Голодомори в радянській Україні – найтрагічніша сторінка нашої історії. У свідомості українського народу і народів світу не сприймається, що таке могло бути в найродючішій частині землі, де зосереджено 27% світового чорнозему. Справді, важко зрозуміти, як могло статися за 26 (з 1921 по 1947) років аж три голодомори (саме голодомори, бо голод був на такій стадії, що в усіх 3-х наявне людоїдство), один з яких 1932-1933 рр. кваліфікується як геноцид голодом. Завдання й обов`язок істориків України відродити й донести до нині сущих і майбутніх поколінь про найтрагічнішу долю українців у період голодоморів у ХХ столітті, особливо про голодомор-геноцид 30-х років. Про те, що це був геноцид українського народу, вже є достатньо документальних підтверджень і висновків вітчизняної і міжнародної комісій. Так, французький історик Ален Безансон пише: « …відомі випадки, коли голод задумали та організували з чіткою метою винищення. Так було в Україні у 1932-1933 рр. метою ставилося покінчити не з будь-яким опором, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про геноцид, і це справедливо».

Українські селяни зазнали найбільшого терору тому, що вони чинили впертий опір більшовицькій владі в період Української революції, згодом у партизанській боротьбі, насильницькій колективізації. Вони були основними носіями українства – мови, культури, звичаїв, традицій і важко піддавалися зросійщенню, денаціоналізації. Українське село – це була самодостатня консервативна спільнота з віками виробленою системою господарювання, нормами моралі і звичаєвого права. Ось чому Сталін і його поплічники прагнули зламати їхній опір, зміцнити контроль над Україною, викорінити національний дух в українців. Спланований та організований ними один з наймасштабніших у ХХ столітті Голодомор 1932-1933 років – жахливий, цинічний і жорстокий злочин проти людяності, котрий отримав справедливу правову оцінку і визнаний геноцидом українського народу.

Зокрема, про те, що цей голодомор був геноцидом, свідчать такі факти:

1. Надмірні, насильницькі плани хлібозаготівлі в Україні, в багатьох колгоспах та індивідуальних господарствах забирали навіть насіннєвий фонд. Навесні 1933 р. спеціальні групи «уповноважених» з району і місцевих активістів повністю вилучали в населення села всі сільськогосподарські продукти, в буквальному сенсі витрясали з горшків, торбинок, з дитячих колисок все до останньої зернини. Спеціальними щупами вишукували на подвір`ях, городах, в садках зерно, яке селяни ховали для прогодування сімей. Якщо з валового збору зерна у 1930 р., який становив 22,9 млн. т, на хлібозаготівлю пішло 7,8 млн. т, у 1931 р. – валовий збір становив 17,6 млн. т, а вивезли з України 6,9 млн. т, то з 12, 8 млн. т валового збору зерна в 1932 р. на держзаготівлю забрали 7 млн. т, залишивши населення без хліба.

2. Згідно з вимогами ЦК ВКП(б), політбюро ЦК КП(б)У 18 листопада 1932 р. ухвалює постанову про те, щоб повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель (їх через надмірний план було більшість), а в колгоспах, які вже видали аванс на трудодні, щоб негайно його повернули як незаконно виданий. У всіх районах, щоб негайно організували вилучення в окремих колгоспників і одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах. А в колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, які мають посіви зерна на присадибних ділянках, повністю зарахувати все отримане ними зерно в рахунок натуральної видачі на трудодні з вилученням зайвої видачі хліба на виконання плану хлібозаготівлі.

Ті колгоспи, які незадовільно виконують план, заносити на «чорну дошку» і в них: а) негайно припинити підвезення товарів; б) повністю припинити кооперативну і державну торгівлю на місці та вивезти з їх лавок усі наявні товари; в) повністю заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.

Стосовно одноосібників передбачалося застосування натуральних штрафів шляхом установлення додаткових завдань по м’ясозаготівлях у розмірі 15-місячної норми здачі м’яса і, відповідно, річної норми здачі картоплі. Передбачалося ще ряд покарань селян.

