Сторінки історії

ПРОСКУРІВ В РОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РОКІВ

Сергій ЄСЮНІН

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. цікава для істориків не лише в її проявах у масштабах держави, але й на регіональному рівні. Розглянемо події, що відбувались у названі роки в одному із повітових центрів Поділля – місті Проскурові.

Напередодні подій 1917 р. Проскурів мав 40 тисяч населення (з них 51,5% – іудеї, 27,6% – православні, 19,9% – католики), був важливим транспортним вузлом (дві залізничні станції та паровозне депо Гречани) та військово-стратегічним пунктом (дислокувались два полки та артилерійська бригада, розміщувались штаби дивізійного рівня), мав розвинуту торгівлю (велика гуртова хлібна, соляна та ін. торгівля) та ремісниче-промислове виробництво (серед найбільших підприємств – цукрозавод, два чавуноливарних і механічних заводи, броварня, цегельно-черепичний і кахельний завод, тютюнова фабрика, млини). У місті розміщувались повітові урядові установи, діяло ряд середніх навчальних закладів (реальне і комерційне училища, жіноча гімназія). Отже типове повітове місто того часу, хіба що з доволі великим військовим гарнізоном, що пояснювалось географічним розташуванням неподалік від державного кордону. Цей фактор наклав відбиток на соціально-економічне життя міста, коли почалась Перша світова війна 1914 р. й Проскурів опинився у прифронтовій смузі. Крім військових частин, у місті з’явилась велика кількість шпиталів, тилових установ, військових складів. До того ж, були введені певні адміністративні обмеження у громадське життя.

З початку 1917 р. Російська імперія погрузла у вирій надскладних соціально-політичних процесів, віддзеркаленням яких стали події, що відбувались як на українських землях, так й в Проскурові. Згадаємо головні з них.

Після Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд Росії ліквідував органи царської влади. Зокрема, замість повітових справників були призначені повітові комісари. Проскурівським комісаром Тимчасового уряду на початку березня 1917 р. став колишній повітовий справник Шестаков. А от, законодавча та виконавча влада у місті залишалась в руках міської думи.

Пролетаріат та солдати гарнізону були не задоволені такими незначними змінами у владних структурах, отож зорганізували свій орган місцевого самоврядування: 10 березня у приміщенні реального училища відбулися збори представників від підприємств, гарнізону та ремісничих організацій, на яких було створено Раду робітничих і солдатських депутатів, яку очолив військовослужбовець Зотенко. Серед 153 обраних депутатів більшість була меншовиків та есерів. Фракція більшовиків складала 3 чоловіки [2, с. 4].2

Представники інтелігенції та дрібної буржуазії міста теж не бажали стояти осторонь суспільно-політичних змін, отож у середині березня 1917 р. створили Комітет об’єднаних громадських організацій. Очолив його лікар С. Полозов [12].

Отож, навесні 1917 р. у Проскурові постали три органи самоврядування: Комітет об’єднаних громадських організацій, Міська Управа та Рада робітничих і солдатських депутатів. Більш потужним, прогресивним та організованим був Комітет об’єднаних громадських організацій, за ініціативою якого із представників вище названих трьох сил був сформований Загальний Комітет громадських організацій. Перше його засідання відбулось 22 березня 1917 р. На ньому було обрано Голову виконкому Загального Комітету – їм став С. Полозов, а також обрано по 10 представників від Комітету об’єднаних громадських організацій та Ради робітничих і солдатських для поповнення складу міської думи [12].

Перипетії у політичному житті супроводжувались масовими мітингами – переважно під економічними гаслами «За 8-годинний робочий день» та «За підвищення зарплати». Навесні 1917 року фактично кожного тижня у Проскурові хтось мітингував.

Серед усіх громадсько-суспільних подій, що відбувались у цей період у місті, виокремлюється  надзвичайна активізація українського життя, що стало вперше за всю новітню історію Проскурова. По-перше, намітилась українізація православної церкви. 12 квітня 1917 р. відбулися збори духовенства Проскурівського повіту, які під своє завершення мали виразний «цілком український характер». Звертаючись до пан-отців, один із лідерів національного руху М. Стаховський наголошував:

«Витаю Вас! Мене ніхто на це не уповноважив – але мене прислало серце, котре дала мені Мати-Україна. «Працюйте з Богом на користь нашої дорогої Матері-України»… Такими словами привітав і благословив Український конгрес у Київі Димитрій Єпископ Уманський. У ваших грудях, шановні пан-отці, під вашими рясами б’ється те саме серце – серце Українців і не знатиме воно радости і спокою поки не стане Україна автономною, з’єднаною з Російською державою, як рівна з рівною і вільна з вільною. Так, в цім буде наша правда, наша радість і сила… А для цього потрібна праця, величезна праця, в котрій найдеться робота для кожного і де ваша заслуга може стати історичною і загладити ті тяжкі непорозуміння з народом, які були у вас за царського ладу.

