Олександр Іліницький народився 25 серпня 1968 року. За походженням росіянин, уродженець Далекого Сходу, він мав тут родину, служив у військових частинах Хмельницького. Закінчив з відзнакою Хмельницьке артилерійське училище. Батько Олександра був кадровим військовим, за направленням служив в Івано-Франківську, а тому дитинство Олександра пройшло в місті, у яке він був закоханий, куди любив повертатись, де ходив на самоті його старовинними унікальними вуличками.

Військовий офіцер в запасі, артилерист. Він не вперше захищав територіальну цілісність та незалежність України. У зоні АТО з 2014 року. Служив у Попасній Луганської області, Гайсині, підпорядковувався оперативному командуванню «Південь». Колеги говорили про нього, що був людиною з великої літери, мав глибокі знання, знав досконало військову справу, заслуговував високої посади.

Олександр Володимирович навчав молодих воїнів стрільбі, самообороні, вмінню берегти своє життя і життя побратимів. Часто вони на марші голодні, у холоді спали в кущах, але, мотивовані перемогою над підступним ворогом, не нарікали ні на що. Йому було шкода молодих хлопців, іноді заштовхував до машини і там спали, як у консервній банці, ховаючись від страшенного холоду.

Його благородству могли б заздрити найвищі аристократи. Благородний, відважний і уважний, кремезний, жартував, що мама манкою годувала, ніколи не зважав на обставини, робив свою справу з розумінням і відповідально. Його часто можна було бачити зігнутим над столом, де він завжди щось писав, наносив на карту, формував завдання.

«Україна переможе, хоч мало маємо важкої зброї», – не раз говорив і вірив у те Олександр. «Війна на Донбасі – фільтр друзів та родичів на все подальше життя», – так проникливо мислив офіцер.
Олександр Володимирович мріяв, що після перемоги поїде з доньками Анастасією, Юлею і сином Юрієм до Івано-Франківська, де виростав маленьким, звідки почав свою життєву подорож. А ще любив Київ і навіть мав там свій кущ калини. Подорожував з донькою Юлією часто до столиці і навідувався до свого улюбленого місця: з гордістю показував доньці синьо-жовту стрічку, яку він прив'язав до куща калини. Любив своїх дітей. Вільна хвилинка його життя була присвячена їм. Якнайбільше хотів сказати дітям, обняти, набутись з ними. Любив читати сам і вголос читати книги дітям, особливо казки на ніч, вчив з глибоким почуттям декламувати Шевченка. Купував своїм донечкам книги дуже високої якості, з хорошим дизайном і змістом, привозив їх звідусіль. Любив цитувати їм Хемінгуея: «Щасливий не той, кому багато, а той – кому достатньо» і це була парадигма його життя: знаходити найцінніше і найголовніше у своєму бутті. Був попри військову виучку, мав сентиментальну натуру: любив котів і собак, приручив кота Бегемота втішався ним. Воїни часто приносили Олександру з поля впольовану дичину: фазанів, кабанів, зайців, а він їм готував делікатеси, щоб скрасити бойове життя побратимів. 13 березня 2022-го – бій під Києвом обірвав мрії Олександра…

Сергій Назарук згадує: «Олександра знав з 2016 року: ротація, Станиця Луганська, Щастя… Він був справжнім бійцем, майстром спорту з рукопашного бою, завжди підтримував себе у відмінній фізичній формі. Я обіцяю, що воїни моєї бригади помстяться ворогу за комбата "Сенсея", за великого і доброго чоловіка».

Нагороджений: нагрудним знаком «Ветеран війни», нагрудним знаком «За честь» 59-та ОМПБР.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Олександру присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.