3. Видання ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР 7 серпня 1932 р. терористичного карного закону про охорону соціалістичної власності (прозваний у народі законом «про п’ять колосків»), за яким за крадіжку зерна (навіть збирання на стерні після збору врожаю) передбачалося 10 років тюрми або розстріл. На ньому рукою Сталіна було дописано: «З 12-річного віку». До початку 1933 р. за цим законом засуджено 54 645 осіб, з них 2 000 – розстріляно.

4. Ухвала в часи голодомору (15 листопада 1932 р.) постанови політбюро ЦК ВКП(б) „Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів”. На її основі 27 грудня 1932 р. ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР про введення паспортної системи і обов’язкової прописки паспортів. Ця постанова стосувалася лише жителів міст і тих, хто працював на державних підприємствах чи установах (МТС, радгоспах, школах, лікарнях і т. п.). Селяни позбавлялися цього права, тому вони не могли знайти притулок у містах чи за межами України.

5. Блокада на кордонах з Росією і Білорусією, а також на залізничних станціях, щоб селяни не могли виїхати в інші місця і за межі України в пошуках продуктів. Хто попадався, то продукти конфісковували, а затриманого заарештовували.

6. Продаж за кордон мільйонів пудів зерна тоді, коли у своїй державі був масовий голод. У 1930 р. СРСР експортував за кордон 48 млн. пудів зерна, в 1931 р. – 51, в 1932 р. – 18, в 1933 р. – 10 млн. пудів.

7. Є ще один важливий аргумент, про який не згадується в жодній історичній праці і молоде покоління про це не знає. Це накази органів влади знищувати у селян жорна, щоб вони не могли змолоти зерна на муку, і рубати ступи, щоб селяни не могли стовкти просо на пшоно. І це в той час, коли громадські млини в селі теж призупинили роботу. Цей факт – яскраве свідчення того, що радянська влада прирікала українських селян на вимирання.

8. Дискримінаційне викачування хліба з України. Згідно з директивою ЦК ВКП(б), план хлібоздачі на січень 1933 р. для СРСР становив 94 млн. пудів, а для України – 62,5 млн. пудів (майже 67 %) і окремо зазначено, що для України крайній термін здачі зерна планувався до кінця січня 1933 р.

Але все викладене в справі організації голодомору й геноциду українського народу в 1932–1933 рр. було лише інструментом для здійснення основної, стратегічної політичної мети більшовицької партії Росії: загальмувати подальший розвиток УСРР у національному дусі, для чого необхідно було призупинити «українізацію», зміцнити всебічний контроль ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним над Україною, щоб вона, бува, не відійшла від Москви. Адже Микола Скрипник ще у 1918 р. перед утворенням КП(б)У наполягав на тому, щоб вона не підлягала ЦК РКП(б), а була незалежною. Сталін ще перед утворенням СРСР боявся цього і в листі до Леніна 22 вересня 1922 р. застерігав його в цьому. «Ми встигли, – писав він, – виховати серед комуністів, усупереч своїй волі, справжніх і послідовних соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх відношеннях і розцінюють втручання ЦК РКП(б), як обман і лицемірство з боку Москви… Покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету, а також вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік. Якщо ми тепер же не постараємося пристосувати ФОРМУ взаємовідносин між центром і окраїнами до ФАКТИЧНИХ (виділено Сталіним) взаємовідносин, унаслідок чого окраїни в усьому основному, безумовно, повинні підкоритися центру, тобто якщо ми тепер же не замінимо формальну (читай фіктивну. – П.Б.) незалежність формальною (і разом з тим реальною) автономією, то через рік буде незрівнянно важче відстояти фактичну єдність радянських республік» (Известия ЦК КПСС. – 1989. – №9. – С. 200).

