Народився Дмитро 14 серпня 1994 року в родині Олександра і Тетяни Безруких. Мати Тетяна волонтерка ще з 2014-го, батько – водій. Після закінчення ЗОШ № 19 Дмитро навчався у вищому професійно-технічному ліцеї № 11 за спеціальністю слюсар, планував ще вивчитись на зварщика по металу.

У серпні 2022-го Дмитру Безрукому мало б виповнитись 28, а він пішов до когорти Небесного Легіону. Це був Воїн, який ніс в собі добро і радість. Веселий, щирий, добрий, позитивний у житті, з волошковими очима як у царя Давида, але в час загрози Україні він став як криця – незборимий. «Хто, як не я, захищатиме Україну!» – всім говорив Дмитро і пішов добровільно воювати з перших днів повномасштабного наступу російського ворога. Дні ходив, оббивав пороги військкомату, поки його взяли до війська. Житомирська траса, Чорнобиль, Буча, Ірпінь, Київ, і незборимий Бахмут. Це ті надривні місця, де він пройшов у важких боях. За місяці війни він дуже змужнів, подорослішав. На фронті Дмитро бачив дно пекла, але вірив незламно в перемогу, далі завзято воював. Мав позивний «Кіпіш» – там, де він з’являвся, все запалювалось іскрою життя, безстрашності, добра і любови. Він не залишив нащадків, не встиг стати військовою елітою, а залишився яскравою зіркою, яка пролетіла над Україною. Його жертовність – це жертовність заради свободи України, заради мирного майбутнього.

Мав правильні погляди, хотів змінювати Україну, хотів, щоб люди жили гідно. «Ніколи не скиглив, не скаржився. Єдине, коли він потрапив на схід, сказав, що там пекло. Казав, що іноді ніч як день від постійних обстрілів, фосфорних бомб», – розповідає сестра Яна Туржанська. Їхня єдність з сестрою Яною – це не просто кровна єдність.Мав правильні погляди, хотів змінювати Україну, хотів, щоб люди жили гідно. «Ніколи не скиглив, не скаржився. Єдине, коли він потрапив на схід, сказав, що там пекло. Казав, що іноді ніч як день від постійних обстрілів, фосфорних бомб», – розповідає сестра Яна Туржанська. Їхня єдність з сестрою Яною – це не просто кровна єдність.

Батько Олександр і Дмитро були дуже схожі один на одного і дуже зблизились у час війни. Від батька Дмитро успадкував любов до техніки. Водити машину для нього було стихією буття. І на війні йому доручали своє життя побратими, коли виїжджали на завдання. Він служив у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс».

Дмитро несподівано прислав додому всі свої речі. Його останній день 12 червня 22-го в селі Врубівка Луганської області був дуже щасливий для нього. В бліндажі він з побратимами після важкого бою пив каву і радів, що знищив багато орків, що прислужився Україні. Несподівано вийшов із укриття - прилетіло…

Дмитро Безрукий Указом Президента нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.