Кожна нація має своє національне духовенство, котре боронить і обстоює національні скарби. У нас до цього часу не було такого духовенства (як не лічити того, що ми мали 250 літ тому назад) – і не було через те, що свідоме і популярне духовенство могло б мати вкупі з народом таку силу, котра була б небезпечна для самодержавного ладу. Старий царський лад боявся національного духовенства і через те всіма способами старався зробити наше українське духовенство і нашу Українську Церкву своїми слугами, а Українського духу та української справи гнобителями та обрусителями. Народ це розумів і сторонився і від церкви, і від батюшок. Розуміли багато з пан-отців і переживали в душі своїй велике горе!

Але згинув старий лад – згинув наш ворог, ворог і церкви, і народу, і ви, шановні пан-отці, тепер можете сміло підійти до народу і взяться за працю, котра потрібна йому і котра помирить вас з народом, і забудеться тяжка давняя година – і оживе тоді слава, слава України!» [16].

Цього ж дня відбулися загальні збори Проскурівської української громади, на яких, крім духовенства, було багато представників з числа селян та місцевої інтелігенції. Збори ухвалили низку рішень, найголовніші з яких оприлюднили у центральній пресі: «1. Долучитись до загальноукраїнського руху; 2. Церковні суми повернути на купування укр. книжок для продажи їх народу; 3. Євангеліє та промови в церквах повинні бути на укр. мові; 4. Перекласти текст присяги на укр. мову; 5. Звернутися до кооперативів, щоб прибутки від операцій оддавали на українські справи; 6. На Юрія в кожній церкві відправить панахиду по Шевченкові і росказать про його; 7. 1 мая в Проскурові усьому духовенству повіта (коло 300 душ) відправить соборну панахиду по Шевченкові і принять участь в загальній українській маніфестації» [16].

Врешті, 18 квітня 1917 р., у м. Проскурові було засноване товариство «Просвіта». Звертаючись з цієї нагоди до «всіх українських інституцій, земств, видавництв, редакцій та ріжних газет, журналів, а також до окремих осіб», ініціатори просили «надсилати «Просвіті» для ознайомлення по одному або по два примірники всіх своїх видань, котрі можна виписати для розповсюдження» [17].

Важливою подією 1917 р. для міста Проскурова стали міські вибори, які були проведені виходячи із радикальних змін у суспільно-політичному житті країни. Зокрема, була істотно змодернізована правова основа функціонування усієї системи самоуправління. Щодо міських дум, то базовими нормотворчими документами, які врегульовували їхню діяльність, виступали постанова Тимчасового уряду «Про проведення виборів гласних міських дум і про дільничні міські управління», невід’ємною частиною якої виступали два додатки – «Тимчасові правила щодо проведення виборів гласних міських дум» та «Тимчасові правила про дільничні міські управління» від 15 квітня 1917 р., а також постанова від 9 червня 1917 р. «Про зміну діючого Статуту про суспільне управління міст» [18].

Муніципальні вибори 1917 р. стали першими загальними демократичними виборами в історії Проскурова. Відбувалися вони за пропорційною виборчою системою. У місті було сформовано вісім виборчих списків: 1) об’єднаний єврейський виборчий комітет; 2) рада об’єднаних польських організацій, заявлених польським комісаріатом; 3) єврейська група «Адас-Ієшурин»; 4) групи єврейських дрібних торгівців; 5) російсько-української позапартійної групи під назвою «Порядок і праця»; 6) польської групи; 7) т.зв. «соціалістичний блок», до якого увійшли: Ради солдатських та робітничих депутатів м. Проскурова за участі фракцій українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, російських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, Бунда та об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії; 8) позапартійної прогресивної групи. Голосування у м. Проскурові відбулося 27 серпня 1917 р. Незважаючи на загальне виборче право, день виборів засвідчив досить низьку явку громадян на виборчі дільниці. Загалом скористатися своїм правом виявило лише 5110 осіб, тобто 36,5%. Кількісний склад депутатського корпусу для м. Проскурова визначався спеціальним розписом і становив 50 гласних.  За національною ознакою Проскурівська дума була представлена 25 євреями, 11 українцями, 9 поляками та 5 росіянами. Гласні були обирані на термін до 1 січня 1919 р. [18]. Міським головою обрали М. Сікору – поважну в місті людину, поміркованого ліберала, який з 1904 р. регулярно обирався гласним Проскурівської міської думи [6, с. 36-38].