За 10 років такі державні діячі-комуністи, які прагнули поєднати комуністичні ідеали з ідеєю національного розвитку республіки, як Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник, які один за другим очолювали Наркомат освіти УСРР, прийняли резолюцію ХІІ з’їзду РКП(б) (1923 р.) про рівність прав і обов’язків республік, про забезпечення законом вживання рідної мови в усіх державних органах та установах і т. п. «за чисту монету» й активно втілювали її в життя.

Микола Скрипник, який очолював Наркомат освіти з лютого 1927-го по лютий 1933 р., активно сприяв не тільки проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів, розвитку преси і книгодрукування українською мовою, але й розвитку шкіл та установ культури національних меншин, які проживали в Україні, організовував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців за межами України. Завдяки його наполегливості в Росії було організовано близько 500 українських шкіл, кілька технікумів і два вищі навчальні заклади з навчанням українською мовою (передусім на Кубані, Поволжі і в Казахстані). Саме там, крім України, де проживали етнічні українці, теж був голодомор.

Для запозичення досвіду вирішення міжнаціональних питань представники інших радянських республік приїжджали не в Москву, а в Харків, столицю УСРР, до Скрипника. Хіба могло спокійно споглядати на таке «зухвальство» московське керівництво на чолі зі Сталіним? Реакція на незалежницькі дії керівництва України не забарилася.

11 вересня 1932 р. Сталін пише лист Кагановичу такого змісту: «… Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть погані. Погано по партійній лінії. Кажуть, що у двох областях України (здається, в Київській і Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним…

Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити… Майте на увазі, що в українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті – прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірші, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і ззовні) партії, проти партії. Найгірше – це те, що українська верхівка не бачить цієї небезпеки… Поставити собі за мету перетворити Україну в найкоротший строк у справжню фортецю СРСР; у справді зразкову республіку. Грошей на це не жаліти».

14 грудня 1932 р. з цього питання була ухвалена постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Хоч офіційно вона мала назву «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях». Але її зміст показує, проти чого і проти кого спрямовані стріли, передусім, проти «українізації», М. Скрипника і КП(б)У в цілому, яка нібито засмічена петлюрівцями і буржуазно-націоналістичними елементами. У постанові зазначалося, що «замість правильного більшовицького проведення національної політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів…»

Іншим пунктом указувалося Північно-Кавказькому крайкому та крайвиконкому, що «легковажна, яка не випливає з культурних інтересів населення, небільшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам радянської влади для організації опору… радянській владі…»

Далі пропонувалося ЦК КП(б)У і Раднаркому України звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій…»

Щодо Північного Кавказу, то в постанові вимагалося «негайно перевести… діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети і журнали, які друкуються, з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову».

Ця постанова ЦК ВКП(б) фактично поклала початок припиненню процесу національного відродження (українізації) під приводом «усунення викривлень у більшовицькій національній політиці». У січні 1933 р. секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева було призначено на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У із залишенням його на попередній посаді. Фактично він став першою особою в Україні з необмеженими правами. Він швидко покінчив з політикою українізації, поставивши республіку під прямий контроль Москви. Були розгромлені навчальні й культурні заклади. Почалися масові репресії української інтелектуальної еліти, яка за кілька років була знищена. М. Скрипника звільнили з посади наркома освіти з обвинуваченням в «національному ухилі», вимагаючи від нього принизливого покаяння. Не витримавши цькування, він 7 липня 1933 р. застрелився у своєму робочому кабінеті. У 1934 р. на ХVІІ з’їзді ВКП(б) Сталін заявив, що в Україні ухил до українського націоналізму став головною небезпекою для держави.

П. Постишев провів масову чистку українського уряду й місцевих радянських і партійних органів. Лише за 10 місяців 1933 р. він послав 1 340 осіб на заміну районних керівників. Не зупинився він і перед масовою чисткою партії, яку звинувачував у націоналістичному ухилі. Якщо в 1933 р. на обліку КП(б)У було 550 433 чол., то в 1936 р. їх стало 241 330, тобто різниця склала 309 103 особи. Неважко здогадатися, яка доля їх чекала після виключення з КП(б)У: справи передавалися до ДПУ. Сталін пішов на терор і репресії над самими членами КП(б)У під приводом нібито їх нездатності виконати заданий Москвою хлібозаготівельний план і здійснення ними «механічного», «неправильного» проведення українізації.

