24 серпня відзначаємо важливий день в історії боротьби за незалежність та творення української державності.

Боляче, коли сприймаємо як аксіому тезу, що “Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом”. Бо таке можна твердити, якщо брати до уваги лише один день нашої історії – власне 24 серпня 1991 року, коли позачергова сесія Верховної Ради УРСР під тиском опозиційної Народної Ради й стотисячного мітингу під стінами парламенту ухвалила доленосне рішення.

Але ж цьому дню передувала боротьба українців за волю і незалежність, понівечені долі й відібрані життя десятків тисяч одчайдушних борців – від запорізьких козаків до дисидентів радянських часів, та мільйони знищених сталінським режимом, голодоморами й таборами наших предків.

Для українців свобода і гідність завжди були основоположними цінностями. Вони спонукали до боротьби за незалежність. Національна пам'ять українців зберігає спомини про подвиги та жертовність наших пращурів на цьому важкому, политому українською кров'ю шляху. Наша незалежність оплачена дорогою ціною – незбагненною кількістю життів тих, хто помирав за ідею вільної України зі зброєю в руках і без неї, незліченною кількістю років втраченої свободи тих, хто сидів за неї у таборах та в’язницях. На їхній самопожертві постала незалежна Україна, на самопожертві таких, як наш земляк Гнат Шуляк.

Народився Гнат Шуляк 1887 року в селі Лезневому Проскурівського району Кам’янець-Подільської області (нині – мікрорайон міста Хмельницького). Проживав також у с. Лезневому. У довідці про склад сім’ї, виданій Лезнівською сільрадою, вказані: дружина Шуляк Гапка, 1890 р. н., сини: Петро, 1914 р. н., Михайло, 1919 р. н., Федір, 1921 р. н., Степан,1923 р. н., донька Ганна - 1929 р. н. (Родичі надали документи про ще одного сина - Миколу, 1910 р. н.). Соціальний стан – «крепкий» середняк, родина мала найманих працівників. Освічений. В 1910 році їздив на заробітки у США. У 1914 році повернувся на батьківщину в с. Лезневе. Під час Першої світової війни в армію не був мобілізований, бо був єдиним сином у батьків, служив вільнонайманим на транспорті. У 1918 році за Української Держави Павла Скоропадського служив у гетьманській охороні. У 1919-1920 роках служив у різних військових частинах армії УНР. В Армії УНР під проводом Головного Отамана Симона Петлюри служили також односельці Гнатка – Іван Веретко та Григорій Пахута.

Зі справи НКВС, яка зберігається в Державному архіві Хмельницької області, дізнаємося, що Веретко Іван, Шуляк Гнат та Пахута Григорій служили в петлюрівській розвідці. Передавали різні дані «петлюрівському міністру транспорту» (так вказано в кримінальній справі, насправді Кость Місевич був комісаром Подільської залізниці – авт.) Костеві Місевичу та його брату Петрові Місевичу. При наступі більшовицької армії на Проскурів Іван Веретко, Гнат Шуляк та Григорій Пахута на підводах підвозили снаряди та патрони петлюрівським частинам до урочища «Глибокий яр» неподалік Лезневого.

Після встановлення радянської влади, під час НЕПу «колишні петлюрівці» Іван Веретко, Гнат Шуляк та Григорій Пахута у 1922 році створюють в Лезневому Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) на садибі Костя Місевича, який восени 1920 року вирушив з урядом та Армією УНР в еміграцію. До створення артілі долучилися колишні «петлюрівці», вояки Галицької Армії. Галичан було 10 осіб. Пізніше до товариства пристали Карпо Вітязь та Діонісій Славінський. У 1929 році селян масово заганяють у колгосп, а члени лезнівського ТСОЗу не бажали у нього вступати. Члени ТСОЗу (Іван Веретко, Гнат Шуляк, Григорій Пахута та галичани Володимир Лозинський і Іван Атаманюк) проводять агітацію проти вступу селян у колгоспи. Гнат Шуляк відкрито виступає проти організації колгоспів, каже селянам, що «краще невеликі спілки і артілі, ніж великі колгоспи, бо у великих колгоспах толку не буде, у великих колгоспах селяни здихатимуть», «було б добре, аби люди мали можливість працювати приватно, могли б заробляти гроші», «ця влада скоро виморить голодом і холодом селян і їй прийде кінець», «ця влада людей замучить, зробить голими, босими і голодними», «у великих колгоспах жити буде дуже погано, ніхто нічого не заробить, а в невеликих спілках буде дуже добре».

Гнатко Шуляк мав гарні організаторські здібності, був авторитетною особою для селян Лезневого, до нього прислухалися. Колгоспники почали масово виходити з колгоспу. Влада силовими методами знову загнала селян у колгосп, ТСОЗ закрили. Товариство спільного обробітку землі в Лезневому було закрите у 1929 році. Галичани Володимир Лозинський та Іван Атаманюк залишаються в Лезневому та вступають до колгоспу (інші галичани вирушають на свою малу батьківщину, але ще повернуться в 1941 році перед німецькою окупацією з похідними групами ОУН).

З часу організації колгоспу Гнат Шуляк працює в ньому бухгалтером. З кримінальної справи, заведеної на нього НКВС, і допитів його односельців дізнаємося, що він постійно висловлює своє ставлення до колгоспу: «якби не було цих колгоспів і цієї влади, селянин мав би хліба стільки, скільки потрібно, а тепер отримує, що дадуть», «якби селяни були більш організовані, то мали б таке життя, яке хотіли, але наші селяни дурні», «якби селяни не слухали вказівки з Центру та партійних районних організацій, то держава не взяла б жодного пуда зерна по1 карбованцю за пуд, і не давала на один трудодень 1кг 400 г зерна».

Арештований 18 жовтня 1937 року Гнат Шуляк утримувався під вартою у Проскурівській в’язниці, і після цієї дати дружина, діти, родичі та односельці більше живим його не бачили.

Його доля схожа на долю тисяч діячів і учасників українського національно-визвольного руху. Практично нікого з них не оминула своєю увагою радянська каральна система. У 1920-1930-х роках ХХ століття були винищені та вислані з України на каторжні роботи не лише політичні діячі доби Українських національно-визвольних змагань, а й всі ті, хто так чи інакше, на думку більшовицьких лідерів, не сприйняв їхніх соціалістичних експериментів. Кульмінацією антиукраїнської політики більшовиків, поширення репресій не лише проти політиків, а й проти інтелігенції, селянства, робітництва став геноцид проти українського народу, який забрав близько 10 млн. українців і став найбільшою катастрофою в історії людства і найганебнішим актом насильства. Пам’ятаймо.

Галина Барабаш, директор музею історії міста Хмельницького