Літо 1917 р. було насичене кризовими явищами соціально-економічного плану, що відбувались під впливом негараздів на фронті. Восени криза ще більше загострилась, особливо після політичних змін у державі.

26-27 жовтня 1917 р. на звістку про більшовицьку революцію в Петрограді та повалення Тимчасового уряду, в Україні Центральна Рада оголосила про перехід влади в її руки. З цього часу губернські і повітові комісари підкорялися й призначалися Генеральним секретаріатом Центральної Ради УНР. Обов’язки Проскурівського повітового комісара виконував С. Кисельов [7, с. 365]. Одночасно, пожвавлюється український політичний вплив в діяльності міського Комітету об’єднаних громадських організацій. А от Рада робітничих і солдатських депутатів пішла напрямком більшовизації. 28-30 жовтня відбулися перевибори Ради робітничих і солдатських депутатів – під впливом єврейських партій (Бунд, єврейська соцпартія та ін.) та солдат гарнізону, які підтримали більшовиків, нова Проскурівська рада стає більшовицькою. Аби мати вплив на процеси у місті, Проскурівська Рада робітничих і солдатських депутатів підтримала рішення Надзвичайного з’їзду Подільської залізниці про створення загонів Червоної гвардії. Згідно цього рішення на базі Гречанської міліції організовано загін Гречанської Червоної гвардії (у ньому було близько 100 чоловік, на озброєнні 8 кулеметів, 2 гармати) [2, с. 12].

Проте, з поступовим відходом військових із Проскурова (листопад-грудень), Рада втратила свою вагу, а наприкінці січня 1918 р. взагалі припинила існування.

Тим часом, українські та близькі до них сили стали консолідуватись навколо Центральної Ради УНР. 17 грудня 1917 р. було оголошено в № 27 „Известиях Подольского округа по делам о выборах" списки кандидатів до Центральної Ради УНР. Від Проскурова були обрані представники, які поїхали до Києва. За списком Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) з селянською спілкою пройшов Трохим Верхола, за списком Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), селянської спілки і українських вояків-селян Південно-Західного фронту – Кость Місевич (залізнична станція) і Іван Ящук (кооператив “Самопоміч”), за списком Єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Поалей-Ціон) – Хаїм Грінфельд, за списком об'єднаних меншовиків – Борис Перес [12].

У лютому 1918 р., виконуючи умови Брестського миру в справі військової допомоги Центральній Раді УНР у війні з більшовиками, на Україну почали просуватися війська Німеччини та Австро-Угорщини. 20 лютого австрійська армія вступила в Проскурів [1, с. 261].

У квітні була створена Проскурівська повітова охоронна сотня, яка підпорядковувалася українському повітовому комендантові та охороняла найважливіші об’єкти в Проскурові та повіті. До червня було сформовано ще дві сотні та створено Проскурівський повітовий вартово-охоронний курінь [8, с. 106].

У травні 1918 р., після переходу влади в Україні до Гетьмана П. Скоропадського, відбулася реформа місцевої влади – замість губернських і повітових комісарів були введені посади старост [15, арк. 2].

З кінця весни до початку осені 1918 р. час минув у намаганнях гетьманських урядовців до перетворень і стабілізації. З одного боку відбулися позитивні зміни – припинено суцільний хаос в країні, розпочато процес українізації. З іншого боку – загострилась криза в аграрному питанні, не було досягнуто політичного єднання у державі. До того ж, накладались проблеми геополітичного характеру. Все призвело до того, що у листопаді 1918 р. в Україні влада П. Скоропадського була повалена, а на її місце прийшла Директорія [11, с. 197]. Проте, майже за кілька місяців УНР опинилась у надскладній ситуації – у зв’язку із наступом більшовицьких військ на Київ, Директорія та уряд переїхали до Вінниці, звідки більше як місяць керували збройним захистом УНР [1, с. 263-265].