Але основний удар у період голодомору, як і планувалось, був завданий українським селянам, яких Сталін вважав рушійною силою «українського національного сепаратизму», його соціальною базою. Він любив повторювати, що «питання національне є по суті справи питання селянське».

Що голодомор був організований саме проти українських селян, стверджує один з найвідоміших іноземних свідків про цей злочин геноциду в Україні італійський дипломат, віце-консул , згодом консул Королівства Італія у Харкові та Києві у 1931-1943 роках Серджо Граденіго, який у своєму звіті писав, що голодомор спровокований, щоб «дати селянам урок» і, згідно з повідомленням одного з високопосадовців ДПУ, провести модифікацію «етнічного матеріалу» в Україні, оскільки з того, що там був, «не можна зробити хороших комуністів». І далі він у своїх висновках прогнозував: «Теперішнє нещастя спричинить колонізацію України російською більшістю. Вона змінить її етнографічний характер. Мабуть, у доволі близькомумайбутньому вже не можна буде говорити про Україну, ні про український народ, ані про українську проблему, бо Україна стане насправді російським регіоном».

С. Граденіго не помилився. Московський центр прагнув денаціоналізувати Україну й суцільно русифікувати її. Вже в 1933 р. в Україну на садиби померлих і депортованих на заслання на Північ РСФРР чи до Сибіру переселяли селян з Росії. Станом на 28 грудня з Горьковської, Івановської, Центрально-Чорноземної та Західної областей РСФРР і Білоруської СРР відправлено 329 ешелонів з 117 149 осіб в Одеську, Донецьку, Харківську і Дніпропетровську області.

Що голодомор 1932–1933 рр. мав характер геноциду українського народу, підтверджує і демографічна статистика, кількісні показники переписів населення України 1926 і 1939 років. Так, згідно з переписом 1926 р., росіян числилося 77 791 тис. осіб, а українців – 31 195 тис., у 1939 р. росіян стало 99 591 тис. осіб – тобто приріст становив 21 800 тис. чол., а українців стало 28 111 тис. осіб – на 3 млн. 84 тис. менше – замість приросту.

Під час голодомору в Україні найбільше постраждало сільське населення, тобто ті, хто виробляв продовольство. Селяни становили близько 80 % населення республіки, а серед них українці – від 83 до 87 відсотків, тому втрати їх незрівнянно великі. Чому селяни зазнали найбільшого терору? Вони були рушійною силою Української революції. Їх чисельні збройні загони у різних формуваннях вели мужню боротьбу проти війська радянської Росії в 1917–1920 рр., а до 1924 р. – партизанську боротьбу. В 1929–1931 рр. українські селяни чинили впертий опір насильницькій колективізації, нав’язаній більшовицькою партією Росії. І головне те, що вони були основними носіями українства й важко піддавалися зросійщенню. Завдяки селянам в Україні збереглися, вистояли впродовж років українська мова, культура, звичаї, традиції. Ось чому Сталін і його політики прагнули зламати їхній опір, зміцнити контроль над Україною, викорінити національний дух в українців. Висновок про те, що в 1932–1933 рр. здійснений акт геноциду українського народу, зробила спеціальна Комісія Конгресу США з питань Голодомору 1932–1933 рр. в Україні ще в 1988 р., виконавчим директором і фактичним автором аналітичної доповіді був ініціатор створення комісії та невтомний дослідник голодомору в Україні американський учений Джеймс Мейс.

28 листопада 2006 року Президентом України було затверджено ухвалений Верховною Радою України Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в статті 1 якого прописано: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу», в статті 2 наголошується: «Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам`яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».

