А п’ятивідсотковий бар’єр наскільки вплине на результат?
— Тут можна багато дискутувати. Я є прихильником все-таки партійності, але на місцях важлива і людина. Щоб за картинкою, за серіалом не ховалися неефективні люди. Ті, які насправді нічого не варті, нічого не вміють, нічого не знають, але на хвилі заходять, а потім нічого не роблять.

— Партія “Команда Симчишина” — що це за політична сила?
— Така партія існує. Її зареєстрували люди, які давно з нами, є прихильниками того, що ми робимо, люблять своє місто, хочуть його змінювати, але не є свободівцями. Я — член ВО “Свобода”. І все ж, не зважаючи на приналежність до партії, міський голова має бути міським головою абсолютно всіх хмельничан. Він не має їх ділити за партійною ознакою, що я й роблю. Людина приходить до мене з комунальною проблемою, а не з політичною. Я маю свої політичні погляди, свою ідеологію, яка мені зовсім не заважає, навпаки, виховала в мені любов до міста, вулиці, країни, людей…

— Якийсь парадокс: ВО “Свобода” — чи не єдина політична сила, яка стовідсотково відстоює український інтерес, а українці чомусь ставляться до неї неоднозначно?
— Політична боротьба передбачає велику частку маніпуляцій, фейків, поливання брудом опонентів. “Свободу” завжди поливали лайном, але “Свобода” — це санітари, які завжди гостро реагували на будь-які намагання знищити українське. І “Свобода”, націоналісти однозначно повинні бути в парламенті.
В Україні фактично є дві-три партії з власною ідеологією, решта — це проєкти. У нас навіть правляча партія не може визначитися, яка в неї ідеологія: то вони лібертаріанці, то вони центристи, то вони ще хтось. А це вже не партія, це проєкт. Люди не повинні вестися на проєкти, люди повинні підтримувати партії, які мають ідеологічну складову. Чи це треба робити на місцях, не можу однозначно сказати. Але вибори до парламенту — одне, а місцеві — зовсім інше. До парламенту люди обирають політиків, а на місцях — практиків, ефективних менеджерів, господарників. Думаю, люди мають обирати людину, а не партію, не серіал, не картинку з телевізора, а зі свого двору.

— Своїх опонентів вже знаєте?
— Є багато охочих позмагатися за мерське крісло. Я не бачу насправді тут якихось змагань, бо вибори — не змагання. Я навіть не планую займатись виборчою кампанією або, якщо займатимусь, то по мінімуму. Для мене це іспит, це оцінка хмельничанами роботи моєї команди. Я хочу, щоб оцінку мені дали люди, які відчули зміни, що відбулися, й підтримали мене для продовження цих змін на найближчий час. Саме з такої точки зору я сприймаю вибори для себе.

— Сьогодні відбуваються зміни в державі і, на жаль, не завжди на краще, багато резонансних подій, які викликають обурення українців. Куди рухаємося?
— У 2015 році, коли наша команда йшла на вибори, вона чітко розуміла, що хоче змінити Хмельницький і як будемо це робити. І в 2016 році перше, з чого почали, була написана Стратегія розвитку міста до 2025 року (умовно на дві каденції). Ми залучили до цього понад 400 людей з абсолютно різних сфер, галузей. Під Стратегію був сформований план виконання заходів, який щокварталу аналізувався. Ми так працюємо. І так має працювати будь-яка влада. Тобто ми показали людям, який Хмельницький має бути в 2025 році і що треба для того робити щодня, щомісяця. Все це контролюється, уточняється, коригується. Якщо є невиконання, притягуємо до відповідальності і т.д. Так ми рухаємося. І це один із секретів успіху. Є передбачення, є плановість, є завдання, є контроль.
Нині в державі я не бачу жодної стратегії розвитку. І це неправильно. Як виборець я хочу розуміти, як влада має досягти тієї візії, яку для себе сформувала, тобто стратегію розвитку країни. Я хочу бачити помісячний план заходів розвитку цієї країни. Тоді знатиму, що мене чекає через один, п’ять років… Маю розуміти, чому влада пішла на непопулярний крок. Ми теж немало непопулярних кроків приймали, але пояснювали людям, для чого це, бо реформи дуже часто — це тимчасові незручності і дискомфорт. Якщо робимо ремонт дороги, то певний час важко їхати, але ми це робимо, щоб у наступні три-сім років можна було яйце по ній катати. Це має бути основа основ.

За матеріалами газети "Проскурів"