В цей час на Поділлі значно активізувались пробільшовицькі сили, які, виконуючи рішення своїх керівних органів, взялися розхитувати тили УНР. 10 лютого 1919 р. підпільний губернський комітет партії більшовиків у Вінниці провів таємну нараду революційних комітетів та прийняв рішення про збройне повстання на Поділлі. Більшовики планували 15 лютого захопити важливі стратегічні пункти, й серед них Проскурівський залізничний вузол. 13 лютого до Проскурова прибула «трійка» губкому для практичного керівництва виступом. Наступного дня відбулася таємна політична нарада, у якій взяли участь місцеві представники більшовиків, Бунду, об'єднаних соціалістів, Поалей Ціону, соціалістичних партій. Секретар Подільського губкому партії більшовиків О. Снєгов повідомив присутніх про рішення комуністів підняти у місті повстання проти Директорії. Шанси на успіх він бачив у тому, що організаторам вдалося налагодити зв'язок з більшовицьким активом 8-го Подільського полку, який перебував у Проскурові та обіцяв підтримку. Йому заперечив керівник місцевої організації об'єднаних соціалістів Крупник, нагадавши, що подібне повстання може привести до жертв серед євреїв, адже отаман гайдамацького полку І. Семесенко, який був одночасно начальником Проскурівського гарнізону, ще у січні попереджував єврейську громаду міста про недопустимість участі у збройних виступах проти влади УНР. Представники інших організацій (М. Геліптерман, М. Шварцман, П. Глузман та ін.) висловилися за збройний виступ проти влади. Тут же були мобілізовані єврейські загони самооборони, які від О. Снєгова отримали зброю [4, с. 245].

Повстання розпочалося ранком 15 лютого 1919 р. Спочатку все йшло за планом: було захоплено центр міста, піднято частину козаків 8-го Подільського полку, заарештовано представників влади, почали наступ на станцію. На військові ешелони, в яких перебували вірні Директорії війська, напали близько 500 повстанців (у т.ч. 200 солдатів Подільського полку). Як з'ясувалося, вони не мали навіть приблизної уяви про кількість противників у вагонах. А там лише 3-й гайдамацький полк мав понад тисячі козаків, а ще була Запорізька бригада – понад 500 осіб, та інші. То ж коли вірні Директорії війська дали потужний опір, повстанці спочатку розгубилися, а потім почали безладний відступ. На світанку отаман І. Семесенко повів гайдамаків до центру міста. Повстанці, засівши на дахах будинків, почали обстрілювати наступаючих. Тоді військовики застосували гармати. З цього часу повстання пішло на спад. Запоріжці та гайдамаки швидко придушили локальний опір, а 8-й Подільський полк повністю роззброїли. Організатори повстання, усвідомивши поразку, покинули місто.

Підштовхуючи переважно єврейський за складом пролетаріат Проскурова до збройної боротьби проти УНР, більшовики явно переоцінили свої сили і шанси на успіх. Повстання завдало нищівного удару українсько-єврейським відносинам, його сприйняли як ворожий акт проти УНР, а учасників – як антиукраїнську силу, що представляла більшовицький радикалізм. Проте, повстанці втекли, а постраждалими у цій ситуації виявилося мирне єврейське населення. Адже отаман І. Семесенко того ж дня прийняв рішення – проголосив перед військом антисемітську промову, і повів козаків у єврейські квартали карати їх мешканців. Останні й стали заручниками політичного авантюризму місцевих ліво-радикалів, підтриманого єврейськими соціалістичними партіями. Погром приніс жахливі жертви – кількість вбитих становила близько тисячі осіб [4, с. 246].

Директорія та Уряд УНР вжили негайних заходів до припинення погрому, а вже 21 лютого до міста прибув головний отаман С. Петлюра. За його наказом була роззброєна частина І. Семесенко і віддано розпорядження про створення спеціальної комісії для розслідування погрому, а постраждалим єврейським родинам згодом виплатили компенсації [3].

До військових і соціальних потрясінь додалась страшна епідемія “іспанки” (грип). Вона почала поширюватись на Поділлі і в Проскурові у жовтні 1918 р. й досягла піку взимку 1919 р. Взагалі епідемія тривала майже 5 місяців і за цей час померло сотні хворих [13].