2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу щодо голоду в Україні за ознаками злочину геноциду. У січні 2010-го Апеляційний суд міста Києва ухвалив, що в 1932-1933 роках в Україні Сталін і його поплічники вчинили злочин геноциду.

На жовтень 2024-го Голодомор 1932–1933 років в Україні визнали актом геноциду на парламентському рівні (крім України) 28 держав світу. Ватикан назвав Голодомор 1932–1933 років геноцидом (серед інших геноцидів XX столітті) в «Компендіумі соціальної доктрини Церкви», опублікованому 02 квітня 2004 року.

Європейський Парламент 15 грудня 2022 року ухвалив резолюцію «90 років після Голодомору: Визнати масове вбивство голодом геноцидом».

Парламентська Асамблея Ради Європи 12 грудня 2023 року ухвалила резолюцію «Забезпечення справедливого миру в Україні та тривалої безпеки в Європі», у тексті якої міститься положення про визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні геноцидом Українського народу. 03 жовтня 2024 року ПАРЄ ухвалила резолюцію «Вшанування 90-х роковин Голодомору – Україні знову загрожує геноцид», яка не лише підтвердила визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні актом геноциду проти Українського народу, але й підкреслила сучасні геноцидні наміри РФ в її агресії проти України. Сусідня Росія ніколи не визнавала і завжди заперечувала голодомори в Україні 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр. І нині агресор перш за все знищує на тимчасово окупованих українських територіях пам`ятники жертвам голодомору.

Для Сталіна це був злочинний експеримент з придушення селянського бунтарського духу, спрямованого не лише проти колективізації , а йпроти всієї адміністративно-командної системи, яка глибоко пустила коріння у суспільний лад. Сталін все більше переконувався, що найкраще руйнує свідомість людини, робить її слухняною, покірною саме голод. Кінець кінцем голод ламав людину як особу, відбивав у неї бажання брати участь в громадському і політичному житті, руйнував основи селянської громади.

Для українського селянина роки 1932-1933-й стали гіркою школою того, як вживати замість хліба – полову, листя, макуху, замість картоплі – гниль, жом, брагу, замість м`яса – падло, замість цукру – мелясу, замість їжі – покидьки, та ще й радіти, коли було чим хоч трохи приспати голод, пише дослідник та очевидець людомору на Поділлі Ілля Шульга.

На Поділлі особливо тяжкими виявилися травень і червень 1932-го. В кожному селі люди щоденно помирали з голоду. Запаси продуктів вичерпалися, колгоспи закривали дитячі ясла, школа переставала видавати гарячі сніданки. Діти не мали змоги відвідувати уроки, вони накидалися на посіви гороху, визбирували боби. Колгоспам і радгоспам довелося виставляти сторожів… Почастішали випадки вигрібання посадженої картоплі, буряків, цибулі. З погребів витягували кваснину,з повіток забирали худобу, виганяли в ліс і різали. Селяни навчилися користуватися замками, на вікнах ставити залізні ґрати, чого раніше і в гадці не було. Стало відомо про випадки канібалізму в українських селах.

«Голодомор лишив по собі в Україні не тільки мільйони безіменних поховань, не тільки заплановану і по-звірячому здійснену Сталіним «стовідсоткову колективізацію», а й страшну духовну руїну», - пишуть автори першого в Україні ґрунтовного дослідження про Голодомор 1932-1933 років «33-й-й: ГОЛОД. Народна книга-меморіал»(1991 р.) Володимир Маняк і Лідія Коваленко. – «Коли в селянина вирвали з-під ніг землю, в країні не лишилося жодної незалежної од волі правителів людини. Рвалася у безсилій розпуці вибита з нормального існування селянська душа, зачаювалася в страхові, у нещирій покорі, у вічній тривозі втратити й ту мізерію, що їй милостиво вділила система. Привид Соловків стояв невідступно над селянськими хатами, - назва далекої північної обителі , знаної в усьому християнському світі й перетвореної на велетенський концтабір для «розкуркулених» і «націоналістів», стала знаком біди. … Мораль, традиції, талант народу, його пісні, віра його і його надії – все це було відкинуто новою реальністю як непотріб, анахронізм, пережиток. Страшне попелище лежало там, де ще недавно цвів сад духовного життя українського народу». До речі, саме в цій книзі на підставі аналізу свідчень жертв голодомору і партійних радянських документів вперше кваліфіковано голодомор як геноцид українського народу, закладено основи для дослідження духовної руїни українців, підірваного генофонду, розірваного зв`язку поколінь – як наслідків трагедії організованого злочинцями людомору-геноциду.

