24 листопада 1934 року в Кисловодську на 69-му році життя помер визначний історик, літературознавець, публіцист, державний і громадський діяч, колишній голова Української Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський. Його монументальна «Історія України-Руси» по праву вважається метрикою нашого народу, а її автора називають Великим Українцем — і літописцем, творцем історії.

Своїми працями «Історія України-Руси» та «Схема руської історії» Грушевський здійснив концептуальну революцію. Він довів безперервність історії українського народу від часів Київської держави й донедавна, а також, що український народ, як і всі інші слов’янські народи, має своє власне коріння,

Михайло Грушевський є рекордсменом серед українських істориків за кількістю написаних праць. Його бібліографія сягає майже 2 000 позицій. Серед його найвідоміших робіт: «Історія України-Руси» та «Нарис історії українського народу».

Історик Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холмі, в родині педагога-славіста.

Дід Грушевського, який благословив свого онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого рівноапостольського князя Володимира, – і йому було подаровано дворянство.

Навчаючись в університеті, Грушевський працює під керівництвом Володимира Антоновича. На третьому курсі Грушевський написав свою першу наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку він отримав в 1890 році золоту медаль. Наймасштабнішою працею Грушевського є багатотомник «Історія України-Руси». Його велика Історія України-Руси має дев’ять томів, понад 6000 сторінок друку. Над нею Михайло Сергійович працював 38 років (1895-1933).

Після падіння Центральної Ради Михайло Грушевський деякий час переховувався у Києві, а потім через Кам'янець-Подільський у 1919 році виїхав за кордон, жив у Женеві, Празі та Відні. У березні 1924 року він, вже у ранзі академіка Всеукраїнської академії наук (обраний наприкінці 1923 року), повернувся з еміграції до радянської України. Грушевський очолив Історичну секцію Академії, де розгорнув активну науково-дослідну та науково-організаційну роботу. До кінця 1930 року йому вдалось створити майже півтора десятки академічних інституцій історичного профілю, що стали відомі як Історичні установи ВУАН, об'єднати навколо них близько 200 штатних і позаштатних дослідників та почати формування своєї київської історичної школи.

Крім чергових томів фундаментальних багатотомних «Історії України-Руси» та «Історії української літератури», значної низки статей та рецензій, у 1924-1930 роках Грушевський як редактор та співредактор підготував 80 томів періодичних видань, зокрема 42 томи журналу «Україна», 6 томів збірника «За сто літ», 3 томи «Українського археографічного збірника», кілька томів порайонних збірників тощо. У 1929 році його було обрано академіком АН СРСР.

Наступ більшовиків на ВУАН, розпочатий наприкінці 1920-х років, завершився трагічно: до кінця 1930 року майже всі створені Грушевським Історичні установи були ліквідовані, періодичні видання закриті, багато наукових співробітників були звільнені внаслідок так званих «чисток», кілька дослідників — заарештовані, безпідставно звинувачені у «контрреволюційній діяльності» та засуджені до різних термінів ув'язнення і заслання.

У березні 1931 року Михайло Грушевський виїхав до Москви у відрядження, а за два тижні був заарештований ОДПУ. Під час допитів, що відбувались у Москві та Харкові, він під тиском дав потрібні слідству свідчення та визнав себе керівником міфічної контрреволюційної організації «Український національний центр».

Після етапування назад до Москви 4 квітня 1931 року Грушевський був звільнений з-під арешту, а 15 квітня під час чергової бесіди в ОДПУ відмовився від своїх показань, заперечивши свою участь у діяльності української контрреволюційної організації. З цього часу він перебував у так званому «почесному засланні» у Москві, де умовно вільно міг жити і працювати при негласній забороні повернутись до Києва. Разом з дружиною Марією Сильвестрівною та донькою Катериною Грушевський мешкав спочатку в одній, а згодом — у двох кімнатах комунальної квартири на першому поверсі п'ятиповерхівки у Хамовниках.

На початку вересня 1934 року Михайло Грушевський з родиною виїхав на лікування до санаторію Комісії сприяння вченим до Кисловодська, де за місяць захворів. Кілька операцій із лікування карбункулу було проведено місцевим, не дуже досвідченим, лікарем — час було втрачено, побороти важке запалення не вдалося. 13 листопада 1934 року Грушевського перевезли до Кисловодської лікарні, де впродовж наступних десяти днів зробили кілька операцій та двічі переливали кров від доньки. Однак нічого не допомогло — 24 листопада 1934 року внаслідок сепсису Михайло Грушевський помер.

Повідомлення про смерть Михайла Грушевського та постанова РНК УСРР надруковані на третій сторінці газети «Правда» 26 листопада 1934 року. В офіційному некролозі в газеті «Комуніст» 27 листопада була вказана помилкова дата смерті — 25 листопада 1934 року. Сталось це, очевидно, через тривале узгодження тексту некрологу у Києві та Москві, що і спричинило помилку.

Наступного дня у Києві була ухвалена постанова Ради Народних Комісарів УСРР «Про похорони академіка М.С. Грушевського та призначення його сім'ї персональної пенсії». Її опублікували в центральній та українській пресі 26 листопада разом із повідомленням про «смерть у м. Кисловодську після важкої хвороби академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академії наук Михайла Сергійовича Грушевського».

27 листопада одночасно у центральних радянських газетах — московських «Правде» та «Известиях» та київських «Комуністі» та «Вістях ВУЦВК» без підписів був надрукований один і той самий некролог на смерть Михайла Грушевського. Дрібніші українські газети некролог не розміщували.

28 листопада 1934 року труна з тілом Михайла Грушевського була привезена до Києва та виставлена для прощання в конференц-залі ВУАН. Його поховали наступного дня на Байковому кладовищі неподалік Вознесенської церкви. У 1936 році на могилі Грушевського був встановлений пам'ятник авторства архітектора Василя Кричевського та скульптора Івана Макогона.

 

За інформацією

Музею історії міста Хмельницького