Тим часом, українсько-більшовицький фронт в районі Києва – Житомира був під загрозою прориву. Наприкінці лютого 1919 р. із фронту знято було частини Українських Січових стрільців та у березні переведено їх у Проскурів і Старокостянтинів для відпочинку та реорганізації. У Проскурові перебували 1-й та 3-й піхотні полки, артилерія, кулеметники, кіннота, формувався новий 5-й піхотний полк. З полків були сформовані дві дивізії, які об’єднали в Групу Січових стрільців. Командиром групи затверджено Є. Коновальця [10, с. 183-185].  Додамо, що у цей час в місті видавалась газета «Стрілецька Думка» – друкований орган вояк-січовиків.

Після поразки військ УНР у районі Козятина українські державні установи 6 березня 1919 р., переїхали до Проскурова, де перебували до 21 березня. Відбуваються державні наради УНР за участю членів Директорі, уряду, представників партій та громадських організацій. Саме в Проскурові пройшло останнє засідання Директорії у повному складі [5, с. 299]. 15 березня для зустрічі з Директорією прибула делегація ЗОУНР на чолі з Є. Петрушевичем [1, с. 297]. 21 березня 1919 р. для припинення просування Червоної Армії на Бердичівсько-Житомирському напрямку з міста вийшли частини Українських Січових стрільців. Одночасно Проскурів покидають уряд УНР та Директорія [10, с. 210].

Згодом, після тривалих боїв,  війська УНР вимушені були відступити з Поділля. Отож, 6 квітня 1919 р. частини 2-ї Української Радянської дивізії О. Ленговського здобули Проскурів. В місті була встановлена радянська влада [2, с. 25].

Місто знову повернулося до УНР 6 червня 1919 р. Українська армія після проведеного загального наступу на більшовицькому фронті силами Запорізького корпусу здобула Проскурів [10, с. 232]. А вже 10 червня у місті сталася сумна для українського війська подія – був звинувачений у державній зраді та заарештований командир Запорізького корпусу отаман П. Болбочан. 12 червня 1919 р. над отаманом відбувся скороспілий військово-польовий суд, який виніс йому смертний вирок. Арешт і страта П. Болбочана, видатного військового та патріота України, стала результатом політичних суперечок в політикумі УНР.

У прифронтовій зоні Проскурів перебував до 6 липня, коли 1-а Українська радянська дивізія М. Щорса під час Проскурівської операції, зламавши опір армії УНР, здобула місто [2, с. 26].

29 липня 1919 р. в ході об’єднаного наступу армії УНР та Галицької армії ЗОУНР містом знову оволоділи українські війська [10, с. 257]. До кінця листопада Проскурів перебував під владою УНР. Столичні функції на той час виконував Кам’янець-Подільський, а Проскурів був важливим опорним пунктом молодої держави. Серпень та вересень минули більш-менш спокійно, поступово налагодилось мирне життя, відновили роботу навчальні заклади, запрацювали деякі підприємства. У серпні 1919 р. місто навіть відвідав з гастролями Новольвівський театр, в якому блискуче грала видатна драматична актриса та оперна співачка Катерина Рубчакова [9, с. 207].

Але, погіршення зовнішньополітичного стану та початок військового наступу на українські землі одразу трьох сил (більшовиків, поляків та Добровольчої армії А. Денікіна) на початку листопада 1919 р. знову змусили українські війська відступати. 16 листопада уряд УНР та Директорія залишають Кам’янець-Подільський та переїжджають до Проскурова, де перебували до 21 листопада, поки не виїхали далі на північний захід [1, с. 307]. А вже 25 листопада Добровольча армія А. Денікіна, прорвавши фронт армії УНР, заволоділа Проскуровом. Однак, поразки денікінців на фронті з більшовиками, заставили їх через декілька днів залишити місто.2 грудня 1919 р. до Проскурова, залишеного армією А. Денікіна, увійшли польські війська. Місто перебувало під польською владою до липня 1920 р. [4, с. 249].

До військових проблем додавались соціально-економічні. У зв'язку з нестабільністю фінансового ринку та відсутністю обігових грошей, розпорядженням міського голови М. Сікори на території міста введено в обіг місцеві грошові знаки – бони. Емісію проводив Проскурівський міський банк. Бони перебували в обігу протягом 1919-20 рр.29 До того ж, у грудні 1919 р. на Поділлі спалахнула епідемія тифу. Серед найбільш постраждалих міст – Проскурів [14].

У січні-лютому 1920 р. Проскурів і прилеглий район був перетворений польською владою на опорний військовий пункт. Тут зосереджено польську піхотну бригаду, 8-му дивізію, три піхотних полки 12-ї дивізії, два кавалерійських полки [6, с. 43].  