«Чи покірно український народ ніс свій хрест на Голгофу?», - питає автор книги «Голод на Поділлі» Ілля Шульга. І відповідає: «Він боровся як міг і як умів. Масового поширення набули так звані «волинки», вихід з колгоспів, розтягання усуспільненого майна. Самий голод, до якого вдалися Сталін та його прибічники, також є свідченням того, що народні маси не підтримували адміністративно-командну систему сталінізму і активно виступали проти неї, - через те влада й розпочала цю війну за підкорення власного народу». Впродовж 1930 року в Україні спецслужбами було зафіксовано понад 4000 масових селянських виступів проти свавілля влади. На Поділлі повстання селян відбувалися, за даними І. Шульги, в усіх без винятку районах. Всі вони придушені збройною силою.

Чорна біда геноциду не оминула Поділля, територію сучасної Хмельниччини. Про розкуркулення, колективізацію, нещадне переслідування владою одноосібників, «куркулів»,нагнітання владою істерії довкола хлібозаготівель свідчить газета «Прикордонна комуна», котра друкувалася в ті роки у Проскурові. Лише по Проскурівському округу, до якого входило 14 районів, впродовж 1932 року було продано 150 «куркульських» господарств, ще на 80 накладено штрафи. У листі секретаря Вінницького обкому партії Чернявського у ЦК КП(б)У від 17 лютого 1933 року повідомлялося що факти голодомору в області (Вінницьку область, до якої належали райони сучасної Хмельниччини, створено 1932 року) «починають набувати значно більших розмірів та характеру». З повідомлення Вінницького обласного відділу ДПУ про важкий продовольчий стан від 11 березня 1933 року дізнаємося про враження голодомором багатьох центральних та північно-східних районів Поділля. За далеко неповними даними голодувало більше тисячі сімей колгоспників і така ж кількість одноосібників. На ґрунті голоду зафіксовано 156 смертних випадків та 6 випадків людоїдства. У цьому повідомленні також наводяться факти голодомору в західних районах Поділля, які нині входять до складу Хмельницької області, зокрема в Проскурові, Полонному. У доповідній записці Вінницького обкому партії до ЦК КП(б) У від 18 березня 1933 року відзначається 22 випадки опухання від голоду у Проскурові і 41 у Полонному. Через голод у Проскурові залишили навчання 160 чоловік, багато кустарів не могли виконувати свою роботу через велике виснаження. З відомостей про охоплення продовольчими труднощами окремих районів Вінницької області станом на 15 травня 1933 року чітко простежується наростання явищ голодомору у подільських селах. Якщо станом на 30 квітня голод лютував у 385 населених пунктах, то 15 травня вже у 400. У них голодувало відповідно 11964 і 13852 особи. У березні 1933-го районні керівники інформували Вінницький обком партії про голодних та опухлих з голоду, насамперед серед дітей. В окремих школах регіону відвідування зменшилося на 50-75 відсотків. З`явилося багато безпритульних дітей, які вирушали з сіл у пошуках їжі, бо їхні родини вимерли. Так, у Проскурові наприкінці червня 1933-го було затримано 307, а в липні 1340 виснажених безпритульних дітей. Найбільше їх потрапляло до нашої області з Уманського, Погребищенського, Жашківського та інших районів конаючої від голоду Черкащини. Навесні 1933-го на Поділлі створюються спеціальні колонії для безпритульників. За свідченнями очевидців, на залізничному вокзалі в Проскурові, Жмеринці, Гречанах, Шепетівці, Кам`янці-Подільському, Вінниці, Вапнярці і вздовж залізниці не встигали прибирати трупи дорослих і дітей з ознаками жахливого виснаження. І в той же час зерносховища України, в тому числі й Поділля були переповнені реквізованим у селян зерном. СРСР експортував зерно за кордон за демпінговими цінами. Лише у 1933 році із зерносховищ Поділля щодня вивозилося 150000 пудів зерна, тобто 55 вагонів. Практично одночасно з колективізацією і голодомором комуністична влада організувала репресії української інтелігенції: науковців, письменників, інженерів, агрономів, лікарів… А ще одним механізмом пограбування помираючого села стала організована мережа так званих «Торгзінів», магазинів, де змордовані голодом селяни могли обміняти родинні цінності на пригорщу зерна. У Проскурові магазин «Торгзін» відкрився 25 травня 1932 року на центральній вулиці 25 жовтня, в одноповерховй будівлі, на місці якої нині – кількаповерхова будівля Приватбанку. За даними істориків, у 1932-1933 роках на території сучасної Хмельниччини структурами «Торгзіну» було вилучено у голодуючого населення щонайменше півтора мільйона золотих карбованців, близько 600 кілограмів побутового золота, 7500 кілограмів срібла та силу інших вартісних речей, родинних реліквій. Саме за ці гроші, кажуть дослідники, сталінська влада здійснювала індустріалізацію, закуповуючи за кодоном дороговартіснепромислове обладнання.