У квітні 1920 р. після підписання конвенції між УНР та Польщею на Поділля повертається уряд УНР.7 червня 1920 р. до міста прибуває уряд УНР, який перебував у Проскурові до кінця червня [1, с. 309].

6 липня 1920 р. після прориву польсько-українського фронту в районі Житомира, 8-а Червонокозача дивізія В. Примакова оволоділа Проскуровом. В місті розгорнули діяльність радянські органи влади [2, с. 29-31].

27 вересня 1920 р. після масштабного наступу армії УНР українські війська зайняли Проскурів, взявши в полон 2800 червоноармійців та 4 бронепотяги. В місті встановлена влада УНР [6, с. 43]. Але, вже 18 листопада в ході масованого наступу Червоної Армії, кавалерійська бригада Г. Котовського та 135-а стрілецька бригада М. Голубенка після бою з українськими частинами групи генерала-хорунжого А. Загородського заволоділа Проскуровом. На Поділлі та у місті остаточно встановлена радянська влада [2, с. 31].

Таким чином, розвиток подій в Проскурові у 1917-1919 рр. віддзеркалював події, що відбувались як в імперії, так й на українських землях. Від початку 1919 р. до кінця 1920 р. місто перебувало у центрі державотворчих і військово-політичних процесів у боротьби за створення незалежної Української Народної Республіки. Місто пережило ряд трагічних сторінок, стало свідком важливих боїв, тричі дало притулок Директорії та уряду УНР. Все це зробило історію Проскурова в добу Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. доволі насиченою.

 

Використані джерела та література:

 

  1. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів: хронологічний довідник. – К., 1995. – 687 с.

  2. Гуменюк С. За владу Рад (1917-20). Методична розробка. – Хм., 1981 – 32 с.

  3. Життя Поділля. – 1919. – 23 лютого.

  4. Завальнюк О. Проскурів в часи Директорії // Хмельниччина: роки становлення та поступу. – Хм.,1997. – С.244-251.

  5. Завальнюк О., Петров М. Кам’янець-Подільський іррегулярний державний і політичний центр УНР в 1919-1920 рр. // Матеріали IX Подільської історико-краєзнавчої конференції. – К.-П.,1995. – С.299.

  6. Єсюнін С.М. Місто Хмельницький: історія, події, факти. – Хмельницький, 2008. – 126 с.

  7. Єсюнін С. Кисельов: від “молодшого юриста” до губернського старости //Матеріали X Подільської історико-краєзнавчої конференції. – К.-П., 2000. – С. 365-372.

  8. Єсюнін С. Проскурівський повітовий вартово-охоронний курінь (1918р.) // ІІ Міжнародна наукова конференція: Гетьман П.Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К.,1998. – С.106-109.

  9. Єсюнін С.М. Катерина Рубчакова: сторінки біографії видатної актриси // Духовні витоки Поділля: жінки в історії краю: матеріали всеукр. наук.-практ. конф. (Хмельницький, 1 березня 2012 р.) – Хмельницький, 2012. – С.205-208.

  10. Історія Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.,1992. – 347 с.

  11. Лозовий В. Антигетьманське повстання. //Поділля і південно-східна Волинь. Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції. – Стара Синява, 1998. – С. 197-199.

  12. Омелянович М. Проскурів у розрізі соціально-культурних нашарувань // Освіта Проскурівщини. Бюлетень окружної інспекції народної освіти. – 1929. – Ч.1-2-3.

  13. Село. – №34-35. – 1918. – 19 вересня.

  14. Село. – №23. – 1919. – 12 грудня.

  15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф.1064. – Оп. 1. – Спр. 106. – Арк. 2.

  16. Дописи. Проскуров (Поділля) // Нова Рада (газета політична, економічна й літературна). – Київ. – 1917. – 18 квітня.

  17. Вісти з краю. До вкраїнських організацій // Нова Рада (газета політична, економічна й літературна). – Київ. – 1917. – 3 мая.

  18. Адамський В.Р. Проскурів у муніципальній кампанії 1917 року // Хмельницькі краєзнавчі студії: науково-краєзнавчий збірник / [редкол. Баженов Л.В. (голова), Блажевич Ю.І. (співголова), Єсюнін С.М. (відп. секр.) та ін.] – Хмельницький, 2017. – Вип. 12. – с.32-42