На думку дослідників, Голодомор-геноцид в Україні звів у могилу щонайменше 7-10 млн. чоловік. Скільки ж подолян замордовано голодом 1932-1933 р.?За інформацією одного з перших дослідників людомору-геноциду на Поділлі професора Вінницького педінституту, історика Іллі Шульги, станом на 25 травня 1932 року, за даними обкому партії ,в новоствореній Вінницькій області проживало 5267, 9 тис. населення, за даними облвиконкому, - 5232429 осіб, функціонувала 2551 сільрада. А станом на 1 липня 1934 року кількість населення становила 3598336 осіб, діяла 2261 сільрада. Отже, тільки на Поділлі у 1932-1933 роках померло 1669564 людини., тобто кожен п`ятий. Науковець вказує на розбіжності в статистиці смертності з причин голодомору за ті роки, котру влада замовчувала, приховувала, перекручувала. Наводить партійні розпорядження радвлади, котра прямо забороняла реєструвати в книгах ЗАГСу смерті «від голоду»., а також накази негайно відібрати книжки ЗАГСу про смертність за 1932 та 1933 роки і надіслати такі «до спецчастини міськради».

Ще раз! Кричущі факти: документи поспіхом створеного у середині 1933 року Всесоюзного переселенського комітету при РНК СРСР та керівництва ГУЛАГусвідчать, що в Україну з метою приховати наслідки мору голодом українців здійснено переселення сотень тисяч чоловік разом з худобою та реманентом із Росії:з Горьковської – в Одеську, з Іванівської- в Донецьку, із центральних чорноземних областей – в Харківську, із західних областей Росії – в Дніпропетровську, із Білорусі – в Одеську… Відомо, що на Поділля переселяли голодуючих з Поволжя.

Нині, коли ворог-окупант знищує на українській землі меморіали жертвам Голодомору-геноциду, ми констатуємо, що не всі могили жертв того лютого мору-вбивства українців ще віднайдені і вшановані на нашій землі, не всі імена закатованих голодною смертю названі.

Ми несемо на могили і до обелісків нашим землякам- жертвам геноциду-Голодомору живі квіти скорботи, запалюємо в своїх оселях свічі пам`яті, молимося за упокій душ невинно убієнних страдників. Не забудемо. Передамо наступним поколінням. Україна живе, доки пам`ять і віра в прийдешнє жива.

Музей історії міста Хмельницького.